Богиня і Консультант
Шрифт:
Пройшло кілька томливих хвилин. Потім невидимі руки розсунули кущі й випустили на місячне сяйво двох підлітків.
«Та ж вони вже дорослі ясирчики!» — зрозумів Рева, котрому чомусь думалося, що діти відьми Чернихи малі й нетямні пуцвериська. Добре, не треба буде втирати шмарклі.
Джура ще раз оглянув галявину. Нічого підозрілого він не побачив і дав знак Реві виходити зі схованки. Козаки неквапно підійшли до Черниченків. Хлопець виглядав переляканим, але старша дівчина, замотана у хустину, дивилася Реві в очі. «Не дивись на мене!» — хотів сказати козак, але сказав зовсім інше:
— Чого не вітаєтеся зі старшими? Як називати вас?
—
— Що за такі імена басурманські?
— Не басурманські, а прасвященні.
— Священні імена по святцях розписані. Я там таких не бачив.
— Ми не попівські, — Двійя не відривала погляду від Ревиного обличчя.
— Ви відьмацькі, знаємо.
— Ми… планетницькі, — виправила його Двійя, хоча й замислилася на мить, добираючи правильне слово. Її очі сердито блиснули з-під хустини.
— Вперта ти дівка, бачу, — похитав головою козак, а про себе відмітив, що «планетник» є, швидше за все, зовсім не тим словом, котрим самі себе означають чаклуни.
— Обаче [62] маю знання, — зауважила Двійя. — Моє ім'я означає «двічі народжена». По плоті народжена і по духу, — додала вона пояснення.
— Знатне в тебе назвисько, хоча й не православне. Краще б тебе Дарією нарекли… А малий чого затявся? Німий? — Рева кивнув на брата Двійї, хотів узяти хлопця за підборіддя, але той відсахнувся.
62
Обаче — проте, однак.
— Він бачив Чорного, тепер всього боїться, — пояснила Двійя.
— Чорного? Нападника? — Рева запитально подивився на Харка. Той кивнув.
— Мені про того Чорного треба знати більше, — сказав Рева дівчині.
— Вони не знають, і ніхто не знає, — замість Двійї відповів Харко.
— Він прийшов з того берега [63] , він старий дідо, — повідомила Двійя.
— Чим він убивав людей?
Ранвір раптом заплакав. «Певно, бачив, як нападник убивав Черниху», — припустив Рева. Двійя лише подивилася на брата, і той припинив рюмсати. «Вона тепер серед них головна», — зрозумів козак.
63
«З того берега» — тобто з Правобережжя, яке тоді було під Польщею.
— Він відрізав мамі голову, а дядька Захарія ударив рукою в груди, і той упав, помер.
Харко перехрестився.
— Пустою рукою убив? Старий дідо? — перепитав Рева.
Дівчина кивнула. Їй теж хотілося плакати. Гірка куля в горлі не давала їй розповісти про те, що вона бачила на власні очі, схована матір'ю у таємному закапелку.
— Захарія Тризна, най йому все проститься, був твердим козарлюгою, битим-перебитим, як той кундус [64] , — тихо сказав джура. — 3 отаманом до Кафи ходив, веслував на «чайці». Абих [65] такого вбити першим ударом… Най пан Бог рятує!
64
Кундус — дворовий пес.
65
Абих —
Рева хотів було розпитати Черниченків, яким таким знаряддям нападник відрізав старій планетниці голову, але вчасно схаменувся, припинив розмову і дав знак усім рушати за ним. Четверо вийшли з логу і майже безшумно розчинилися у безкраїх просторах під молодим місяцем.
[Могила Переп'ятиха біля Фастова в землях Київського воєводства, ніч проти 24 червня 1673 року]
Архіваріус Янгель вийшов з трансу вже після заходу сонця. Біля примогильних брил, у сухій ямі, Фанерон ще до того розклав невелике багаття і закурив горіхову люльку, зручно розташувавшись біля вогню. Він терпляче чекав, доки Янгель відновить дихання і здатність розмовляти. Архіваріус не замлоївся й не бився у корчах. Він із тихим стогоном сповз із пласкої брили, загорнувся у керею і довго лежав, заплющивши очі.
— Чому після того завжди стає так зимно? — спитав нарешті Янгель. Голос його змінився, став хрипким і ніби хворим.
— Кажуть, що такі, як ви, брате, розраховуються теплими соками тіла з охоронцями астралу. Плата за вхід, так би мовити.
— Немає тамніяких охоронців.
— Кажуть, що є.
— Дурне кажуть, — сказав Янгель і знов замовк.
Фанерон подивився у той бік, де паслися коні. Йому здалося, що там брязнуло залізо. Він прислухався і вийняв із поясних чохлів два кремнієві пістолі. Потім відкрив порохівницю, Досипав до запальних пазів пороху і накрутив пружини запальних коліщаток. Пістолети були заряджені срібними кулями. Про всяк випадок.
— У нас гості? — спитав Янгель.
— Можливо.
— Ви так любите це слово, месіре.
— Яке?
— «Можливо».
— Упевненість надто дорого коштувала декому із моїх друзів. Я волію радше бути невпевненим, аніж мертвим. До речі, добрий брате, чи не зволите ви розповісти про ваш зв'язок з Майстром? У вас щось вийшло?
— Вибачте, месіре, я лише збирався з думками.
— Вибачаю.
— Я почув істинні слова Майстра. Він десь на Лівобережжі. Наказує нам їхати на Трек-Тумиріс і нижче того міста переправитися через Бористен. Він нас чекатиме за переправою.
— Місто на цьому березі Бористену він назвав Трек-Тумиріс? Саме так, не інакше?
— Або Тракхумеріс…
— Трахтемирів, — зрозумів Фанерон.
— Так-так, це саме та назва.
— Це все?
— Ні. Його помічник-ясновидець три тижні тому помер від хвороби. Він тепер діє наосліп. Йому важко. Дуже важко.
— Ми потрібні йому.
— Так. Ми маємо поспішити. Козаки допомагають Куранським чаклунам втекти. А на Майстра тепер полює ціла півсотня.
— Сіркус знає про Майстра.
— Так, месіре, знає… Але, перепрошую, тепер і я чую гостей. Комусь із місцевих сподобалися наші конячки. І гаманці теж.
Фанерон з дивовижною легкістю вистрибнув з ями і з двох стволів вистрелив по кущах. Звідти почувся крик болю і вилетіли стріли. Одна влучила у Паладина, дзьобнула схований під одягом панцир і відскочила. Фанерон швидко побіг до кущів, витягуючи з піхов черлений меч-вію. Поки він добігав, ще дві стріли чиркнули його панциром. З густої трави назустріч лицареві раптом вистрибнув низький — ніби сплюснутий — чоловік у хутряній куртці. Він замахнувся на Фанерона бойовою сокирою і відразу впав із розрубаною головою.