Богиня і Консультант
Шрифт:
— Я б волів краще їхати диким лісом, аніж цією дорогою, — зауважив Фанерон.
— Чому, месіре?
— Тому, мій добрий брате, що нею давно ніхто не користувався. Бачите, як виросла трава у коліях? Її давно вже не зачіпали колеса.
— І що з того?
— Значить, є на це якась причина.
— Розбійники?
— Може, і розбійники, а може, хижі звірі.
— А може, цю дорогу занедбали через війну?
— Через війну, кажете? — флегматично перепитав Паладин. — Навряд чи, брате, навряд чи… А я ще питав себе, чому це на переправі немає пристойних човнів… Там, попереду, — лицар
— Ви хочете, щоби я застосував свої вміння? — здогадався Янгель.
— Це було б доречно, — підтвердив Паладин.
На березі не було місця з витоком Сили, як на древній могилі біля Фастова. Тому і входження Архіваріуса до астралу, і особливо його повернення звідти пройшли не без пригод. Брата Янгеля скрутила падуча, й тільки дерев'яна лопаточка Фанерона врятувала його язик і зуби від прикрощів. Паладинові довелося довго чекати, поки до знесиленого яснобаченника повернулася здатність чітко артикулювати слова. За той час погода змінилася. Небо закрили швидкі темні хмари, а з Дніпра здійнявся різкий холодний вітер. Місцевість, і без того скупа на привітність, наповнилася неспокоєм. Коні теж поводилися дивно.
— Т-там як… якесь з-зло! — нарешті прохрипів Архіваріус.
— Бачите, брате, мені іноді теж вдається ясновидіння, — не без гордощів зауважив Фанерон. — Але ж до зустрічі з тутешнім злом ми з вами не вельми підготовлені.
— З-зло! — повторив брат Янгель. Його трусило від холоду.
— Це монстр чи злонамірені люди?
— Я н-не зн-наю, — яснобаченник заплакав. — Я чув голос М-майстра. В-він д-десь близько. Тр-реба доч-чекатися Майстра.
— Це ми повинні допомагати Майстрові, брате, а не він нам, — повчально сказав Паладин, виймаючи із таємної кишені срібну фляжку з міцним напоєм. — Але в одному ви, здається, маєте рацію. Нам варто чекати його тут, на березі… Випийте цих ліків, брате. Вони вас зігріють.
Напій направду мав лікувальні й заспокійливі властивості. Не минуло й двох хвилин, як пропасниця відпустила Молодшого Архіваріуса Ордену. Він розповів Паладинові, що бачив затаєну між деревами темно-червону хмару — знаний серед ясновидців образ злої Сили. Потім настала темрява і владний голос наказав яснобаченникові чекати.
— Просто чекати?
— Голос сказав: «Зачекайте на мене, я йду до вас. Я вже поряд».
— Майстер може не знати про лісове зло.
— Майстер знає усе, — тихим голосом запевнив Фанерона Янгель. Від лихоманки він швидко перейшов до блаженного спокою. Йому хотілося спати.
— Зло здатне наблизитися? — запитав його Паладин, якого не полишала тривога.
Брат Янгель не відповів, лише заперечно похитав головою. За хвилину він вже спав сном праведника. Фанерон поклав під голову Архіваріуса сак [80] і розпалив люльку. У те, що зло сидітиме в лісі й не атакуватиме, йому не вірилося. З іншого боку, йти навпростець, покладаючись на власну звитягу, теж здавалося авантюрою. Врешті-решт, він вирішив покластися на відчуття коней, які нібито заспокоїлися і чекали. Хмари тим часом густішали: збирався дощ.
80
Сак —
Лицар не встиг допалити, коли відчув на собі чийсь погляд. Він і не пам'ятав вже, коли відчував присутність невидимого спостережника так гостро, немов тілесний доторк. Його рука звично лягла на руків'я пістоля. Потім Паладин підвівся і подивився туди, звідки йшло відчуття чужої присутності. Там ніхто не виявив своєї персони. Лише розмитий весняним повноводдям глинистий горб і кущі глоду були перед очима посланця Ордену. Але лицаря важко було ввести в оману. Хтось зачаївся у тих кущах і спостерігав за мандрівниками.
Фанерон спрямував пістолет на кущі й наказав:
— Виходь, бо стрілятиму!
З кущів ніхто не з'явився. У небі блиснуло, потім гримнуло. Вітер заніс перші краплі дощу на Паладинове обличчя. «Від дощу порох може змокнути», — подумалося йому, хоча запальну рурку пістоля закривала щільно припасована накривка. Ця спірна думка спонукала Фанерона до дії — він вистрілив. Куля прошила глід, збиваючи суцвіття і листя.
— Якби до вас, брате мій, підкралися козаки, ви були б уже мертві, — пролунав за спиною Фанерона знайомий голос.
— Майстре! — Фанерон озирнувся і побачив за три кроки від себе Майстра Зброї. Він привітно посміхався, хоча той, хто не був особисто знайомим із першим воїном Ордену, навряд чи здогадався б, що тонкогубий рептильний вищир цього підстаркуватого чоловіка насправді є посмішкою.
Невисокий, худий, з коротким сивим волоссям, Майстер здавався переодягненим у цивільне католицьким ченцем. Чорний колір його одежини лише підсилював цю подібність. Розбуджений пострілом Янгель ошелешено дивився на Майстра Зброї, якого до цього дня бачив тільки здалеку.
Паладин прихилив коліно, вітаючи Старшого. Те саме зробив Янгель. Майстер прошепотів благословення таємною орденською мовою і допоміг Паладинові підвестися. Янгелеві, чий орденський ранг був далеким від офіцерського, довелося вставати з колін самостійно.
— Достойний Майстре, цей ліс є оселею зла, — повідомив Майстрові Паладин. Йому дуже кортіло розпитати старого воїна про його пригоди, але братерський обов'язок змушував перш за все попередити Старшого про небезпеку.
— Я знаю, — хитнув головою Майстер. — Тому я й призначив вам зустріч на цьому березі. Козаки, які переслідують мене від Переяслава, тепер топчуться за лісом. Страшаться Пожирача.
— Хто такий Пожирач?
— Так іменується те зло, про яке ви мене попередили. Місцеві називають його Війґом.
— Я вперше про такого чую.
— Мене це не дивує. В Абендланді Війґові родичі були знищені за прадавніх часів, коли Орден тільки-тільки заступив місце древніх Західних ковенів. Можна було б давно очистити від зла і цей ліс. Тим більше, що недалеко від нього знаходиться Київ, резиденція тутешнього архибіскупа. Але в цих землях політику все ще роблять дикі ковени. Місцевим чаклунам ці страховища вигідні. Адже по захист від Пожирачів люди звертаються саме до місцевого чаклуна або чаклунки. Що лютіше лісове зло, то багатша і впливовіша відьмацька сімейка.