Блакитна лінія
Шрифт:
Вона зійшла на зупинці «Рейхсшпортфельдштрассе». Трохи пройшла вперед за маршрутом автобуса й завернула праворуч, на майже завжди порожню Хайльсбергалее. За рогом зупинилась. Кілька хвилин спостерігала за поодинокими перехожими, аж поки вони не зникали з поля зору.
Ніхто не затупцював на місці й не закляк перед якоюсь з магазинних вітрин. Підозрілих машин також не встежила. Взагалі на всій вулиці — жодного нерухомого авто. «Хвоста» теж не видно. Нема? Можливо. Та не слід поспішати з висновками — шлях у неї
Відчувала втому. Вагітність забрала в неї легкість ходи, змушувала рухатись перевальцем. А треба ще йти і йти…
«Нічого, витримаю, — втішала себе, — не кожного ж дня…»
Куцим сквериком Крістіна вийшла на зупинку електрички неподалік від «Олімпія-стадіону» і, як було умовлено, сіла в другий вагон з кінця електропоїзда. Чому необхідно сісти саме в цей? Невже хтось її «страхує», йде слідом назирці? Мусила б помітити, але нічого підозрілого, у вагон, до того ж майже порожній — робочий час — вона увійшла одна. Зійшла теж сама на станції «Боллевуе». Тут звернула праворуч, і враз — велетенський парк Тіргартен.
Фрейлейн Бергер поглянула на годинник. Шістнадцять годин двадцять вісім хвилин. Вона не запізнюється, дотримується часу, який сама відвела на маршрут.
Лишилося мало: вийти на міст через Шпреє і з нього рухатися по Паульштрассе до першої рекламної тумби. На цій циліндричній споруді слід відшукати умовний знак — трикутник, накреслений білим грифелем або крейдою. Якщо трикутника нема, слід одразу повертатися додому. А за тиждень, того ж дня і часу, знову йти на побачення з рекламною тумбою… Таке вже трапилося. Минулого разу тумба зустріла її байдуже, без крейдяної оздоби, хоч Крістіна обнишпорила її очима з усіх боків.
Тепер навіть зраділа, коли побачила три риски крейдою на вільному від рекламних аркушів місці.
Фрейлейн Бергер вийняла з кишені крейду, і до першого трикутника додався другий. Вийшов ромб. Це означало: «хвоста» вона не помітила й готова до особистої зустрічі. Тепер слід відсмикнути на сумці «блискавку», щоб видно було яблука, і неспішно простувати собі уперед по вулиці Пауля. Хтось її наздожене. Цікаво — хто?
От чи все зроблено, як належить? Так, у лівій руці — сумка з яблуками, в правій — недбало згорнута біла хустина…
— Фрау зняла хустину? Вітри дмуть зі сходу. Вони холодні. Чи ви бажаєте застудитися вдвох? — почула вона чоловічий голос, що турботливо натякав на її вагітність.
«Вітри дмуть зі сходу» — це пароль.
Крістіна озирнулася. На неї привітно поглядав непоказний офіцер з личками й знаками лейтенанта інженерних військ.
Тепер її черга сказати пароль у відповідь.
— Дякую за увагу! — Вона чарівно всміхнулася. — Сьогодні мінлива погода. Вітри дмуть із заходу теж. А вони тепліші… Проте ви, безумовно, маєте рацію. Не варто ризикувати — одягну хустину.
— О! Такій
— Чи не потримаєте мою сумку?
— Охоче.
— Знаєте, — мовила жартівливо, — досі не навчилася зав’язувати хустку однією рукою. — І швидко додала: — Шифровка в сумці, внутрішня кишенька…
Люди обминали їх, не звертаючи ніякої уваги.
— Чудові яблука! — Він вийняв одне, друге. Шифровка немов розтанула в його долоні. — Лютий, а яблучка ніби вчора зірвані. — Він поклав червонобокі плоди на місце й засмикнув на сумці «блискавку».
— Ну, от і все! — мовила Крістіна, пов’язавши на голові хустку.
Навколо них зовсім спорожніло.
Лейтенант притишив голос, проте кожне слово промовляв виразно:
— Матимете власний передавач. До того часу зв’язок з Центром триматимете через мене. Наступна зустріч — у районі Вільмерсдорф, біля «Мисливського замку». Перший четвер березня, в цей же час. Маршрут: електропоїздом — до зупинки «Шмаргендорф», звідти на метро — до станції «Далемдорф», далі пішки — по вулиці Кенігін-Луїзе до «Мисливського замку». Запам’ятали?
— Так. «Шмаргендорф», «Далемдорф», Кенігін-Луїзе, «Мисливський замок». Перший четвер березня. Час — без змін.
Мовив співчутливо:
— Це буде ваша остання така далека подорож. Там я познайомлю вас із своїм зв’язковим. Надалі передаватимете мені шифровки через нього.
— Навіщо вам ці ускладнення?
В голосі лейтенанта бриніло неудаване співчуття, коли він пояснив:
— Я помітив: вам важко мандрувати. З кожним днем буде все важче. Вам зараз потрібен спокій і медичний нагляд. Тому наступна наша зустріч буде останньою.
Хіба вони могли цієї миті передбачити, що оця їхня перша зустріч і є останньою?
Тим часом лейтенант завершував давати свої настанови:
— Мій зв’язковий зустрічатиметься з вами під час ваших прогулянок поблизу будинку. Конкретно про час і черговість контактів домовитеся з ним особисто. Оце все. Повертаючись додому, вже не петляйте. Сідайте на прямий автобус. Щиро бажаю вам усього найкращого. Маю честь!
Він козирнув затягнутою в шкіряну рукавичку рукою і пішов від неї геть, не озираючись.
Тільки їдучи додому, фрейлейн Бергер похопилася: який же він із себе, її новий товариш по зброї?
Розділ шостий
ВИПАДОК, ЯКИЙ НІХТО НЕ ПЛАНУВАВ
Лейтенант у формі інженерних військ, під гострим носом якого руділи вусики «під фюрера», вийшов з електрички на зупинці «Вайдманшлустерштрассе» і вже за хвилину опинився на цій людній у вечірню пору вулиці. Наближався час радіозв’язку з Центром, де в обумовлену пору чекали шифровок з підписом «Меркурій».