Богиня і Консультант
Шрифт:
— Навіть так? І я можу?
— Треба мати вчителя. Він навчить бути уважним, слухати свої відчуття. Цього вчать різних шпигунів, мені дядько Славко розповідав.
— А він теж вміє отак, крізь стіни, відчувати?
— Ні, просто так відчувати він не вміє, але в нього є такі спеціальні таблетки. Він дві таблетки вип'є і теж починає відчувати. Ці таблетки зроблені американцями для десантників і шпигунів… Ну от, я вам усе розповіла.
— Ні, не все.
— Що «не все»?
— Вони ж мали зробити біля будинку засідку. Як ти вибралася
— Вони не робили засідки. Вони дуже поспішали.
— Куди?
— Шльондра сказала Анатолію, що терміново їде до Києва. Вона відразу пішла.
— А він?
— Він ще покрутився біля будинку хвилин двадцять і втік.
— Злякався?
— Ага. Він не воїн, він «пасажир».
— …?
— Це ж правда. Ви теж «пасажир».
— Твоя правда, — Мітелик відтягнув шкарпетку і розчавив кусючу комаху. Потім уточнив: — Сраний пасажир без квитка.
— Не кажіть поганих слів, я ж вам вже казала, що це вам не личить. Покажіть Камінь.
— Ти знов мене вчити будеш, що мені личить, а що не личить… Нащо тобі той Камінь?
— Подивитися. А ви б краще почитали ті старі зошити, які знайшли разом із Каменем.
— При цьому світлі, лапонько, я там ні фіга не прочитаю. Там чорнило вицвіло, я вже дивився.
Насправді йому просто не хотілося читати. Вирваний зі звичного побуту, Валерій Петрович все ще перебував у напівшоковому стані. Світ навколо став незвичним і незручним. Він намагався відновити внутрішню рівновагу, але та затялася і вперто відмовлялася відновлюватись.
— А ви йдіть до автівки, — порадила Індиго. — Там є світло.
— Акумулятор сяде. А завтра будемо штовхати ту автівку, як дурні, — він вийняв з внутрішньої кишені Камінь Богині й передав його Індиго. — Красивий камінчик, га?
Дівчина взяла Камінь обережно, у дві долоні, з'єднані «корабликом». У світлі ватри Камінь став криваво-червоним, зловісним. Індиго прикипіла до нього поглядом. Мітелик згадав «зрячі камені» з фантастичних романів Толкієна. Ті камені випалювали мозок самовпевнених дослідників.
— Обережно із цією штукою, — попередив він.
— Я знаю, — прошепотіла мала.
Мітелик раптом відчув, що зголоднів. Він пошкандибав до автівки і повернувся зі шматком хліба і консервою. Індиго сиділа непорушно, вдивляючись у глибини кривавого кристалу. «Якщо вона так сидітиме ще три хвилини, я її штовхну!» — подумав він за мить до того, як дівчина відірвалася від споглядання Каменя.
— Який він древній! — сказала вона і заплющила очі. Камінь у її долонях блиснув, немов почув слова Індиго.
— Кажуть, учені його відносять до епохи, що передувала скіфам, — сказав Валерій Петрович, пригадавши слова Дворської про «доскіфський період».
— Він дуже древній, — підтвердила дівчина. — Він пам'ятає Праматерів Людства.
Мітелик ледь не вдавився шматком консерви. Він згадав, як Почеконіус переповідав працівникам Фонду книжку генетика Сайкса про Сім Праматерів європейської людності. «Він тоді називав
— Дуже-дуже давно, — прочитала його думку Індиго, — цей камінь отримала в подарунок жінка, яку звали Йіма.
— Від кого отримала?
— Від самої Богині. Йіма була великою жрицею, її рід згас. Але від її небоги пішли цілі народи. Її небога була одною з Праматерів.
— Як її звали?
— Камінь не каже.
— А про Йіму каже?
— Так.
— Ти чуєш голос?
— Це не голос.
— А що?
— Не знаю. Це чаклунський Камінь. Він радше злий, ніж добрий.
— А для нього існує добро і зло? — недовірливо посміхнувся Мітелик.
— Це для нас існує добро і зло, — сказала Індиго. — Якби нас не було, він би мовчав. Він мовчав багато років. Йому не було з ким розмовляти. Але при світлі місяця від нього йде зло. І голова дуже болить. Я стомилася.
— Тоді йди спати.
— Ага, — легко погодилася дівчина, повернула Мітеликові Камінь і рушила до намету.
Валерій Петрович залишився сам на сам із Каменем Богині. «Невже тобі сорок тисяч років?» — спитав він в Каменя. Але відповіді не почув. Він покрутив Камінь, загорнув у шмату і знов поклав до внутрішньої кишені. Він вирішив не спати. «У цьому лісі вночі бозна-хто вештається!» — припустив він і підкинув до вогнища товстого гілляччя. Сон схопив його раптово, просто біля ватри.
Сон Валерія Мітелика в лісі
Він бачить укрите рудою травою плато, яке, немов розкрите віяло, широким кінцем упирається у сіру стрічку повноводної ріки. Вона підковою оточує плато. До річки тим плато збігають шеренги вертикально поставлених брил-монолітів. На вершечках деяких брил запалені вогні. Алеєю монолітів до ріки просувається процесія жінок, одягнених у балахони. Одяг жінок зшитий зі шкіри й оторочений хутром. Попереду йде старша жінка, плечі якої прикрашені пишними розчесаними вовчими хвостами. Її сиве волосся намащене жиром і теж стягнуте у довгий хвіст, рясно переплетений шкіряними ремінцями.
Це верховна жриця Йіма, розуміє Валерій Петрович, тітка однієї із семи Праматерів європейських народів і однієї з тридцяти п'яти Праматерів Людства. Вона йде до ріки, щоби принести жертву Богині. Він не чує жодного голосу, але розуміння усього, що він бачить, ніби саме собою виникає у його голові. У якусь мить невидимий оператор сну додає до зображення звук. Мітелик чує зловісне виття десятків жінок. «Бааа, Бааа!» — грізні низькі завивання розбігаються присмерками. Бааа. Бау. Баба. Бхагва. За довгі тисячоліття ім'я Богині змінилося мало.