Безсоння
Шрифт:
Він не просто жадав фіналу цієї вистави, — сидячи в кріслі, притиснувши подушечки пальців до заплющених очей, він прагнув, щоб усе скінчилося — усе, усе, усе. Уперше за двадцять п’ять тисяч днів свого життя він бажав померти.
Розділ дев’ятий
На стіні тісного квадратного приміщення, що служило кабінетом інспекторові Джону Лейдекеру, висів дешевий плакат. Колись він зображував слоника Дембо з величезними вухами. Тепер же голову Дембо закривала збільшена фотографія, з якої дивилася
— Прекрасно, — іронічно зауважив Ральф.
Лейдекер розсміявся:
— Політично не дуже правильно, як ви гадаєте?
— М’яко сказано, — відповів Ральф, міркуючи, що зробила б із таким плакатом Керолайн, як учинила б вона в цьому випадку. Була без чверті друга пополудні; понеділок видався холодним. Ральф і Лейдекер щойно прийшли з будинку окружного суду, де Ральф зробив заяву з приводу вчорашнього інциденту із Чарлі Пікерінґом. Питання Ральфові задавав помічник окружного прокурора, і це мало такий вигляд, начебто бритва знадобиться йому не раніше ніж за рік-два.
Лейдекер дотримав одну свою обіцянку — він склав Ральфові компанію, мовчки просидівши в кутку кабінету помічника окружного прокурора. Але друга його обіцянка — почастувати Ральфа кавою — виявилася радше стилістичним прийомом, жахливим на вигляд варивом з автомата, установленого в кутку захаращеної кімнати чергових на другому поверсі. Ральф зробив обережний ковток і підбадьорився, зрозумівши, що смак цього пійла не набагато кращий, ніж його вигляд.
— Цукор? Вершки? — запитав Лейдекер. — Чи пістолет?
Ральф посміхнувся й похитав головою:
— Чудово… Хоча навряд чи можна покладатися на мій смак. Минулого літа я перейшов на дві чашечки в день, і тепер мені видається смачною будь-яка кава.
— Те саме в мене із сигаретами — що менше я курю, то кращими вони мені здаються. Заборонений плід солодкий. — Лейдекер дістав з кишені коробочку із зубочистками, вийняв одну й затис губами. Потім, поставивши свою чашку з кавою на процесор комп’ютера, підійшов до плаката з Дембо й заходився витягувати кнопки.
— Не варто робити цього через мене, — мовив Ральф. — Це ж ваш кабінет.
— Помиляєтеся. — Лейдекер відклеїв акуратно вирізану фотографію Сьюзен Дей із плаката й, зім’явши її, викинув у кошик. Потім заходився згортати і сам плакат.
— Справді? Тоді чому на дверях табличка з вашим іменем?
— Ім’я моє, але кабінет належить вам і вашим колегам — платникам податків, Ральфе. А також будь-якому репортерові, що придибає сюди з камерою, і якщо плакат потрапить у програму теленовин, мені будуть непереливки. Я забув його зняти ще в п’ятницю ввечері, а був відсутній я майже весь вікенд — дуже рідкісний випадок у моїй практиці, мушу зазначити.
— Я зрозумів, що не ви повісили його. — Ральф прибрав якісь папери зі стільця й присів.
— Звичайно, не я. Невідомі доброзичливці влаштували для мене щось на кшталт вечірки в п’ятницю. Повний набір з пирогом, морозивом і сюрпризом.
Лейдекер, порившись у столі, знайшов гумку, надів її на скручений плакат і, весело підморгнувши Ральфові, кинув трубочку в кошик.
— Мені презентували набір трусиків з вирізаною промежиною,
— Сподіваюся, вечірку влаштували не на честь вашого дня народження?
— Ні. — Лейдекер, зітхнувши, хруснув кісточками пальців. — Так хлопці відзначили доручення мені особливої справи.
Ральф бачив слабкі спалахи блакитної аури навколо голови й плечей Лейдекера, але зараз він не намагався розшифровувати їхнє значення.
— Справи, пов’язаної із приїздом Сьюзен Дей? Ви повинні охороняти її під час перебування в місті?
— Пряме влучення. Звичайно, поліція штату теж буде поруч, але в подібних ситуаціях вони занадто багато уваги змушені приділяти контролю за вуличним рухом. Приїдуть і представники ФБР, але вони в основному займаються тим, що валандаються всюди, фотографують і пред’являють одне одному секретні значки.
— Але ж у цієї пані мусять бути й свої охоронці, хіба не так?
— Так, але мені невідома ні їх кількість, ні якість. Сьогодні я розмовляв з їхнім представником, він справив на мене приємне враження, але до п’ятниці ми повинні організувати й власну охорону. Згідно з наказом, нас мусить бути п’ятеро. Я плюс четверо добровольців. Нашою метою є… Секундочку… Вам це сподобається… — Лейдекер, порившись у паперах на столі, знайшов потрібний листок і прочитав: «…зберігати посилену присутність і високий ступінь видимості».
Він поклав папір на стіл і посміхнувся Ральфу. Однак посмішка вийшла далеко не веселою.
— Інакше кажучи, — пояснив Лейдекер, — якщо хтось зважиться застрелити цю заразу або влаштувати їй кислотний душ, нам буде потрібна Лізетт Бенсон або інший репортер, щоби принаймні зафіксувати факт того, що ми були поблизу.
— Як ви можете так недолюблювати людину, якої ніколи не бачили?
— Я не просто недолюблюю її, Ральфе, я ненавиджу її. Послухайте, я — католик, моя люба матінка була католичкою, мої діти — якщо вони в мене будуть — стануть служками в соборі Святого Йосипа. Чудово. Бути католиком просто чудово. Зараз дозволяється їсти м’ясо навіть у Страсну п’ятницю. Але якщо ви вважаєте, що бути католиком автоматично означає бути противником абортів, то глибоко помиляєтеся. Бачите, я католик, якому доводиться допитувати людей, які б’ють своїх дітей або спускають їх зі сходів після веселенької нічки, утопленої в ірландському віскі.
Лейдекер, розстебнувши комір сорочки, дістав золотий медальйон і показав його Ральфові.
— Марія, мати Ісуса. Я ношу його з тринадцяти років. П’ять років тому я заарештував чоловіка з точнісінько таким же медальйоном. Він щойно перед тим зварив заживо свого дворічного пасинка. Я розповідаю вам чисту правду. Той тип поставив величезну каструлю з водою на газ, а коли та закипіла, схопив хлопча за щиколотки й опустив у каструлю, немов рака. Чому? Тому що малий мочився в ліжечко. Так він нам пояснив. Я бачив тіло, і я скажу вам, що у порівнянні з цим фотографії, які так люблять показувати засланці з «Друзів життя», не більш аніж дитячий лепет.