Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
Бува й таке.
Дівчата, що їх Біллі бачив голими, теж усі погинули — вони були в куди мілкішому сховищі в іншій частині бойні.
Бува й таке.
Котрийсь із конвоїрів вряди-годи піднімався сходами глянути, що там нагорі, і, повернувшись, пошепки ділився враженнями з іншими конвоїрами. Угорі вирувала вогняна буря. Дрезден став суцільним величезним вогнищем. Полум’я пожирало все органічне, все, що могло горіти.
Безпечно вийти зі сховища не можна було аж до полудня наступного дня. Коли американці з конвоїрами вийшли назовні, небо застилав густий чорний дим, сонце скидалося на маленьку розгнівану цяточку. Дрезден нагадував Місяць — ніде нічого, крім мінеральних речовин. Каміння
Бува й таке.
Конвоїри збилися в купу, розглядаючись довкола себе. їхні обличчя мінилися, і жоден не озивався, хоч роти в них раз у раз розтулялися. Вони скидалися на німий фільм про той аматорський квартет оптиків.
— Тож навік прощай, кохана,—неначе співали вони,— друже, також прощавай.
— Розкажи мені щось,— попросила якось Біллі Монтана Уайлдгек у тральфамадорському зоопарку. Вони лежали поруч на ліжку і тішилися самотою: ковпак покривала завіса. Монтана була на шостому місяці вагітності; рожева, з великим животом, вона знічев’я вимагала від Біллі невеличких послуг. Послати його по морозиво чи суниці вона не могла, бо атмосфера поза ковпаком складалася з ціаніду, а до найближчих суниць та морозива була відстань у мільйони світлових років.
Зате вона могла послати його до холодильника, оздобленого веселою парочкою на велосипеді, або ж, як от зараз, попросити:
— Біллі, любий, розкажи мені щось.
— Дрезден було знищено в ніч на 13 лютого 1945 року,— почав Біллі Пілігрим.— А на другий день ми вийшли зі свого сховища.
Він розповів Монтані про чотирьох конвоїрів, які, вражені побаченим і горем, нагадували аматорський квартет оптиків. Розповів про бойню, в якій зникла вся огорожа, зникли дахи й вікна будівель, розповів про те, як повсюди валялися ніби обвуглені поліняки. То були люди, що їх захопила вогняна буря. Бува й таке.
Біллі розповів їй, що сталося з будинками, які скелями зводилися навколо бойні: від них лишилося руйновище. Що в них було дерев’яного, те пожер вогонь, каміння ж і цегла розсипалися й перетворились на невисокі мальовничі пагорби.
— Достоту, як на Місяці,— сказав Біллі Пілігрим.
Конвоїри наказали американцям стати в колону по чотири, що ті й зробили, тоді повели їх назад до свинарника, де було їхнє житло. Стіни свинарника вціліли, проте вікон і даху не лишилося, а всередині був тільки попіл та шматки перетопленого скла. Кожен розумів, що тут немає ні їжі, ні води, і якщо ті, хто вижив, хочуть врятуватися, то треба перебратися, пагорб по пагорбу, через усю місячну поверхню.
Вони так і зробили.
Пагорби тільки здавалися пологими. Люди, які видиралися на них, побачили, що вони оманливі й підступні — гарячі на дотик, нестійкі, вони при першому ж необережному кроці могли осипатись і злягтися щільніше й нижче.
Під час цієї подорожі по Місяцю майже ніхто не озивався. Та й що тут скажеш. Одне не викликало сумніву: геть усі в місті, хоч хай хто, мабуть, мертві, і якщо хто-небудь тут рухався, то він порушував задум. На Місяці людей не повинно бути.
З диму вихопилися американські винищувачі, щоб пересвідчитись, чи нічого не рухається. Вони побачили Біллі й решту колони і обстріляли їх з кулемета, але ні в кого не влучили. Потім літаки побачили ще інших людей, що рухалися понад річкою. їх теж обстріляли й декого вбили. Бува й таке.
Це робилося, щоб прискорити кінець війни.
Розповідь Біллі якось дивно скінчилася на передмісті, що його обминули вибухи й пожежа. Смерком конвоїри й американці дісталися до відкритого готельчика. Горіли свічки, внизу в трьох камінах палахкотів вогонь. На можливих відвідувачів чекали порожні столи й стільці, а нагорі — застелені ліжка.
Вели готельчик сліпий господар і його
Проте біженців з Дрездена щось не було видно. Годинники цокали, вогонь потріскував, прозорі свічки скапували. Аж ось почувся стукіт у двері й на порозі постали четверо конвоїрів та сотня американців-полонених.
Власник готелю запитав конвоїрів, чи вони не з міста.
— Так, з міста.
— А ще йдуть звідти люди?
І конвоїри відповіли, що на тяжкій дорозі, яку вони пройшли, їм не трапилося жодної живої душі.
Сліпий господар сказав, що американці можуть переночувати в стайні, дав їм супу, ерзац-кави й трохи пива. Опісля він підійшов до стайні послухати, як вони вмощуються на соломі.
— Добраніч, американці,— сказав він по-німецькому.— Спіть спокійно.
Ось як Біллі Пілігрим втратив свою дружину Валенсію.
Після аварії літака на горі Шугарбуш він лежав непритомний у вермонтській лікарні, а Валенсія, почувши про катастрофу, помчала до нього з Іліума в родинному «кадилаку» «ельдорадо куп де віль». Валенсія була в нестямі, бо їй відверто сказали, що Біллі може померти, а якщо й виживе, то буде калікою.
Валенсія обожнювала Біллі. Сидячи за кермом, вона так плакала й голосила, що прогавила потрібний поворот з автостради, і коли натисла на гальмо, ззаду врізався «мерседес». Нікого, дякувати богу, не поранило, бо ті, хто вів машини, мали на собі «пояси безпеки». Дякувати богу, дякувати богу. «Мерседес» розбив собі тільки одну фару, зате задня частина «кадилака» прибрала вигляду, про який ремонтник може тільки мріяти. Багажник і задні крила геть зім’ялися. Роззявлений багажник нагадував рот сільського кретина, який саме пояснює, що він нічого ні в чому не тямить. Крила наче знизували плечима, буфер скидався на задерту вгору стрілу крана. «Рігена — президентом!» — закликала наліпка на бампері. Заднє скло було посмуговане тріщинами. Уся вихлопна система воралася в землю.
Водій «мерседеса» виліз з машини й підійшов до Валенсії довідатись, чи з нею все гаразд. Вона щось нестямно забелькотіла про Біллі й про аварію літака, а потім рвонула з місця і в недозволеному місці звернула з дороги, залишивши на землі всю вихлопну систему «кадилака».
Коли вона під’їхала до лікарні, всі кинулися до вікон, бо з вулиці долинуло ревище. «Кадилак» без обох глушителів ревів, наче важкий бомбардувальник, що приземлюється на одному крилі й молитві. Валенсія вимкнула мотор і безвладно навалилась на кермо, натиснувши тілом на клаксон. З будинку вибігли лікар і сиділка довідатися, що сталось. Бідолашна Валенсія знепритомніла, отруївшись вихлопними газами. І вся посиніла, як небо.
Через годину вона померла. Бува й таке.
Біллі нічого про це не знав. Він марив собі, мандрував у часі й таке інше. У лікарні було стільки пацієнтів, що Біллі не виділили окремої палати, а помістили в одній кімнаті з гарвардським професором історії на ім’я Бертрам Коупленд Рамфорд. Бачити Біллі Рамфорд не бачив, оскільки Біллі оточували білі полотняні ширми на гумових кільцях. Зате чути його, коли той час від часу розмовляв сам із собою, він міг.
Ліва нога Рамфорда була в гіпсі. Він зламав її, коли катався на лижах. Йому було вже сімдесят років, але тілом і душею почував себе вдвічі молодшим. Він саме проводив медовий місяць зі своєю п’ятою дружиною, коли трапилася ця прикра пригода. Дружину його звали Ділі, і було їй двадцять три роки.