Борозна у чужому полі
Шрифт:
...Ні, Сергій Прокопович не міг не дослухати- ся слова Дмитра Володимировича та відмовити- ся викладати в студії пластичного мистецтва. Те слово для нього ваговитим буде до останньої миті, до похорону Антоновича, що відбудеться в сорок п’ятому, в жовтні, у крематорії на Виноградах. Туди зможе прийти лиш маленька групка друзів найближ- чих та співробітників. Визволитель зі Сходу навіть у мить таку заборонить зібрання, невільно прощальне слово сказати, невільно буде заспівати ще за життя Дмитром Володимиричем замовлені три українські пісні. У гробовій істинно тиші їхні ноти композитор Росіневич-Щурівська мовчки
– ---- 14
Я к від’їжджав Степан Прокопович з Парижа, то на прощання, чомусь відвертаючись, стиха
сказав:
– Так і жити тепер доведеться… Зустрілися поспі- хом і розбіглися, щоб побачитися знову через роки, – якщо судить ще нам побачитися. Тільки дитинство назавше з нами.
Ці братові слова Володимир Прокопович згадав в Українській господарській академії в Подєбрадах, де викладав по закінченню паризьких обов’язків. В один з перших днів у коридорі Академії, поспішаючи, він не- нароком мало не зіткнувся з якимось чоловіком – і ви- бачення його обірвалося на півслові. Та це ж Сашко!
Тисли руки і обнімалися, тузали один одного в жарт: то справді був Олександр Коваленко, той са- мий, з яким у часи незапам’ятні минало дитинство в селі Базилівка, куди переїхала сім’я Тимошенків. Виринали мимоволі спогади про той старовинний базилівський маєток, чималий будинок у стилі ко- зацького бароко, яким володів у позаминулі часи гетьман Дорошенко, величезний парк з предовгими алеями, ставками копаними, з яких не вилазила дітлашня в спекотну пору….
У Подєбрадській академії чимало було викладачів із знаними в народі іменами. Ім’я Олександра Ковален- ка не набуло особливого розголосу, але для Тимошен- ка воно багато важило, і не лише через ностальгій- но-щемливі, такі далекі тепер літа. Бо земляк його здавна мав міцний хребет. Якось ще в реальній шко- лі вчитель присікався до відповіді Сашка:
На каком бєзобразном жаргонє ви говорітє?
Це моя рідна мова, – спокійно відказував хлопчак.
Нєт нікакой «мови», єсть только одін русскій язик!
Тоді Коваленко таку прочитав лекцію про Шев- ченка і Котляревського, що вчитель із класу просто втік.
Потім була харківська «Громада», яку творили разом з Борисом Мартосом, Дмитром Антонови- чем, Левком Мацієвичем, Юрієм Коллардом…
Про останнього без тіні іронії нерідко відгукува- лися:
– Він хоч і бельгійський француз, проте пройня- тий українською стихією.
Особлива сторінка життя Коваленка – служба на броненосці «Князь Потьомкін». Цю сторінку то- дішнього флоту і корабельної команди трубадури з Петербурга розмальовували вельми вправно чер- воними фарбами, що й без того була червоною від людської крові.
Червневої ночі дев’ятсот п’ятого року з борту броненосця знесли на берег труп матроса Вакулен- чука, на грудях якого прикололи записку, що вби- то його лиш за те, що посмів начальству сказати:
«Борщ не годиться». А ще клич там був: «Смерть гнобителям, нехай живе свобода!»
Повстання очолив сперш Панас Матюшенко. Один-єдиний офіцер приєднався до повстанців – Олександр Коваленко.
Високі пресові хвилі в усьому світі
Команда броненосця складалася переважно з українців і, за висловом Івана Багряного, було то
«повстання української стихії». Що ж до лукавства червоного і червоних, то згодом про нього доволі точно скаже Геббельс: «Це чудовий фільм. З кіне- матографічної точки зору фільм особливий. Той, хто не твердий у переконаннях, після перегляду міг стати навіть більшовиком. Це ще раз доводить, що в шедеврі може бути закладена певна тенденція. На- віть найгірші ідеї можуть пропагуватися художніми засобами».
Матюшенко фактично передає командування броненосця Олександрові Коваленкові. І вже не в кіно, наяву вже рушила, ріжучи хвилі, на бунтівний корабель ескадра цілісінька: дванадцять бойових кораблів зі 150 гарматами, майже півсотнею міно- носних апаратів. Командувач ескадри наказує: аре- штувати екіпаж ослушників або потопити разом із судном. Але над «Потьомкіним» злітає бойовий прапор і з націленими гарматами йде він один-од- нісінький супроти всієї ескадри. Раптом стається ніким не сподіване: гармаші на всіх дванадцяти ко- раблях покидають свої гармати.
Двічі проходить «Потьомкін» поміж рядами ес- кадри, і командувач її адмірал Вишневецький без- силий щось вдіяти.
То вже потім Коваленко очолюватиме департа- мент у Міністерстві морських справ УНР, то вже потім його запросять у Подєбради, де викладатиме вищу математику і опір матеріалів. Один за одним виходитимуть його підручники українською мо- вою з аналітичної геометрії, теоретичної та при- кладної механіки. На виставці в Празі російський професор біля стенда з книгами цими тільки руками
сплесне: «Так це ж їм наша книжка вже більш не потрібна!»
Славетне професорське гроно зібралося в По- дєбрадах. Тут викладали не лише імениті вчені, се- ред них було багато і тих, що лишиться назавше і в історії як один з будівників Української держави. За професорською кафедрою тут стоять колиш- ні прем’єри УНР Ісаак Мазепа і Борис Мартос, прем’єр Кубанського уряду Василь Іванис, посол УНР в Греції і непересічний письменник Модест Левицький, міністр земельних справ Микита Ша- повал… Володимир Прокопович бачив Олександра Коваленка в одному ряду з цими знаковими імена- ми – і зовсім не через щемливі спогади таких дале- ких літ…
– ---- 15
Т o радістю, тихою й світлою, щоразу було, як вдавалося Сергію Прокоповичу зустрітися
з колишніми побратимами. Зустрічі з відомими ді- ячами УНР не ставали такою вже рідкістю, бо мав рацію Дмитро Дорошенко, коли Прагу порівнював з Ноєвим ковчегом, де докупи чимало збіглося різ- ного звіра, «чистого» і «нечистого».
Доволі несподівана зустріч з Миколою Чеботарі- вим, колишнім начальником контррозвідки УНР та начальником охорони Симона Петлюри, була ви- нятком – і, здається, для обох.