Бомба для голови
Шрифт:
Люс написав на аркушику паперу: «В творчості треба, як у горах, не втрачати висоти». Йому сподобалася ця фраза, він прочитав її вголос і подзвонив асистентові:
— Мій дорогий Георг, не кидайте в мене черевиком. Давайте відстріляємося сьогодні до половини дня, щоб увечері знімати в Західному Берліні. Руки сверблять. У вас також? Я дуже радий. Спускайтеся вниз, вип’ємо кави.
Але кави він випити не зміг: розгублений Георг приніс ранкову газету, в якій повідомлялося, що поліція знайшла в будинку Люса труп Ганса Ф. Дорнброка.
Прокурор
— Фердінанд Люс, я викликав вас як свідка. Коли в мене буде достатньо доказів, я припиню допит, тому що тоді кожне ваше слово може обернутися проти вас, і вам не обійтися без адвоката, бо із свідка ви станете обвинуваченим.
— Можу поцікавитись — у чому?
— Я, знаєте, дотримуюсь поступовості… Не будемо поспішати. Саме у вас на квартирі загинув Дорнброк.
— Виходить, мене звинувачують у вбивстві?
— Я вас ні в чому не звинувачую, пане Люс. Я викликав вас як свідка. Ви готові правдиво відповідати на мої запитання?
— Так. Готовий. Я готовий на все, аби тільки швидше закінчився цей жах! Я готовий на все! У газетах почалося цькування, продюсер уже тікає від мене! Чому мене звинувачують!? У чому?! Я не винен у самогубстві Ганса! Не винен!
Берг знову надовго замовк, а Люс, поглядаючи на те, як старий перебирає якісь папірці на столі, подумав: «Усе-таки я зоологічний боягуз. Я боюся, навіть коли знаю, що невинен. Недаремно мене завжди тягне зробити картину про героя, який коли й перемагає злочинців, то лише від комплексу неповноцінності. Художник розкриває себе найкраще саме в тому, чого йому бракує. Тільки такий добрий художник, як Томас Манн, міг написати авантюриста Фелікса Круля. Оскар Уайльд тонше від усіх писав про чисте кохання… А баболюб ніколи не зможе написати ніжність, хіба що тільки під старість, коли ним володітиме не бажання, а гірка пам’ять, — усе пройшло мимо, все, що могло б прикрасити його й облагородити… Проклятуща німецька манера — теоретизувати… Навіть у кабінеті прокурора. Коли б у моєму мозку поставили датчики, які можуть автоматично, без мене, записувати думки, вийшла б велика книжка. Деякі письменники носять у кишені книжечки й записують у них чужі слова і свої думки. Ідіоти! Будь-яка організація творчості безглузда і йде від бездарності. Геній щедрий, він не боїться, що думка, не занесена в реєстр, зникне. Виходить, ця думка ніщо, коли вона пурхає, як метелик, і за нею треба бігати з сачком… Зараз ця стара сволота почне ставити свої запитання, він ще тільки готується до цього, а я вже весь спітнів Яка гидка, холодна пика в цього старого… Відворотна пика один ніс чого вартий… Мабуть, був п’яниця, не інакше… Або склеротик. Взагалі, всіх стариків треба ізолювати від суспільства В них немає інтересів, спільних з людьми, які хочуть просто любити жінку, просто пити пиво й просто грати в теніс… Вони всі зляться, що вони скоро дуба дадуть, ці мумії».
— Розкажіть про вашу останню зустріч з Гансом Дорнброком, — попросив Берг.
— Я був у ванній… Це було десь близько години ночі, я збирався в бар. Він прийшов до мене трошки п’яний, дуже схвильований.
— Як ви могли визначити, що він був трошки п’яний і дуже схвильований?
— Так мені здалося… Звідки я знаю, як це можна визначити? Мені здалося, що він був ледь-ледь п’яний і дуже збуджений…
— Може, ви хочете все розповісти без моїх навідних запитань? Дехто домагається спілкування зі мною, щоб якось спекатися думки, що це допит. А ви як?
— Мені було б зручніше
— Добре. Будь ласка.
— Ганс попросив що-небудь випити… Я сказав йому, щоб він пошукав у мене на другому поверсі, в бібліотеці. Там, здається, щось лишилося. Він знайшов пляшку, випив, потім спитав: «Чи можу я посидіти в тебе півгодини, сюди мають подзвонити, я дав твій телефон одній людині. Він скоро подзвонить сюди, і я тоді поїду додому». Я відповів йому, що він може тут і заночувати: Нора з дітьми в Італії, весь будинок у його розпорядженні. Він тоді спитав мене… Хоча це довга історія: ми з ним говорили про мистецтво, поки я одягався. А потім я поїхав. А коли сьогодні повернувся — я літав у Ганновер, — мене чекали пани з політичного відділу кримінальної поліції. Оце, власне, і все.
— Тоді в мене до вас буде кілька запитань. По-перше, в який бар ви збиралися поїхати?
— В «Еврику».
— Ви були там?
— Звичайно.
— Хто це може підтвердити?
— Кельнер…
— Ви там були самі?
— Ні.
— З ким?
— Я не відповідатиму на це запитання.
— Ви були з жінкою і не хочете, щоб про це дізналася ваша дружина? Розумію. Якщо мені знадобиться, я зможу побачити цю жінку?
— Це пов’язано з деякими труднощами… Ви повинні зрозуміти нас…
— Ви зустрічали в барі когось із друзів чи знайомих?
— Не пригадую. Здається, не зустрічав. Ні, не зустрічав…
— Свідчення одного кельнера не досить. Мені потрібні два свідчення. Гаразд, ми до цього ще повернемось. Коли ви приїхали в бар?
— Я не пригадую. Точно я не пригадую.
— Я й не питаю у вас точно. Приблизно о котрій годині ви туди приїхали?
— Майже о другій.
— Як ви добиралися до «Еврики»?
— Я їхав туди на власній машині.
— Ви заїжджали по ту людину, з якою були в барі?
— Ні. Ми зустрілися біля входу.
— Ваша подруга… Та людина, яка була з вами в барі, добиралася туди на таксі?
— Ні.
— На власній машині?
— Скажімо, так.
— Пане Люс, ця відповідь мене не задовольняє.
— Ви обіцяли не торкатися цього питання.
— Я не питаю імені й прізвища вашої подруги… поки що… Я ставлю запитання, пов’язані з обставинами справи. На чому вона приїхала в «Еврику»? На власній машині?
— Ні.
— На машині чоловіка?
— Так. Але не треба цього ніде занотовувати.
— Ви сказали, що Ганс прийшов до вас «десь близько години ночі»… Постарайтеся пригадати коли. О пів на першу? О дванадцятій сорок?
— Мабуть о пів на першу. А може, навіть двадцять хвилин на першу. Так буде точніше. Він прийшов о дванадцятій двадцять, тому що я хвилин за п’ять перед тим вимкнув ТБ, коли кінчили передавати новини.
— Скільки часу ви з ним розмовляли?
— Кілька хвилин.
— І потім поїхали?
— Так.
— Ви нікуди не заїжджали по дорозі в бар?
— Ні.
— Скільки часу ви їхали до бару?
— Не пригадую. Це не дуже далеко…
— Півгодини? Більше?
— Та що ви! Хвилин п’ятнадцять… Машин на вулицях нема. Хвилин п’ятнадцять…
— Отже, в «Еврику» ви попали о першій десять чи о першій двадцять?
— Ні. Там я був за п’ять хвилин до другої. Це я запам’ятав годинник біля входу в бар дуже великий, з якимись дивними стрілками, їх неможливо забути.
— Ясно. Добре. Спасибі. Тепер я попросив би вас розповісти мені, про що ви розмовляли з Дорнброком.