Борозна у чужому полі
Шрифт:
Здебільшого це були перші в історії підручники українською мовою в тій або іншій галузі. За пів-
тисячі перевалила кількість наукових публікацій – рефератів, монографій чи розвідок, – причому не тільки українською, а й німецькою, англійською, чеською та іншими мовами. А ще намітки є видавати
«Записки УГА»…
– Не випадково тому, – хвалився Сергій Прокопо- вич і не відчував докорів сумління за прогріх такий,
зі стін Господарської академії виходить тямущий фахівець. Їхніх випускників охоче запрошують Аргентина і Бельгія, Болгарія
Того дня маєстатну постать митрополита Андрея можна було бачити в багатьох аудиторіях і навіть у лабораторних приміщеннях. А в лабораторії фер- ментаційної технології доцент Євген Голіцинський взявся припрошувати владику спробувати зразки фруктових вин, і той не насмілився на відмову.
В Україні, у північних землях, виноград час- то гине через морози, та й дозріває не завше… Тож наші технології мають дати вино з фруктів не згірш за виноградне, – переконував учений митрополита. І на потіху Голіцинського владика спробував смак його витвору, а на ще на більшу потіху – вгадав,
з яких фруктів яке вино…
Наступного дня в супроводі академічного хору владика Андрей у місцевій католицькій церкві від- правив урочисту Службу Божу. Більшість спудеїв
навчалася в Подєбрадах з країв православних, рід- ко кому з них випадало в житті чути, як правлять у греко-католицькому храмі, тож дивувалися чимало з присутніх та ще перешіптувалися: «Правиться зо- всім, як у нас»…
«Зовсім, як у нас», – з гіркотою перегукнулося Сергію Прокоповичу. Пишуть друзі з Волині про незгоєні болі церкви у краї, «у нас», на землях, де сімдесят відсотків живе українства, двадцять дев’ять відсотків мешкає білорусів і лише відсоток за росія- нами, церква досі не може скинути з себе московит- ського хомута.
Митрополитом Варшавської православної ка- федри і на ділі главою церкви у Польщі був раніше українець Юрій Ярошевський, шанований людом митрополит. На подив і жах всього європейсько- го співтовариства, його розстріляв у власному домі московський священик, напівфанат-напівбожевіль- ний отець Смарагд.
Наступником став архієпископ Діонісій, ет- нічний росіянин, і тепер неабияких сил та потуг потрібно мирянам, аби церкву уберегти. А ще хи- тромудра гра навколо затіялась… Польське чинов- ництво спершу все робило, аби послабити сильний від царських часів московитський вплив, потім нові викрутаси пішли, використовуючи російську мен- шість, не дати церкві українською стати. Хитрю- ги ці заглядали у далеч, аби встановити, наче етап,
«православіє польське», щоби потім полонізувати цілком «сходні креси».
…А в храмі тим часом владика Андрей завершу- вав богослужіння. Не менш за літургію зачарувало всіх казання митрополита: давній прихильник злу- чення церков на основі рівності, владика знаходив
такі слова, які б розтопили навіть вкрите кригою байдужості й найчерствіше серце; замість незрозу- мілої ворожнечі до інших конфесій, що
– ---- 12
Я к мандрував Європою Степан Прокопович у пошуках обладнання для Загребського уні- верситету, то таки викроїв окраєць часу, аби відвіда- ти братів у Подєбрадах, – невдовзі після Сергія най- менший з них, Володимир, теж став професорувати в Українській господарській академії. З-поміж своїх мандрівних пригод Степан оповів якось за обідом
братам, як долав останнього разу чеський кордон.
До Першої світової він нерідко минав погранич- чя між Німеччиною та Австрією і не знав при цьому якоїсь мороки. А зараз на чеській митниці проблема негадана вигулькнула.
Степан Прокопович звернувся було до митника, як раніше, німецькою мовою, але той тільки голо- вою заперечливо похитав: не розумію, мовляв. Хоч насправді, як був переконаний Степан у душі, розу- мів усе прекрасно він, тільки навмисне нетямущго клеїв із себе. Тоді російською Степан Прокопович заговорив – і знову чиновник заперечливо головою крутить. Чеської зовсім не знав Степан, тож врешті на французькій якось зійшлися, хоч обоє на ній ро- зуміли хіба п’яте через десяте.
«Я Европу до четырнадцытого года изъездил вдоль и впоперек, – обурювався старший брат, який по низці років перебування у Петербурзі розмовляв навіть у сім’ї російською. – Это впервые так надо мной поиздевался таможенный чудак».
Яки-и-й молодець, – протяжно, мов у спів пе- реходити намірився, вимовив було Сергій і на всяк випадок ложку обачно поклав, бо плечі зі сміху тряслися.
От би нам колись таких митників, – реготнув і собі Володимир.
Степан тільки зачудовано погляд перекидав з одного брата на іншого, з якої-то притичини вони з нього сміятися почали та змовницьки між собою перемигуватися.
До Масарика, президента нинішнього, чеська мова тут була дивиною, відсотків отак на дев’яносто з гаком німецька поміж люду чеського вживалася, – взявся тлумачити пересмішки Сергій. – А цей прези- дент повертає врешті народу його споконвічну мову...
М-м-м... Не певен, що то добро, – м’явся між тим, своє розмірковуючи, Степан. – Якось на паро- плаві мав я супутника, німця, який за порадою ес- кулапів здоров’я поправляв у Карлсбаді. Так-от, він оповідав, що не міг навіть простеньку марку на пошті купити, доки не вивчив кілька слів тою чеською... Те- пер він зарікся сюди показуватися, казав, що віднині лікуватиметься на будь-якому курорті німецькому, навіть гіршому, аби голову тут йому не морочили... Чехія втратила гроші і туриста, і пацієнта.
Ще було взялися менші брати нагадувати стар- шому, що Всевишній не випадково, певне, змішав язики вавилонцям, яких гординя несусвітня здола- ла, що кожна мова, кожна культура безцінна: Сергій спробував нагадати, що як гине якась непримітна рослинка чи комашка мізерна, то весь світ науко- вий дибки стає, – і правильно чинить, бо втрату цю мудреці навіть найбільші завернути не здатні... А як гине мова якась, а з нею, безсумнівно, у безвість на- віки пірне народ, – то ж не комашка, то ж пласт без- цінний світової культури...