Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
А треба було поцілити в німецького «тигра». Танк повернув своє вісімдесятивосьмиміліметрове жерло, набачив стрілу на землі і пальнув. Убило всю гарматну обслугу, крім Вірі. Бува й таке.
Роланду Вірі було всього вісімнадцять років — добігало кінця його нещасливе дитинство, проведене головним чином у Піттсбурзі, штат Пенсільванія. Не любили його в тому місті. Не любили, бо був дурний, гладкий та підлий і від нього вічно тхнуло салом, хоч би як старанно він умивався. Хлопці завжди відшивали його від себе — ніхто в Піттсбурзі не хотів з ним водитись.
А Вірі терпіти
Так уже в нього було заведено. Спершу нестямна, напівсексуальна, кровожерна приязнь, а тоді дике мордування колишнього приятеля. Цим своїм приятелям він розповідав про батькову колекцію рушниць, мечів, кайданів, тортурних знарядь і такого іншого. Батько Вірі, водопровідник, справді збирав такі речі і свою колекцію застрахував на чотири тисячі доларів. І він був не один. Він належав до великого клубу любителів збирати всякі такі речі.
Одного разу батько Вірі подарував своїй дружині справжній іспанський пристрій для ламання пальців,— щоб вона використовувала його як пресс-пап’є. Іншим разом він подарував їй настільну лампу, стояком якої була мініатюрна — в один фут завдовжки — копія знаменитої «залізної нюрнберзької діви». Справжня «залізна діва» — середньовічне знаряддя тортур, щось на взірець казана, обрисами подібного до жіночої постаті і зсередини нашпигованого цвяхами. На животі й грудях жінки містились дверцята на завісах. Суть пристрою полягала в тому, щоб злочинця увіпхнути всередину й повільно зачиняти дверцята. Два цвяхи були забиті на рівні очей. А внизу містився отвір, щоб стікала кров.
Бува й таке.
Вірі розповів Біллі Пілігримові про «залізну діву» і про отвір унизу, для чого він призначався. Розповів йому про кулі «дум-дум». Розповів про батьків пістолет системи Деріндера — він такий маленький, що його можна носити в жилетній кишеньці, а проте дірку в людині робить таку, що «крізь неї може вільно пролетіти кажан».
Вірі якось зневажливо запропонував Біллі побитися в заклад, що той не знає навіть про «рівчачки для крові». Біллі висловив здогад, що то отвір унизу «залізної діви», але помилився. «Рівчачком для крові», як довідався Біллі, називають неглибокий жолобок на багнеті або шаблі.
Вірі розповів Біллі про різні вигадливі тортури, відомі йому з книжок, кінофільмів чи радіо, і про ті
вигадливі тортури, які придумав сам. Один з його винаходів був — просвердлити жертві вухо дантистовим свердликом. Вірі спитав Біллі, яка, на його думку, найжахливіша тортура. Біллі не знав. Правильна відповідь виявилася такою: «Зв’язати жертву й кинути в мурашник серед пустелі, розшолопав? Щоб він лежав горілиць, а ти змазуєш йому медом прутня й усе його хазяйство, зрізуєш повіки, щоб він весь час дивився просто на небо, поки здохне».
Бува й таке.
Лежачи тепер у рові з Біллі й розвідниками, Вірі підсунув Біллі під самий ніс свого ножаку. Це не була армійська зброя. Ножаку йому подарував батько. Тригранне
Вірі приклав шпички до обличчя Біллі й, стримуючи кровожерну жагу, провів йому по щоці.
— Шпигнути цим, га? Га-а-а? — допитувався він.
— Ні, не треба,— відповів Біллі.
— Ти знаєш, чому лезо тригранне?
— Ні.
— Щоб рана не гоїлась.
— А-а.
— Воно робить трикутну дірку в людині. Якщо штрикнеш звичайним ножем, робиться поріз, ясно? А поріз відразу закривається, ясно?
— Ясно.
— Лайно ти. Що ти в біса тямиш! І чого вас учать у тих ваших коледжах!
— Я не довго там пробув,— сказав Біллі. І це була правда. Він навчався якось півроку в коледжі, та й то, власне, не в коледжі, а на вечірніх оптичних курсах в Іліумі.
— Теж мені студент! — в’їдливо кинув Вірі.
Біллі знизав плечима.
— Життя тобі підсуне таке, чого в жодній книжці не вичитаєш,— сказав Вірі.— Ось побачиш.
Біллі нічого не відповів,— там, у рові, його не тягло на розмову. Підсвідомо, однак, підмивало сказати, що й він трохи розуміється на муках. Зрештою, йому все своє дитинство довелось день крізь день уранці й увечері споглядати жахливе видовище. У його дитячій кімнатці в Іліумі на стіні висіло моторошне розп’яття. У військового хірурга викликала б захват клінічна точність, з якою художник зобразив усі Христові рани — розріз від списа, рани від терня, дірки від залізних цвяхів. Христос у кімнаті Біллі помирав жахливою смертю. Його було страшенно жаль.
Бува й таке.
Біллі не був католиком, дарма що ріс під моторошним розп’яттям на стіні. Його батько не визнавав ніякої релігії. Мати була підмінним органістом і грала у церквах різних віросповідань. Біллі вона брала з собою і навчила його трохи грати. Вона казала, що пристане до однієї з церков, тільки-но переконається, яка з них краща.
Але так і не переконалася. Однак їй страшенно хотілося мати розп’яття, і вона таки купила його в крамничці сувенірів у Санта-Фе, коли їхня невеличка родина їздила на захід під час великої кризи. Як і багато інших американців, вона намагалася знайти сенс життя за допомогою різних речей, куплених у крамницях сувенірів.
Ось так розп’яття опинилося на стіні в кімнатці Біллі Пілігрима.
Обоє розвідників, погладжуючи приклади з горіхового дерева, прошепотіли, що час вибиратись. Минуло десять хвилин, а ніхто не приходив добити їх або переконатись, чи вони вбиті. Той, хто стріляв, напевне, був далеко й один.
Всі четверо виповзли з канави, і ніхто в них більше не стріляв. До лісу добирались плазом, немов здоровезні невдахи ссавці, якими вони, власне, й були. На узліссі попідводились і заквапились. Ліс був старий і темний, рівними рядами стояли сосни. Кущів не росло. Землю вкривав товстий шар незайманого снігу. Американцям не було іншого виходу, як лишати на снігу сліди — виразні, мов схема в підручнику бальних танців: крок, рух уперед, пауза; крок, рух уперед, пауза.