Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
Приблизно в той же час, коли було констатовано смерть бідолашної Валенсії, Ділі ввійшла в палату Біллі та Рамфорда з купою книжок під пахвою: Рамфорд посилав її по них у Бостон. Він працював над однотомною історією військово-повітряних сил США у другій світовій війні. Книжки були про бомбардування і повітряні бої, які сталися ще до того, як Ділі народилася на світ.
— Ви, хлопці, далі йдіть без мене,— саме марив Біллі Пілігрим, коли увійшла гарненька крихітка Ділі.
Коли Рамфорд уперше побачив її і вирішив узяти собі за дружину, вона не мала певних занять. З середньої школи її вигнали. Показник її інтелекту
— Він мене лякає,— прошепотіла вона чоловікові про Біллі Пілігрима.
— А мені він настобісів по саме нікуди! — відповів Рамфорд басом.— Уві сні те й робить, що здається, складає зброю, вибачається і просить дати йому спокій.
Рамфорд був відставний бригадний генерал військово-повітряних сил, офіційний історик військово-повітряних сил, повноправний професор, автор двадцяти шести книжок, мультимільйонер від народження і один з найкращих яхтсменів у світі. Найпопулярніша його книжка була про статеве життя і фізичні вправи для чоловіків віком понад шістдесят п’ять років. Щойно він процитував Теодора Рузвельта, на якого був дуже схожий:
— «Я зумів би навіть з банана вирізати кращу людину!»
Серед іншого, що Рамфорд наказав Ділі привезти йому з Бостона, був і виступ президента Гаррі С. Трумена про атомну бомбу, скинену на Хіросіму. Ділі дістала ксерокопію цієї заяви, і Рамфорд спитав, чи вона її читала.
— Ні.— Ділі не дуже добре вміла читати, і це була одна з причин, чому вона вибула із школи.
Рамфорд наказав ій сісти й прочитати Труменову заяву. Він не знав, що вона ледве вміє читати. Він взагалі майже нічого про неї не знав, окрім того, що вона — ще один доказ його надлюдської снаги.
Отож Ділі сіла й удала, ніби читає Труменову заяву, в якій говорилося таке:
«Шістнадцять годин тому американський літак скинув одну бомбу на Хіросіму, важливу японську військову базу. Потужність цієї бомби більше ніж 20 000 тонн тротилу. її вибухова сила більше ніж у дві тисячі разів перевищує вибухову силу британського «Великого шолому» — найпотужнішої досі бомби в історії воєн.
Японці розпочали цю війну повітряним нападом на Пірл-Харбор. Тепер їм відплачено сторицею. І це ще не все. Поява такої бомби означає небувале посилення дедалі більшої могутності наших військових сил. На виробництві перебувають нові бомби такого самого типу, провадиться підготовка до виробництва ще потужніших бомб.
Це атомна бомба. І це означає, що опановано основну енергію всесвіту. Проти тих, хто розв’язав війну на Далекому Сході, використано ту енергію, якою живиться сонце.
Перед 1939 роком науковці вважали теоретично можливим визволення атомної енергії. Однак ніхто не знав, як це зробити на ділі. У 1942 році ми довідалися, що німці гарячково шукають спосіб використати атомну енергію для підсилення своєї воєнної машини, за допомогою якої вони сподівалися завоювати весь світ. Але їм не пощастило. Ми мусимо дякувати провидінню за те, що німці спромоглися виробляти ФАУ-1 і ФАУ-2 занадто пізно й у невеликій кількості, а ще більше за те, що німці не створили атомної бомби.
Битва лабораторій була для нас не менш важлива й небезпечна, ніж битва у повітрі, на суші й на морі, але ми виграли цю битву так само, як виграли й усі інші битви.
Тепер ми маємо можливість швидко й остаточно знищити будь-який промисловий заклад японців, хоч хай де на поверхні землі він розташований,—
І так далі.
Одна з книжок, які привезла Рамфордові Ділі, називалася «Знищення Дрездена»; написав її англієць Девід Ірвінг. Це було американське видання, випущене 1964 року видавництвом «Голт, Райнгарт і Уїнстон». З цієї книжки Рамфордові потрібні були фрагменти двох передмов пера його друзів Айри С. Ікера, відставного генерал-лейтенанта американських ВПС, і британського маршала авіації сера Роберта Сондбі, кавалера численних військових відзнак.
«Мені важко зрозуміти тих англійців і американців, які розчулюються над жертвами серед цивільного населення противника, але яких не зворушує доля наших хоробрих воїнів, що загинули в боротьбі проти жорстокого ворога,— зокрема писав його друг генерал Ікер.— Містерові Ірвінгу, коли він змальовує моторошну картину знищення цивільного населення у Дрездені, гадаю, не завадило б пригадати, що в той же час ФАУ-1 і ФАУ-2 падали на Англію і вбивали всіх цивільних підряд — чоловіків, жінок і дітей, задля чого ці снаряди і були спроектовані й послані. Не завадило б, крім того, пам’ятати про Бухенвальд та Ковентрі».
Передмова Ікера закінчувалася словами:
«Я глибоко жалкую, що при нальоті британських й американських бомбардувальників на Дрезден загинуло 135 тисяч чоловік, але я пам’ятаю, хто розпочав останню війну, і жалкую ще більше, що союзникам довелося втратити понад 5 мільйонів чоловік, які полягли в ім’я того, щоб остаточно розбити й зітерти з лиця землі нацизм».
Бува й таке.
А маршал авіації Сондбі писав між іншим:
«Ніхто не буде заперечувати, що бомбардування Дрездена було великою трагедією. А прочитавши цю книжку, мало хто повірить, що воно було необхідне з військових міркувань. Це було одно з тих прикрих нещасть, які іноді трапляються у військовий час, спричинені нещасливим збігом обставин. Ті, хто санкціонував акцію, не були лихі чи жорстокі, хоча, можливо, вони перебували занадто далеко від суворої реальності війни, щоб усвідомити всю жахливу руйнівну силу повітряного бомбардування навесні 1945 року.
Поборники ядерного роззброєння, здається, вірять, що коли вони досягнуть своєї мети, то війна стане чимось терпимим і порядним. Їм би не завадило прочитати цю книжку й замислитись над долею Дрездена, в якому 135 000 чоловік загинуло внаслідок повітряного нальоту з традиційною зброєю. Вночі на 9 березня 1945 року наліт на Токіо американських важких бомбардувальників, які скинули запалювальні й фугасні бомби, призвів до загибелі 83 793 чоловік. Атомна бомба, скинута на Хіросіму, вбила 71 379 чоловік».
Бува й таке.
— Якщо вас коли-небудь занесе у Коді, штат Вайомінг,— промовив Біллі Пілігрим за білою полотняною ширмою,— ви тільки спитайте Шаленого Боба.
Ділі Рамфорд здригнулась і знову вдала, ніби читає заяву Гаррі Трумена.
Того самого дня, трохи пізніше, прийшла Барбара, дочка Біллі, вся нашпигована заспокійливими засобами. Очі в неї були такі ж склисті, як і в бідолашного старого Едгара Дербі перед тим, як його розстріляли в Дрездені. Лікарі надавали їй таблеток, щоб вона могла якось функціонувати, хоч її батько розбився, а мати померла.