Блакитна лінія
Шрифт:
— Господь не відповість, — обережно заперечила Крістіна.
— Але й не збреше… А що і хто може заохотити людину накласти головою в розквіті сил? Хіба фельдмаршал, який поклав сотні тисяч німців на вівтар кривавому богу війни Вотану, а сам залишився живий, бо здався у полон? Чи, може, новітній «месія», що закопався від усякої небезпеки в підземні бункери й штовхає всю Німеччину до прірви? Ні, я ще не зустріла жодної людини, яка б хотіла вмерти на цій війні… Тому ось уже два роки, як у газетах припинили друкувати списки німців, що наклали головою «за фюрера». Боюся,
Вона сказала багато. Для гестапо вистачило б і половини мовленого. Одного «месії з бункера» було б задосить. Тепер вона чекала, що їй відповість Крістіна. Чекала в напруженому, тривожному мовчанні.
Власне, саме зараз вирішувалось, як вони вдвох житимуть під одним дахом. Ким стануть одна для одної? Що ж скаже фрейлейн, одягнена в чорну есесівську форму?
Проте Крістіна мовила лише те, що й належало сказати фрейлейн Бергер за умови, що вона щиро вболіває за безпеку і лояльну репутацію фрау Шеєр.
— Ви необачні, мамо. Що трапиться, коли хтось почує ваші необережні слова? По таких висловах — прямий шлях до гестапо. А там, самі знаєте, без жалю… Думати можна різне, але в наш час — тільки потайки. Навіщо вголос висловлювати своє несприйняття? Це доцільно лише в одному випадку.
— В якому ж?
— Коли людина вирішила у такий спосіб звести свої рахунки з життям. Ви, якщо не помиляюся, віруюча людина?
— Так, але…
— Тоді згадайте догмат: самогубство — гріх. Незалежно від того, в який спосіб його здійснено Не кажіть нікому таких небезпечних думок.
— І вам — теж? — коротко запитала Патріція, і Крістіна почула в інтонації докір і навіть образу. І справді. Патріція щиро відкрилася їй, бо гра тут виключалася, а вона…
Однак знову ухилилася:
— Зрозумійте, якщо стороння людина почує, нам обом… Вам — бо ви казали, мені — бо не донесла.
— Ми тут удвох, Крістіно, — заспокійливо мовила Патріція. — Служниця приходить вранці й працює до полудня. Вона вже давно пішла. Але ви, безумовно, маєте рацію. Адже в нас буде маленький. Нам обом слід бути дуже і дуже обережними!
— Ну от, нарешті, — полегшало Крістіні. — Тепер я розумію…
— Що?
— Чому Хейніш вважає вас непатріотичною жінкою, або ж, за його термінологією, «елементом».
— Що поробиш? Усім з дня у день втовкмачують: «Фюрер думає за всіх нас…» Тому всім «фюрерам» — від сановитих до блокових — ввижається «підривним елементом» кожен німець, що в коричневому дурмані спромігся не отруїтися і зберегти голову з власними думками. Тепер, Крістіно, — вона з м’якою довірою торкнулася її руки, — ви знаєте про мене все.
Де ж ота крижана Патріція, що зустріла її якусь годину тому? Куди поділася?
— Більше, ніж ваш банфюрер [5] ? — жартома запитала фрейлейн.
— І більш, аніж Хейніш, — серйозно відповіла жінка. — Пан Хейніш здавна вважає мене лише затятою католичкою, що в очах наці — теж гріх. Бони ж відкинули гуманність і мораль. Десять християнських заповідей суперечать їхньому всесвітньому розбою. Хіба можна винищувати мільйони людей із заповіддю
5
Вуличний вождь (нім.). Банфюрер відповідав за кожного мешканця вулиці, що надана під його нагляд.
Коротка пауза-вагання, і нараз — несподіване визнання:
— Ви не бійтеся за мою нестриманість, Крістіно. Я ховала свої думки навіть од чоловіка. Не тому, що він лякав мене, ні… Я боялася за нього самого, бо то він би злякався на смерть. З переляку міг би й розлучитися! А що тоді сталося б з Адольфом? Отак і жила зі своїми думками…
— Чому ж довірилися мені? — Тепер про це важливо було дізнатися. — Людині, яку вперше побачили! В есесівській формі! Чому?
— Не знаю, — зітхнула Патріція. Видно було, що вона сама силується розібратися в тому, що спонукало її на відвертість. — Може, тому, що вас покохав Адольф… Чи тому, що ви не вірите в його загибель… Хто зна… У мене виникло відчуття, що вам можна сказати… Чому? Сама не знаю… Тільки відчуваю, що можна… а це так важливо для кожного, — завершила вона гірко, — хто роками животіє в дурмані й ще не вчадів…
— Дякую, мамо, — майже пошепки промовила Крістіна. — Я розумію вас, мені теж… — і урвала мову.
Ні, на сьогодні таки досить! А нагальну справу ще не залагоджено…
— У мене є до вас прохання, мамо.
— Яке, моя люба? Кажи сміливо.
— Чи не дозволите мені прикрасити свою кімнату портретом Адольфа? Хочу, щоб він завжди дивився на мене…
— О! Я саме це хотіла вам запропонувати. Та от забалакалась, і ви мене випередили. Беріть, звичайно.
— Ви навіть не уявляєте, як я вам вдячна!
— Можливо… Однак і в мене є до вас прохання.
— Яке? Якщо зможу…
— Я не зажадаю від вас нічого неможливого…
— Тож яке? Я слухаю.
— Не ходіть у цьому домі в цвинтарному вбранні. Чорне вам не до лиця.
— Обіцяю! — весело засміялася фрейлейн Крістіна Бергер.
Розділ четвертий
ВІСТРЯ СКЕРОВАНО НА КАВКАЗ
Штандартенфюрер Хейніш з’явився в приймальні Кальтенбруннера за п’ять хвилин до призначеного часу. Відомо: обергрупенфюрер — точно налагоджений механізм у людській подобі. Пунктуальний в усьому, хоч годинник по ньому звіряй. Подейкують, буцім сенсом його життя є зразкове виконання службових обов’язків. Для нього важить тільки робота і більше нічого. Емоції і почуття йому невідомі.
П’ять хвилин потрібні були Хейнішеві для стопроцентної гарантії, щоб не запізнитися.
У приймальні за столом чергового возсідав уже знайомий йому заледенілий штурмбанфюрер Пауль Шенк. Хейніш, було, радісно привітався, але цей ідеально прилизаний дорученець відповів йому холодним, ледь помітним нахилом голови.