Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
Фотограф потребував, однак, чогось більш вражаючого, от хоч би узяття в полон. Отож варта розіграла для нього сцену. Біллі заштовхали в кущі. А коли він виліз звідти з дурнуватим усміхом на обличчі, солдати погрозливо спрямували на нього автомати, немов брали його в полон.
Усмішка Біллі, коли він виліз із кущів, була не менш своєрідна, як і усмішка Монни Лізи, бо він перетинав пішки Німеччину в 1944 році й водночас вів свій «кадилак» у 1967-му. Потім Німеччина розвіялась, і лишився ясний і погожий 1967 рік, вільний від нашарувань будь-якого іншого часу. Біллі їхав на сніданок у Клуб левів. Стояла серпнева спека,
«Брат по крові» — було написано рожевою фарбою на стіні зруйнованої бакалійної крамниці.
У вікно машини Біллі хтось постукав. Це був негр. Він хотів щось сказати. Загорілось зелене світло, і Біллі зробив найпростіше: рушив далі.
Зараз Біллі проїжджав ще більш спустошеною вулицею. Вона скидалася на Дрезден після бомбардування, на поверхню Місяця. Десь серед цієї пустки колись стояв будинок, в якому Біллі виріс. Район підлягав перебудові. Незабаром тут мали вирости новий адміністративний центр Іліума, Мистецький павільйон, басейн «Мирний» і квартали розкішних жилих кам'яниць.
Біллі Пілігрима все це влаштовувало.
Промовець у Клубі левів був майор морської піхоти. Він сказав, що американцям у В'єтнамі лишається або боротися до перемоги, або доки комуністи не зрозуміють, що не можна накидати свій спосіб життя малорозвиненим країнам. Майорові довелося побувати там у службових справах. Він розповів багато жахливого й дивовижного, що там бачив. Майор обстоював посилення бомбардувань, казав, що бомбами слід загнати Північний В'єтнам назад у кам'яний вік, якщо той не хоче прислухатись до голосу розуму.
Біллі не збирався заперечувати проти бомбардувань Північного В’єтнаму і не здригався на згадку про страхітливі наслідки бомбардування, свідком якого був сам. Він просто сидів і снідав у Клубі левів, де колись був головою.
На стіні в кабінеті Біллі висіла оправлена в рамку молитва, що додавала йому снаги жити, хоч радості в житті він не знаходив. Не один з пацієнтів, хто бачив цю молитву на стіні у Біллі, опісля казав йому, що вона наснажувала їх. Ось та молитва:
«Боже, даруй мені спокій душі,
Щоб миритися з тим,
Чого я не можу змінити.
Мужність, щоб змінювати те,
Що я можу змінити,
І мудрість, щоб завжди
Вбачати різницю».
Серед речей, що їх Біллі Пілігрим не міг змінити, були минуле, теперішнє і майбутнє.
У цю хвилину його знайомили з майором морської піхоти. Той, хто відрекомендовував Біллі, сказав, що він ветеран війни, що в нього є син, сержант «зелених беретів» у В’єтнамі.
Майор сказав Біллі, що «зелені берети» роблять велику справу і що він повинен пишатися своїм сином.
— А я й пишаюся. Аякже,— відповів Біллі.
Біллі подався додому — подрімати після сніданку. Лікар велів йому неодмінно вдень спати, сподіваючись таким чином зцілити Біллі від однієї невеличкої недуги: вряди-годи Біллі без усякої видимої причини заходився плачем. Ніхто ніколи не бачив Біллі
В Іліумі Біллі мав гарненький будиночок у колоніальному стилі. Він був багатий, як Крез,— він зроду-віку не сподівався, що доскочить такого, навіть за мільйон років. У торговельному центрі від закладу Біллі працювало ще п’ятеро оптиків, і за рік він мав понад шістдесят тисяч доларів чистого прибутку. Окрім того, йому належала п’ята частка нового готелю «Святковий» на шосе № 54 і півпайки в трьох кіосках, що торгували «холодними ласощами» — так називався різновид мороженого крему. Вони були такі самі приємні на смак, як і морозиво, але не такі тверді й пекуче холодні.
Вдома нікого не було. Його дочка Барбара збиралася заміж, і вони з матір’ю поїхали в місто вибрати зразки кришталю і срібла на весілля. Так мовилося в записці, залишеній на столі в кухні. Служниці в домі не було. Охочих найматися тепер просто не знаходилося. Собаки у Біллі теж не водилося.
Колись був пес Спот, але здох. Бува й таке. Біллі дуже любив Спота, а Спот його.
Біллі піднявся застеленими килимом сходами в свою й дружинину спальню. Стіни в ній були покриті шпалерами в квіточки. Стояло двоспальне ліжко, а на столику поряд — радіогодинник. На цьому ж столику були кнопка електричної ковдри та вимикач слабенького вібратора, прикріпленого до пружин матраца. Називався вібратор — «чарівні пальці». Це теж порадив лікар.
Біллі зняв свої трифокальні окуляри, піджак, краватку й туфлі, опустив штори на вікні, затягнув портьєри і ліг на застелене ліжко.
Але сон не йшов. Натомість прийшли сльози. Вони крапали. Біллі ввімкнув «чарівні пальці», і поки він плакав, його колисало.
Задзеленчав дзвінок. Біллі підвівся з ліжка й виглянув крізь вікно на парадні двері,— може, то хтось такий, кому треба відчинити. Там стояв каліка, що тіпався в просторі так само, як Біллі Пілігрим у часі. Він те й робив, що конвульсійно сіпався і раз у раз міняв вираз обличчя, ніби наслідуючи всяких знаменитих кінозірок.
Другий каліка дзвонив через вулицю напроти. Той стояв на милицях. У нього була тільки одна нога. Він був такий затиснений між милицями, що плечі затуляли йому вуха.
Біллі знав, чим займаються двоє калік: вони вициганюють передплату на журнали, яких ніхто не збирався видавати. Люди, співчуваючи калікам, платять гроші. Біллі чув про це ошуканство тижнів зо два тому в Клубі левів від одного добродія з Бюро сприяння підприємству. Той добродій заявив, що коли хто де побачить калік за роботою, то повинен негайно викликати поліцію.
Біллі глянув уздовж вулиці й побачив за півквартала далі новенький б’юїк «рів’єра». У машині сидів якийсь чоловік. Біллі здогадався, що він і найняв калік. Біллі все плакав, дивлячись на калік та на їхнього хазяїна. А дзвінок на парадних дверях дзеленькотів мов скажений.
Біллі заплющив очі й розплющив їх знову. Він не плакав, але тепер знову опинився в Люксембурзі, в колоні разом з багатьма іншими полоненими. Від зимового вітру на очах виступали сльози.
Відколи Біллі штовхнули в кущі для того, щоб сфотографувати його, він бачив вогні святого Ельма, таке собі електричне сяйво над головами своїх товаришів і конвоїрів. Сяйво стояло також над коронами дерев і над дахами люксембурзьких будинків. Це було прегарно.