Безсоння
Шрифт:
— Нумо ж, хлопці! — сказав Ральф, стискаючи коліна. — Дійте!
«Ти знаєш, що все бачене тобою відбувається лише у тебе в голові, адже так? — задався Ральф нелегким питанням. — Я хочу сказати, що, може, там і лежать дві мертві жінки, таке цілком можливо, але ти не знаєш цього напевно, чи не так? Це не те саме, що аури або сліди…» Ні, він знав — це не скидалося на аури або сліди. Але він знав так само — ніхто не відповість і не відчинить двері будинку номер 86 по Гарріс-авеню, а це не віщувало нічого доброго однокласниці Білла Мак-Ґоверна у школі в Кардвіллі. Те, що на ножицях лікаря № 1 він не помітив крові, ще нічого не доводило. По-перше, він дивився в бінокль, до того ж лисий лікар міг витерти
— Та ворушіться ж ви обидва! — тихо скрикнув Ральф. — Боже милосердний, ви що, збираєтеся простояти тут усю ніч!
Гарріс-авеню знову освітили фари. Знову прибулим виявився нічим не примітний «форд-седан» із увімкненою синьо-червоною блимавкою. Чоловік, що вийшов з авта, був у цивільному — сіра поплінова куртка, синя в’язана шапочка. У Ральфа одразу зринуло сподівання, що прибулий виявиться Джоном Лейдекером, хоча той і сказав йому, що не з’явиться у місті до полудня. Бінокль не знадобився, щоб переконатися в марності сподівань Ральфа. Цей чоловік був значно стрункіший, до того ж із темними вусами. Поліцейський № 2 спустився на доріжку, щоб зустріти його, у той час як Кріс-або-Джесс Нелл заходив за ріг будинку Мей Лочер.
Була одна з пауз, яку настільки переконливо обігрують у кіно. Коп № 2 сховав пістолет у кобуру. Він і новоприбулий детектив зупинилися біля веранди будинку Мей Лочер, мабуть, розмовляючи й час від часу кидаючи погляди на замкнені двері. Кілька разів поліцейський у формі поривався піти слідом за Неллом. Детектив утримував його. Вони продовжували обмінюватися думками. Ральф застогнав з люті.
Секунди повзли неймовірно повільно, а потім усе відбулося миттєво, в тій змішаній, непослідовній, із накладками манері, в якій, здавалося, тільки й розвиваються всі екстрені ситуації. Прибула ще одна патрульна машина (особняк місіс Лочер і сусідні будинки тепер купалися в червоно-синіх спалахах, що суперничали поміж собою в яскравості). З авта вийшли ще двоє поліцейських у формі, відкрили багажник, дістали звідти громіздке пристосування, яке дуже скидалося на переносне знаряддя катувань. Ральф вирішив назвати цю хитромудру штуку Лещатами Життя. Після того як ураган 1985 року забрав життя близько двохсот мешканців міста, більшість яких опинилися у смертельній пастці автомобілів, муніципалітет вирішив придбати один такий пристрій для Деррі.
Коли новоприбулі копи потягли Лещата Життя по тротуару, двері сусіднього будинку відчинилися, і подружжя Еберлі — Стен і Ґеорґіна — вийшли на свою веранду. Їхня нічна одежа стилем і кольорами дивно гармоніювала, сиве волосся Стена стояло сторчма, що викликало неприємні спогади про Чарлі Пікерінґа. Ральф підняв бінокль, подивився на їхні здивовані, збуджені обличчя, потім знову опустив бінокль на коліна.
Наступною з’явилася карета швидкої допомоги міської лікарні Деррі. Як і в поліцейських машин, сирена її була відключена з огляду на пізній час, але блимавка на даху шалено оберталася, посилаючи навсібіч червоні спалахи. Події, що розгорталися на протилежному боці вулиці, нагадували Ральфові сцени з фільму про його улюбленого Брудного Гаррі, лише в німому варіанті.
Два копи опустили Лещата Життя на галявину. Детектив у куртці й в’язаній шапочці повернувся до них, піднявши руки в жесті «І що ж ви збираєтеся робити цією штуковиною? Вибити двері?» У ту ж мить із-за будинку з’явився Нелл. Він ішов, хитаючи головою.
Детектив у шапочці різко повернувся, прошмигнув повз Нелла і його напарника, збіг сходами і відпрацьованим ударом ноги розчинив вхідні двері будинку Мей Лочер. Він розстебнув куртку — можливо, щоб легше було дістати зброю, — а потім, не оглядаючись, увійшов
Ральфу захотілося зааплодувати цьому чоловікові.
Нелл і його партнер непевно переглянулися, потім зайшли в будинок. Ральф ще дужче подався вперед у своєму кріслі, тепер він був від вікна так близько, що від його подиху запітніло скло. Зі «швидкої допомоги» вийшли троє чоловіків, їхні білі халати при світлі ліхтарів здавалися жовтогарячими. Один відчинив задні дверцята машини, а потім вони просто стояли, засунувши руки в кишені, чекаючи, чи не знадобиться їхня допомога. Двоє поліцейських, що споруджували Лещата Життя в центрі галявини місіс Лочер, переглянулися, знизавши плечима, підняли свій пристрій і понесли назад. У тому місці, де вони опустили цю штуковину, трава залишилася прим’ятою.
«Тільки б із нею все було гаразд, — подумав Ральф. — Тільки б із нею — і з тією, що була поруч у домі, — усе було гаразд».
У дверях з’явився детектив, і серце Ральфа впало, коли той жестом підкликав чоловіків, що стояли за машиною швидкої допомоги. Двоє з них взяли носилки, третій залишився стояти. Чоловіки з носилками безшумно пішли до будинку, але не бігцем, а коли санітар, що залишився біля машини, дістав пачку сигарет і закурив, Ральф зрозумів — раптово, однозначно й безсумнівно, — що Мей Лочер мертва.
Стен і Ґеоргіна Еберлі підійшли до низького живоплоту, що відокремлював їхній дворик від галявини місіс Лочер. Там вони й стояли, обійнявши одне одного за талію, схожі на близнюків Боббсі, лише постарілих, гладших і переляканих.
Виходили й інші сусіди, чи то розбуджені мовчазними відблисками блимавок, чи тому, що телефонний зв’язок на цьому невеликому відрізку Гарріс-авеню вже перетворився на гарячу лінію. Більшість тих, що повиходили на вулицю, були старі («У нас золотий вік», — любив приказувати Білл Мак-Ґоверн… Як завжди, іронічно підводячи брову) — чоловіки й жінки, чий відпочинок такий непевний і чуйний. Ральф несподівано усвідомив, що Ед, Елен і крихітка Наталі були наймолодшими мешканцями їхньої околиці… А тепер Діпно тут більше не живуть.
«Я можу зійти вниз, — подумав Ральф. — Я чудово впишуся там, просто ще один із золотого віку Білла».
Але він не міг. Його ноги немов свинцем налилися, і Ральф був цілком певен, що якби він підвівся зараз, то одразу ж купою кісток звалився б на підлогу. Тому він залишився в ролі спостерігача, стежачи крізь вікно за п’єсою, що розгорталася перед ним на сцені, яка зазвичай пустувала в цей час… Крім поодиноких появ Розалі. Це була його п’єса, він став її автором завдяки одному-однісінькому анонімному телефонному дзвінку. Знову з’явилися санітари з носилками, цього разу вони рухалися повільніше, тому що на носилках лежала накрита простирадлом фігура. Тривожні червоно-сині відблиски блимавок ковзали по простирадлу, по обрисах ніг, стегон, рук, шиї, голови.
Ральф, здавалося, знову поринув у сон. Під простирадлом він побачив свою дружину — не Мей Лочер, а Керолайн Робертс, у будь-який момент голова її могла розколотися, і чорні жуки, які розжиріли, харчуючись хворими клітинами її мозку, почнуть вибиратися назовні.
Те, що вирвалося в нього з грудей, не піддавалося визначенню — це були невимовні звуки суму й люті, жаху й утоми. Він довго сидів у такій позі, бажаючи тільки одного — взагалі ніколи нічого не бачити — і сліпо сподіваючись, що навіть якщо й існує той невідомий тунель, йому зовсім не обов’язково входити туди. Аури таємничі й красиві, але краса всіх їх, разом узятих, не могла переважити навіть однісіньку мить того кошмарного сну, в якому він побачив свою дружину, закопану по підборіддя в пісок; їхня краса не могла затьмарити жаху болісних годин нічного безсоння або страху від вигляду накритої простирадлом фігури.