Блакитна лінія
Шрифт:
— Хорст Гейліген! — з полегшенням підхопив Хейніш.
— Особистий агент Мюллера, — замислено мовив Кальтенбруннер. — Для шефа гестапо ця звістка буде надзвичайно прикрою.
Хейніш вважав за краще промовчати.
— Якщо Мюллер цінує свого агента, — провадив далі шеф СД, — він його витягне з біди. Зрештою, вирішальну роль тут відіграв ніким не передбачений збіг обставин, рідкісний випадок.
Хейніш чув інше: «Мюллер врятує свого агента, як я врятував тебе».
Він дивився на шефа захоплено, віддано, готовий виконати будь-який наказ.
— От що, Хейніше! — знову набрав діловитого тону Кальтенбруннер. — Ідіть до приймальні й напишіть
— Слухаюсь!
— Після того негайно передайте затриманого під особисту розписку кримінальному раднику пану Йону Патцігу із зондеркоманди «Червона капела». Знаєте таку?
— На жаль…
— Її особовий склад розміщено в казармі в’язниці на Плетцензеє.
— Де відбуваються страти?
— Так. Ви все зрозуміли? Тільки пану Патцігу під особисту розписку. Якщо його не виявиться на місці, розшукайте. Але — тільки йому!
— Слухаюсь, пане обергрупенфюрер! — виструнчився Хейніш. — І… і дякую! — додав непевно.
Але влучив точно.
— Отож! Надалі будьте обережніші.
— Цей випадок я запам’ятаю на все життя.
— Ще б пак! Інакше ви його собі одразу вкоротите. Виконуйте наказ!
«Ну що, Мюллере? — зловтішно подумав шеф СД, коли за Хейнішем зачинилися двері. — Чи не добрячу ломаку я встромив тобі в колеса? А ти хотів встромити її мені…»
Розділ восьмий
ДВА ПОВІДОМЛЕННЯ З ІНТЕРВАЛОМ
Того вечора генерал Сербулов був далекий від почуття гострого неспокою, що виникло буквально за кілька хвилин. Він сидів за своїм широким письмовим столом, уважно — аркуш за аркушиком — переглядав папери і розмірковував. Про характер його роздумів можна легко дізнатися по копіях коротких повідомлень, давніх і свіжих, які він аналізував, беручи до уваги всі факти.
Папка, що лежала перед ним на столі, була досить грубенька. Папери всі до одного мали позначку найвищої секретності. Це були розшифровані повідомлення, що надійшли до Центру дуже здалеку, і щоразу— з ризиком для життя відправника.
«Директору.
Через Лонга, від директора швейцарського авіаційного товариства, який щойно повернувся з Мюнхена, де провадив переговори з німецьким товариством «Люфтганза»:
1. Німецька авіація нараховує зараз 22 тисячі машин першої і другої лінії, окрім того, 6 000–6 500 транспортних літаків «юнкерс-52».
2. Зараз у Німеччині щоденно випускається 10–12 пікірувальних бомбардувальників.
3. З’єднання бомбардувальної авіації, яке досі базувалося на острові Кріт, перебазовано на Східний фронт: переважна частина — до Криму, решта — на інші ділянки півдня.
4. Втрати Німеччини на Східному фронті становили з 12 червня до кінця вересня 45 літаків на день.
5. Новий літак типу «месершміт» має дві гармати і два кулемети. Всі’ вони встановлені на крилах. Швидкість 600 км на годину…»
«Директору.
Блискавка.
Генштаб очікує зараз вищого піку радянського наступу, а саме — великого наступу Червоної Армії в районі Курська в напрямку Глухів — Конотоп і в свою чергу планує прорив радянських армій з району Харкова силою не менш 2-х корпусів між Богодуховом і Конотопом…»
«Директору.
Блискавка.
Росіянам
Німецьке головне командування чекає посилення російської активності в районах Неви, Волхова, Свіру.
З цієї причини німецьке командування вирішило прискорити спорудження оборонних рубежів та укріплень «Східний мур» у північному секторі, а саме: в Естонії та Латвії. У зв’язку з дещо критичним становищем на невському фронті («Нева-фронт») довелося перекинути частину резервів, що знаходяться поблизу Оредежа. Ці резерви призначені також для забезпечення комунікацій між Сольцями і Дитячим Селом…»
У двері постукали.
— Прошу.
Увійшов схвильований черговий офіцер з дешифрувального відділу.
— Товаришу генерал, надзвичайна подія!
— Що трапилося? — одразу стурбувався генерал.
— Одержано першу шифровку з Берліна від Студентки. Характер повідомлення позитивний. Однак через кілька хвилин з того ж передавача ми одержали повідомлення про провал Пенелопи та арешт Меркурія.
— Негайно мені на стіл!
— Я приніс. Ось вони. — Черговий простягнув Сербулову тонюсіньку папочку.
— Дякую. Можете йти.
І ось вони перед ним — ці дві шифрограми, що надійшли одна за одною з невеликим інтервалом.
Перша:
«Професору.
Екзамен склала. Під дахом прописана. Хейніш очолив берлінський «Цепелін», діяльність якого контролює Ніка. «Ц» готує агентів для диверсій в тилу наших військ на Кавказі. Студентка».
Друга, з того ж передавача:
«Директору.
Фант.
Меркурія схоплено. Я…»
Фант — заздалегідь умовлена позначка про провал.
Далі намагалася передати відкритим текстом суттєве. На слові «я» передачу обірвано.
Генерал Сербулов сховав у долонях враз змарніле обличчя. Втрати! Скільки їх уже було… І завжди — найкращі люди… Власне, чому найкращі? Усі в критичних ситуаціях борються до кінця. А якщо гинуть, то як герої…
Це була лише миттєва слабкість.
За хвилину генерал Сербулов підняв трубку і навмисне сухим голосом, бо гамував безжально власні почуття, наказав черговому:
— Негайно розшукайте підполковника Калину і викличте до мене.
Він уявляв, як це сталося. Палахкотить вогонь — Пенелопа завжди розпалювала камін, коли працювала на рації. Про всяк випадок. У двері навально грюкають. Пенелопа кидає у вогонь радіограми й шифри, стріляє крізь двері, у вікна. Будиночок у неї хоч і на один поверх, але вікна розташовані височенько. Скільки в неї обойм? Скільки б не було, останню кулю береже для себе… Тільки навряд чи до цього дійде: тилові есесівці, що почувають себе в безпеці, не хочуть умирати під її кулями й тому «забувають» наказ взяти радистку живою. Автоматні черги зрешечують маленьку кімнатку звідусіль — крізь двері, з вікон… Так, живою Пенелопу не візьмуть…