Божі воїни

Сапковський Анджей

— Правда, — визнав Флютик, замислившись, мабуть, вдавано. — Я ставив колись на Дзівіша Боржека з Мілетінка. Другим моїм типом був Гинек з Кольштейна… Але це жоден із них…

— Ти запитуєш чи стверджуєш? Бо я тобі сто разів повторював, що жоден.

— Так, ти ж їх обох добре роздивився… Тоді. Коли я взяв тебе із собою…

— Під Усті? Я пам’ятаю.

* * *

Весь пологий схил був устелений трупами, але по-справжньому моторошну картину вони побачили над річкою Здіржніцею, яка текла по дну долини. Тут, частково занурені в червоний від крові мул, височіли гори тіл, людських трупів упереміш із трупами

коней. Було очевидним, що тут трапилося. Болотисті береги зупинили саксонців і мейсенців, які втікали з поля бою, затримали їх на досить довгий час, щоб їх устигла наздогнати спочатку таборитська кіннота, а за мить і орда піхоти, яка з ревищем мчала слідом за нею. Кінні чехи, поляки і моравці не затрималися тут надовго, зарубали тих, хто підвернувся, швидко кинулися в погоню за лицарством, що втікало в бік міста Усті. Натомість піші гусити, таборити і Сирітки, затрималися над річкою на довший час. Вони вирізали і перебили всіх німців. Систематично, зберігаючи порядок, оточували їх, стискали, потім у хід ішли ціпи, моргенштерни, булави, алебарди, гізарми, сулиці, сокири, дротики й вила. Пардону не давали. Повертаючись із поля битви, групки галасливих, розспіваних Божих воїнів, закривавлених з голови до ніг, не вели ніяких полонених.

На другому березі Здіржниці, в районі устіцького гостинця, кіннота і піхота ще мали що робити. Із хмар куряви долинав брязкіт заліза, гуркіт, крики. Землею стелився чорний дим, горіли Пршедліце і Грбовіце, сільця на другому березі річки, бо там теж, судячи зі звуків, тривала різанина.

Коні форкали, крутили головами, щулили вуха, бокували, переступали ногами. Дошкуляла спека.

З тупотом, збиваючи пилюку, до них галопом під’їхали вершники, серед них Рогач з Дубе, Вишек Рачинський, Ян Блег з Тєшніці, Пухала.

— Майже по всьому, — Рогач протяжно харкнув, сплюнув, обтер губи тилом долоні.
– їх було якихось тринадцять тисяч. Ми перебили, за приблизними підрахунками, зо три з половиною тисячі. Наразі. Бо там ще триває робота. У саксонців коні втомлені, не втечуть. Так що ще додамо до рахунку — доб’ємо, як на моє око, — десь так до чотирьох тисяч.

— Може, це й не Грюнвальд, — вишкірився Добко Пухала. Веняви на його щиті майже не було видно з-під шару кривавого багна. — Може, й не Грюнвальд, але теж гарно. Що, милостивий князю?

— Пане Прокоп, — Корибутович ніби й не чув його. — Чи не час подумати про християнське милосердя?

Прокоп Голий не відповів. Рушив конем униз по схилу, над Здіржніцю. Поміж трупи.

— Милосердя милосердям, — гнівно сказав Якубек з Вржешовіц, гейтман Біліни ^{1} [39] , який їхав трохи позаду. — А гроші грішми! Це ж бо чисті збитки! Он, дивіться, оцей-от, без голови, на щиті золоті перехрещені вила. Значить, Калькройт. Викуп — щонайменше сто кіп дореволюційних грошів. А цей-от, з бебехами наверху, виноградарські ножі в скошеному справа полі, - буде Дитріхштайн. Знатний рід, мінімум триста…

39

Пояснення мір і ваг, що застосовувалися в середньовіччі, монетарних одиниць, незрозумілих слів, переклади латинських сентенцій, пісень, гімнів, хоралів та хронік, бібліографічні дані джерел, а також різноманітні цікаві відомості тієї епохи ви знайдете наприкінці книги. Хоча — одразу попереджаємо — не всі. Адже, як ми знаємо, автор вважає, що самому ритися у словниках, лексиконах та енциклопедіях — це велике задоволення, а позбавляти читача задоволення не годиться (Примітка видавця польського видання).

Над самою річкою Сирітки, які обчищали мертвих,

витягнули з-під купи трупів живого юнака в збруї та яці з гербом. Юнак упав на коліна, склав руки, благав. Потім почав кричати. Дістав сокирою, перестав.

— У чорному полі зсунуто-протизубчатий срібний пояс, — зауважив без емоцій Якубек з Вржешовіц, знавець, як виявилося, геральдики та економіки. — Значить, Нессельроде. З графів. З п’ятсот було би за шмаркача. Марнуємо ми тут гроші, брате Прокопе.

Прокоп Голий обернув до нього своє селянське обличчя.

— Бог суддя, — хрипко сказав він. — Ці, які тут лежать, не мали Його печаті на чолах. Не було їхніх імен у книзі живих.

— Зрештою, — додав він після хвилини важкого мовчання, — ми їх сюди не запрошували.

* * *

— Неплах.

— Що?

— Ти весь час наказуєш за мною шпигувати, твої головорізи весь час лазять за мною. Ти й далі наказуватимеш за мною стежити?

— А що?

— Мені здається, що нема потреби…

— Рейневан. Хіба я тебе повчаю, як ставити п’явки? Якийсь час вони мовчали. Флютик весь час повертався поглядом до обрізаного зашморгу, що звисав зі стелі.

— Щурі, - замислено мовив він, — утікають з тонучого нефа. Не тільки у Шльонську щурі змовляються по грангіях і в замках, шукають протекції з-за кордону, лижуть зади єпископам і герцогам. Бо їхній неф тоне, бо страх кипить їм у дупі, бо кінець примарним надіям. Бо ми вгору, а вони вниз, до клоаки! Корибутович гепнувся, під Усті — погром і побоїще, ракушани розбиті наголову і знищені під Цветтелем, у Лужицях пожежі аж до самого Згожельця. Угерський Брод і Прешбург охоплені страхом, Оломоуц і Трнава дрижать за мурами. Прокоп тріумфує…

— Наразі.

— Що “наразі”?

— Там, під Стршибором… У місті говорять…

— Я знаю, що говорять у місті.

— На нас іде хрестовий похід.

— Це нормально.

— Нібито вся Європа…

— Не вся.

— Вісімдесят тисяч озброєних людей…

— Хрін правда. Тридцять тисяч, щонайбільше.

— Але кажуть…

— Рейневан, — спокійно перебив Флютик. — Подумай. Якби було справді аж так небезпечно, хіба я ще був би тут?

Якийсь час вони мовчали.

— Зрештою, у будь-який момент, — сказав шеф таборитської розвідки, — справи з’ясуються. У будь-який момент. Почуєш.

— Що? Як? Звідки?

Неплах жестом наказав йому мовчати. Показав на вікно. Дав знак прислухатися.

Заговорили празькі дзвони.

* * *

Почало Нове Місто. Першою була Марія На Травнічку, відразу після неї Словани на Емаузах, за хвилину вдарили дзвони костелу Святого Вацлава на Здеразі, до хору приєднався Щепан, після нього Войцех і Михайло, після них, гучно й співучо — Діва Марія Сніжна. Невдовзі дзвони зазвучали в Старому Місті — спочатку озвався Егідій, після нього Гавел, нарешті, голосно і тріумфально, Тинський Храм. Потім задзвонили дзвіниці Градчан — у Бенедикта, у Георгія, у Всіх Святих. Насамкінець, найдостойніший, найглибший, найбільш мідний, ударив — і поплив над містом звук дзвону кафедрального собору.

Злата Прага співала дзвонами.

* * *

На Ринку Старого Міста була страшна метушня і тиснява. Під ратушу валила маса народу, біля воріт юрмився натовп. Дзвони далі били. Панував неймовірний розгардіяш. Люди штовхалися, перекрикували одні одних, жестикулювали, навколо було видно самі лише спітнілі, червоні від зусилля і збудження обличчя, роззявлені роти. Запалені очі.

— Що таке? — Рейневан хапнув за рукав якогось чинбаря, що смердів дубильним розчином. — Вісті? Є вісті?