Блакитна лінія

Ячейкин Юрий Дмитриевич

Від вокзалу службовий «опель» звернув праворуч. У просторій машині легко розмістилися втрьох: Майєр — поряд з водієм, Хейніш і Бергер — позаду. Нараз попереду їм перетяла шлях велика група полонених з нашивками «Ост», що працювали під наглядом кількох автоматників. «Остарбайтери» довбалися в залишках двох зруйнованих будинків, стіна одного з яких осіла прямо на шлях. Руїни були явно вибухового походження — пасажири «опеля» доволі надивилися на отакі картинки по всіх шляхах війни.

Машина зупинилася.

—

Об’їзд! — гукнув один з вартових.

— Куди? — запитав водій.

— Вивертайте ліворуч.

— Що у вас трапилося? — поцікавився Хейніш.

Вартовий відповів завчено, ніби вичитав з газети:

— Уночі англійці по-звірячому бомбардували мирне населення Берліна.

— Отакої! — крекнув Хейніш. — Виявляється, і тут… Оце сюрприз!

Невдовзі, роблячи об’їзд, виїхали на чепурну площу Штраусбергплац, за хвилину — на ще більший майдан Принц-Александерплац, від якого до центру міста тяглася простора однойменна вулиця. Тут також був залізничний вокзал, а ще — станція метро, перша, яка їм трапилася дорогою.

Хейніш узяв на себе обов’язки добровільного екскурсовода. Він раз у раз галантно звертався до чарівної супутниці.

— Зверніть увагу, фрейлейн, на оту потворну будівлю коричневого кольору. Незважаючи на її незграбні форми, нема людини, яка не чула б про неї. Цього велета звели ще минулого століття. Але не для прикраси! Знаєте, що це?

— Звідки ж, пане Хейніш?

— В’язниця! З дідів-прадідів в’язниця. Місце покарання і страт! — захоплено оповідав штандартенфюрер. — Нині вона віддана для службових потреб гестапо. Карні дотепники назвали її з інтимною фамільярністю — «Алекс». І що дивно — назва прижилася, стала офіційною. Коли почуєте «Алекс», не вагайтеся у висновках — йдеться про в’язницю.

— Невже мені доведеться почути? За яку провину?

Хейніш зареготав:

— Справді-бо, яке вам діло до в’язниць? Для чарівних жінок у Берліні є безліч інших принад.

Примітних будівель на їхньому маршруті було доволі — замок кайзера Фрідріха дер Гроссе, Берлінський собор, опера, університет, Прусська бібліотека, Бранденбурзькі ворота, увінчані четвіркою здиблених коней, віжки яких міцно затиснула в руці богиня перемоги. Далі — за помпезними ворітьми — текло вдалину широке Шарлоттенбургшосе, що бетонованою стрічкою пробило весь Тіргартен.

Праворуч за вікном «опеля» громадилася величезна будівля з зеленим куполом. Рейхстаг!.. Крістіна впізнала його без підказки — фото його в клубиськах чорного диму обійшло газети всього світу, знаменуючи початок нацистської «тисячолітньої» ери.

Їхня машина вивернула на Бісмаркштрассе.

— О, славетний «Олімпія-стадіон». Віллі, ви бували на ньому?

— Авжеж, пане штандартенфюрер.

— У якій ролі?

— Статиста.

— Тобто?

— Крокував у шеренгах гітлерюгенду з палаючим смолоскипом у

руці.

— Так, ви справді тоді ще були хлопчаком. А я вже командував штурмовим загоном! Прапори, барабани, фанфари… Тррам-тррам-тррам! Є що згадати!.. Але яка велична символіка! Пригадуєте, Віллі, велетенську свастику, що в’юнилася на стадіоні, вся у тисячах смолоскипів? Ніч, усі вогні згасли, як під час затемнення, палає тільки свастика — символ відродження арійського духу.

— Таке не забувається, пане штандартенфюрер.

— Я теж бачила в кіно, — додала Крістіна.

— Ці смолоскипи запалили весь світ. З усіх кінців! Скрізь затемнення. Палають лише смолоскипи арійського духу. Велично і символічно. Хіба не так?

— Так точно, пане штандартенфюрер.

— Чудово! За дві—три хвилини ми вже будемо на місці.

Нова резиденція Хейнішеві сподобалася. Колись це була приватна школа для грошовитих телепнів, яку переобладнали під навчальний заклад для секретних служб. Хейніш обнишпорив усі приміщення, вдоволено зазначив:

— Грунтовно! Все підготовлено для роботи з чисто німецькою ретельністю. Нічого не забуто. Навіть гумки вставлені в залізні наконечники олівців.

— І олівці загострені! — мовила фрейлен Крістіна Бергер.

— Працювали німці, отже, нема чого дивуватися. Ви — у себе на батьківщині, фрейлейн. Звикайте! Пунктуальність, ретельність, доцільність — наші національні риси. Німецький народ — це добре налагоджений організаційно і густо змащений ідеями фюрера механізм. Люди припасовані в ньому один до одного, як мініатюрні, але надійні детальки найточнішого хронометра. Цим хронометром великий фюрер вимірює темпи історичної ходи людської цивілізації.

Хейніш повчально підняв палець:

— Німець не міркує — він виконує!

— Зрозуміло, пане штандартенфюрер.

— От і добре! — Він раптом грайливо звернувся до Майєра: — Віллі, а про що ми забули?

Майєр стулив брови, не розуміючи, до чого веде шеф.

— Ми, Віллі, ви і я, — викінчені егоїсти. Нас обох підвищили у званні, а ми, немов самовдоволені свині, забули про клопіт фрейлейн.

Хейніш зареготав, рохкаючи й справді утробними модуляціями згаданої ним тварини.

— Ви хочете мені нагадати про мету, з якою приїхала фрейлейн Бергер? — серйозно запитав Майєр.

— Саме так! — Хейніша не полишав грайливий настрій. — Наш обов’язок — підвищити фрейлейн у званні. Фрау — це солідно.

— Чи не занадто поспішно? — Майєра огорнув сумнів.

— Чого нам зволікати? Який у цьому сенс?

— Справа делікатна. Непогано було б заздалегідь підготувати фрау Патріцію Шеєр до думки…

— Ет, — недбало махнув рукою Хейніш, — готувати чи не готувати — наслідок буде однаковий. Такий, якого ми зажадаємо. Питання вичерпано — зараз вирушите разом з фрейлейн.