Бояриня
Шрифт:
С т е п а н
Родина в нас мала: сестра, й матуся,
та брат маленький. Так, вони у мене
всі не лихі.
О к с а н а
Твоя матуся, може,
не злюбить незнайомої невістки?..
Що я тоді почну там на чужині,
далеко так від роду?
С т е п а н
Ні, Оксано,
того не бійся. Мати будуть раді,
що привезу я жінку з України, —
мій батько, умираючи, бажав,
щоб я десь в ріднім краю одружився.
Тебе ж малою мати пам'ятають.
(Знов
Та й хто ж би не злюбив моєї долі,
голубоньки Оксаночки моєї?
Се тільки в пісні всі свекрухи люті,
а ти побачиш, як моя матуся
тобі за рідну стане.
О к с а н а
Дай-то боже!
С т е п а н
Мені тепер здається, що нігде
на цілім світі вже нема чужини,
поки ми вдвох з тобою. От побачиш,
яке ми там кубелечко зів'ємо,
хоч і в Москві. Нічого ж там чужого
у нашій хатоньці не буде, — правда?
О к с а н а
Авжеж. І, знаєш, якось я не дуже
боюся тої чужини.
С т е п а н
Зо мною?
О к с а н а (усміхається)
Тим певне, що з тобою. Але й так,
хіба ж то вже така чужа країна?
Таж віра там однакова, і мову
я наче трохи тямлю, як говорять.
С т е п а н
Та мови вже ж навчитися недовго...
ну ніби трохи тверда... Та дарма!
Оксаночка у мене розумниця, —
всього навчиться.
О к с а н а
Не хвали занадто,
бо ще наврочиш!
(Трохи посмутніла).
Я вже й так боюся...
С т е п а н
Чого, єдина?
О к с а н а
Якось так упало
се щастя раптом. Я такого зроду
не бачила... Всі подруги мої,
ті, що побралися, багато мали
і горя, й клопоту перед весіллям,
а я...
С т е п а н
Та ще пожди! От, може, завтра
твій батенько мені поріг покаже.
О к с а н а
Ні, ні, сього не буде, я вже певна.
С т е п а н (жартуючи)
Здається, панночка не раді з того?
Коли б ще й гарбуза не покотили?..
О к с а н а
Та годі! Що за жарти?
С т е п а н
От ніяк
не догоджу тобі словами! Добре ж,
не буду говорити, коли так!
(Без слів пригортає й милує її. Вона спершу пручається,
потім піддається його пестощам).
Г о л о с м а т е р і (з будинку)
Оксано! Годі вже там поливати!
Вже пізно!
О к с а н а (кинулась)
Мати кличуть.
(Зривається йти).
С
Ще хвилинку!..
Хвилоночку!
О к с а н а
Я вийду ще до тебе,
як мати ляжуть спати.
С т е п а н
Вийди, люба!
Я виглядатиму тебе до світа!
Г о л о с м а т е р і
Оксано, де ти?
О к с а н а
Ось я йду, матусю!
(Ще раз на прощання обіймає Степана
і йде до будинку).
II
У М о с к в і.
Світлиця у Степановім дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. М а т и Степанова і О к с а н а увіходять убрані по-вкраїнськи, — мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику, в шнурівці та в кунтуші.
М а т и (сідає на ослоні, важко дишучи)
Спочину трохи, поки йти у терем…
Стара... не носять ноги...
О к с а н а (сідає поруч)
Ви, матусю,
казали б ліжко перенести в діл,
бо вам сутужно лазити на сходи.
М а т и
Ой ні, голубонько, нехай вже там,
у теремі... Тут, на Москві, не звичай,
щоб жінка мешкала на долі. Скажуть:
ото, стара, а звичаю не тямить.
О к с а н а
Ви ж не в тутешніх звичаях зросли.
М а т и
То що? Вони, Оксанко, не питають,
хто як там зріс... Адже ми тута зайди, —
з вовками жий, по-вовчи й вий.
О к с а н а (зо сміхом)
Ой лихо!
чи тобто й я по-вовчи маю вити?
М а т и
А ти б як думала? Сьогодні в церкві
що шепоту було навколо нас:
"Черкашенки! Хохлуши!"
О к с а н а (трохи посмутнівши)
Та... я чула...
гріха десь не бояться: в церкві божій,
замість молитися, людей все гудять,
а ще й виносяться так благочестям
поперед нас...
М а т и
Так скрізь воно по світі:
що сторона — то звичай, а що город —
то й норов, кажуть люди. Дивно їм
на наше вбрання. Тут жінки зап'яті,
а ми, бач, не вкриваємо обличчя.
О к с а н а
Чи ми ж туркені?
М а т и
Хай господь боронить!
Воно ж пак і московки не туркені,
а так чомусь ото в них повелося.
Та вже ж як ти бояриня московська,
неначебто воно тобі й годиться
вбиратися по-їхньому.