Борозна у чужому полі
Шрифт:
До Тимошенка не раз упродовж років доходило криве слово Чеботаріва щодо його персони, доволі криве й несправедливе.
Я з Тимошенком знайомий ще з Харкова, – в гурті спільних знайомих балакав якось Чеботарів. – Належав до партії, але його заховання по партійній лінії більше ніж дивне. Ніколи не бував на партійних зборах, тож я його називав аристократом. А ще він не любив, щоб його відвідували партійні товариші, ясно, з робітництва.
Щодо зборів, то, може, й правда, вельми хоробрих на зборах багато, а от чи цурався він люду… Не бо- їться ж гріха чоловік.
Іншого разу нові докори позаочі лунали:
Коли ж уже ми, українці, набрали сили, то ми його зробили губерніальним комісаром. З Тимошенком ми об’їхали всі повітові міста Слобідської України під час сесій повітових земств. На сесіях я виступав з великими промовами, а Тимошенко був ніби для репрезентації…
Бог з ним, махне було рукою Сергій Прокопович, хай там балакає. Хай розказує про аристократичну та багату родину, хоч насправді та родина кріпацька. Звісно, начальник контррозвідки мав би знати, де і з приводу чого язик розпускати. Зрештою, дивні від- гуки Чеботаріва були не лише про Тимошенка.
Я гадаю, що коли вмістити в один мішок Удо- виченка і Омеляновича, то вони навіки перегри- зуться за первенство, – казав якось Чеботарів серед колишніх вояків УНР.
Говорити про ад’ютанта Симона Петлюри Олек- сандра Доценка Чеботарів одного разу почав зі слів:
«Знаючи брехуна Доценка…» А професора Смаль- Стоцького він міг дозволити собі назвати «великої руки каналья».
Зрештою, заспокоював себе час від часу Сер- гій Прокопович, немає чоловіка на світі без якоїсь щербинки, гріха більшого чи меншенького – до лю- дей терпиміше ставитися вартує. От тільки навіщо Чеботарів збирає різні відомості про Господарську академію в Подєбрадах, у цілому з теренів Чехосло- ваччини, живучи здебільшого в Польщі? Використав він для цього давнє знайомство з колишнім сотни- ком Володимиром Шевченком, що навчався тепер в Академії. А коли в того, у свою чергу, виникли певні підозри і перестав відповідати на дивні запитання, Володимир одержав від Чеботаріва доволі сердито- го листа: «Що ж це Ви замовкли? Чи дістали мого
до Вас останнього листа?.. А може… може, сичіння, провокації зробили своє діло, вплинули і на Вас?»
У Сергія Прокоповича були певні підозри, наві- що Чеботарів збирає інформацію, при тім числі, що стосується оборонної справи, але підтвердження своїм думкам куди пізніше отримає.
…Зараз же, зустрівши негадано Чеботаріва, Тимошенко почувався сковано і напружено, мов то не з товаришем грізних літ випало побачитися, а з чужим-чужаницею, в якого, до того ж, хтозна яка каменюка за пазухою. Більше, аніж на банальне: «Як життя?», Тимошенко не здатен був спромогтися.
А що мені тепер жити? – засміявся на всі трид- цять два у відповідь Чеботарів. – За собою аре- штантський вагон не треба возити.
Тепер мимоволі всміхнулись обоє: вони пригада- ли кумедну колізію літ минулих. Суди Директорії, не маючи нового законодавства, мусили користувати- ся нормативами судочинства старого, ухвалювали вироки на зразок:
Щоправда, не до сміху було, коли мова зайшла про нинішні методи боротьби, про поєднання різ- них форм її, ширше використання дипломатії та культурницької роботи, розмаїття сучасних методів.
Жадних уступок військових, фінансових чи яких других не може бути. Одна уступка – це зброя і кров… Шлях до Самостійної України через море крові.
Тимошенко тільки головою крутнув, мов то кут- ній зуб біль раптово схопив, – не вигадуймо мірки для крові людської…
А загалом, – захоплювався власною оповід- дю Чеботарів, і в очах його змайнув лихий блиск, – я розчарувався в старому громадянстві... Хіба такі люди, як Прокопович, Саліковський, Чижевський, Ковальський, Юнаків та ще деякі, хіба можуть ста- ти провідниками сьогодні: хоч патріоти і чесні, але нездатні тримати державну керму?.. Безплідні вони творити нові форми боротьби, – хотіли б і «капітал пріобресті, і нєвінность соблюсті».
Отакої, – аби не розсміятися, закашлявся вдава- но Тимошенко.
Ось тому я вирішив, – підозріло глипнувши на співрозмовника, вів далі Чеботарів, – зачати органі- зацію молодих активних сил. Утворилась Централя, куди входять активні борці як в Україні, так і в емі- грації: ще вона діє поки конспіративно. Вам би на- лежало також до неї ввійти...
«Боже єдиний, – напливала Сергію Прокоповичу гіркота на душу, – за яку провину наслав на наш люд бацилу гордині, що під’юджує честолюбне та падке на марнославство «его» і змушує зачинати нову якусь справу, не владнавши ще до пуття попередню?..»
Ні, – тільки й відкинув було Тимошенко на про- позицію Чеботаріва.
А підозри щодо дивного інтересу до стану справ у Чехословаччині через низку років розвіють зна- йомі, коли оберуть Сергія Прокоповича парламен- тарем. Постане навіть питання про притягнення полковника Миколи Чеботаріва до «чинного суду Армії УНР». Чеботарів, як виявилося, дозволяв собі використовувати агентуру спецслужб УНР для потреб польського Генштабу, обходячи повністю український уряд. Пляцувка, в якій Чеботарів був гетьманом, навіть власний бюджет тоді мала – 8350
злотих на місяць. Тож обізнані не подивувалися, коли Андрій Лівицький клопотати почав перед Пілсудським про вислання колишнього керівника ІІ секції Генштабу Військового міністерства уряду УНР геть за кордони Польщі.
– ---- 16
С тепан Прокопович, двічі перечитавши, кру- тив у руках дрібно списаний аркуш паперу,
мов була там хтозна-яка дивина. «Ти ба, який чоло- вік економний, – всміхнувся він сперш, – маленькі букви щільно тіснилися на папері і нагадували йому мурашник. Лист з Америки колишнього його студен- та з Петербурзької політехніки Зелова, що емігрував подавно за океан, і потішив його, бо ж не забувають спудеї свою професуру, і спантеличив водночас.