Блакитна планета
Шрифт:
Агнешка потяглася до книжок на самому верху, перегорнула сторінку, з цікавістю приглядалась до полярного краєвиду.
— Вже зачиталась, — пані Анна стала на порозі.
— Виявляється, я не читала «Таємницю шостого континенту», — відповіла Агнешка, закриваючи книжку. — Не знала, що Антарктида дістала назву континенту Наук і континенту Миру. А це важливо…
— Моя люба, з'їж що-небудь. Картопля вже зварилась.
Сіли до столу.
До цієї оселі якось не насував Юн зі своїми справами прибульця з далекої планети Атіс. Агнешка ладна були повірити: його
— Дядечко писав? — допитувалась пані Анна, наливаючи в тарілку кисляку.
— Писав. Запрошує до себе на кілька років, аби могла спокійно вчитися.
— І поїдеш? Світ за очі, до Австралії?
— Подала документи. Побачимо, що з того вийде.
— Але ж ти не залишишся назавжди з кенгуру?
— Як же я житиму без Варшави й Сероцька?!
— За Сероцьк забудеш, скоро матимеш власну родину. Не переч. Знаю, ти може й не хотіла б цього, але життя бере своє. І шкода мені тільки, що не хочеш заміж за Вітольда.
— В нього ж є симпатія? І взагалі Вітольд мені не освідчувався.
— Кого ти називаєш — симпатія? Оту особу з ліловим волоссям і вискубаними бровами? Він сам казав — це несерйозно. Насправді ж він тільки про тебе думає.
— Як брат. Як рідний брат. І я дуже ціную його братерську приязнь.
Пані Анна зітхнула.
— Ви ще пошкодуєте за свою легковажність. І з ким тобі, люба, буде краще, як з ним? Завше зможеш на нас розраховувати.
— Знаю. Вже й зараз набридаю телеграмами і проханнями.
— А, ти про Атлантиду? Одібрала, донечко, мою посилку? Знадобилась вона тобі?
— Ще й як! Хотіла б знати якомога більше про синів Сонця.
— Знала, що думатимеш про них, ти теж зачарована сонцем, як і я.
В сінях дзенькнуло поставлене відро.
— Вітольде, — спитала пані Анна, — ти? Помий руки та йди обідати. У нас гостя. Чому це ти раніш повернувся?
Риба не клює, — почувся молодий бас.
Тільки тому? — осудливо сказала пані Анна.
— Пробачте, — поправився він, стоячи на порозі, — я чув, що Агнешка приїхала. Як ся маєш? Ти погарнішала. Коли в тебе засмаглий вид, волосся видається зовсім золотим. Мамо, все-таки ти повинна вплинути на Агнешку, аби пішла за мене заміж.
— Мені соромно за тебе, — чорні очі пані Анни блиснули щирим гнівом. — Що то за чоловік, котрий просить допомоги, прагнучи коханої. Ще трохи, і ти станеш холодний, мов риба.
— Ну от, замість допомогти, ти мене паплюжиш! — мовив син з удаваним обуренням. — Присягаюсь бородою Магомета і своєю власною, це мачуха, а не мати. Не слухай матері, Агнешко, і не бійся ні мене, ні риб, ані річки. Давай-но попливемо на човні. Побачиш і чуда, і дива. Сучасні люди не завдають собі клопоту цікавитись тим, що діється навкруги. Наслухаються того, що різні хлопчиська щебечуть по радіо, І думають, ніби вже все знають. А життя треба відчути, треба побачити його самому. Агнешко, напиши повість про людей і Буго-Нарви. Які це прекрасні людні! І те, що вони
— Хочеш показати сучасні дива? — сказала дівчина. — Цікаво, скажи в такому разі, що ти показав би тому, хто прибув до нас з іншої планети? Що ти маєш за найцікавіше на Землі?
— Тема капітальна! — надув губи Вітольд. — Матінко, налий-но мені ще цього смаковитого молока! Що б я показав? Гм. Перше я б запровадив його на якусь з міжнародних нарад.
— На яку?
— Важко вибрати. Немає дня, щоб у столицях великих чи менших держав не відбувались такі конференції. Вони, мабуть, найхарактерніша риса нашої епохи, означають зміцнення світу, який єднається, попри політичні складності.
— Вітольде, ти страшенно розумний! Кажи далі.
— Мамо, незважаючи на твої інтриги, мої шанси ростуть. — Вітольд випростався і поправив бороду гордовитим рухом. — Питай, Агнешко, відкрию тобі скарбницю моєї мудрості, тільки проковтну кусник хліба з маслом.
— То з чого б ти почав, Вітольде?
— Показав би злагоджену роботу представників дванадцяти націй в Антарктиді; показав би рівень води в Буго-Нарві, де вже збудовано греблю й гідростанцію. Я тобі покажу, Агнешко. А через пару літ приїдеш і замилуєшся чудовою територією для відпочинку шістдесяти тисяч чоловік.
— Вітку, скажи, кого б ти повідомив про прибуття гостя з іншої сонячної системи?
Хлопець скривився, наче скуштував чогось гіркого.
— Нікого, — відповів за хвилину.
— Як нікого? Коли хочеш показати йому Землю, слід повідомити про нього… І взагалі, кого повідомляють в такому випадку? Кого першого?
— Міліцію, — буркнув, — я б сам не втручався у таку справу.
— Що ти кажеш? — обурилась Агнешка.
— А хіба ти не знаєш про аферу в Італії?
— Яку? — спитала Агнешка, міцно стискаючи пальці.
— Не чула? До Рима з'їхались німецькі пройдисвіти, видаючи себе за посланців вищих істот. Цього разу з Марса. І як представники майбутньої Держави світу, котру вони мали створити, давали за великі гроші відпущення гріхів, щось на взірець індульгенцій. Важко повірити, що людське безглуздя таке безмежне, але факт лишається фактом: вони продали цих папірців аж на тридцять тисяч доларів. Дурнів вистачить на цьому найкращому з світів, яким є наша старенька Земля. Ті пройдисвіти сидять за гратами, але, мабуть, вже з'явились їхні послідовники?
Агнешці здалося, ніби тільки тепер вона заглянула в глибину бездонного колодязя. Вона затремтіла.
Гагарін якось сказав: тягар популярності дорівнює силі земного тяжіння. Але всі знали, хто він, цілий світ йому дивувався. А що буде, коли на Юна впаде тягар популярності отих пройдисвітів? Як його вберегти, врятувати?
— Авантюристи є скрізь, деякі підроблюють картини, — сказала вона через силу, — але хіба ж ми повинні ставити під сумнів, приміром, цілу картинну галерею в Луврі?
— Слушно, — визнав Вітольд, простягаючи руку по шматок хліба, — але багато легше знайти фальшиву картину, ніж викрити псевдоприбульця з іншої планети.