Брат на брата

Гринченко Борис Дмитриевич

Якби нiчого цього не було, якби вiн зостався в тюрмi або навiть заслано його на Сибiр, хоч би й на каторгу, - i тодi б йому було легше, нiж тепер. I коли б вiн умирав там, - i тодi мiг би вiрити, що над його трупом таки засяє колись сонце волi й щасливого людського життя!..

А тепер - як вiн може тепер вiрити?

Умерти, тiльки вмерти, щоб не знати, не почувати цього!..

Дощ одноманiтно, докучно хлюскав по катразi, дерева жалiбно нарiкали, мов хлипаючи стиха, i чорна безпросвiтня нiч налягала на душу. Зобгався, скулився ще дужче й занiмiв у невпинному,

безмiрному, тупому й безнадiйному болi…

Не спав, хоча й не був притомний. Як опритомнiв, сiрий свiт похмурого ранку вже зазирав крiзь щiлини в дверях. Устав i, хитаючись, вийшов з катраги. Дощу вже не було, але земля, лiс, небо - все було мокре, сiре, повите хмарами й туманами.

Тремтiв, бо було йому холодно.

Десь далеко, в серединi щось болiло тупо й гидко, але вiн уже знав, чого той бiль; голова теж болiла, була тяжка i не хотiла нiчого розумiти. Сiв на пеньку бiля катраги, сидiв тремтячи.

Помалу холод вертав йому свiдомiсть. Пiшов до кринички вмитися. На головi, з лiвого боку, волосся запеклося в кровi й зашкарубло, мов кора. Позмивав кров, де можна, трохи причепуривсь. Вернувся до катраги й надiв Петрову чумарку, щоб зiгрiтися, але не мiг.

Згадав за Талiного листа й витяг, щоб ще раз прочитати. Писала, що вона й дiти цiлi й здоровi, прохала не турбуватися за їх i не одвiдувати їх зараз, а їхати просто до Києва: певне й за нею є догляд, i його можуть у неї забрати. Через те саме й вона приїде аж у Київ - там легше буде побачитися й не навести на його слiд… Радiла, що його погромники не заняли (це їй Петро сказав), пiдбадьорювала його, силкувалася впевнити, що трохи згодом усе повернеться на краще…

– На краще!..
– гiрко всмiхнувся Корецький.
– Де вона цiєї надiї набирається?.. Коли становище таке безнадiйне!.. Краще! А вiн не може навiть ручитися, що не прийдуть погромники й до її батька, не погромлять i його i. не порозбивають ломаками голови Талi й дiтям.

А вiн… вiн нiчого не може зробити, бо коли б навiть вiн пiшов туди, до їх i боронив їх збройною рукою, то й це було б їм тiльки на гiрше…

Застогнав з душевного болю, заскимлив, як Катай - там, на руїнах… готовий був рвати на собi тiло… хотiлося вдаритися головою об дуб, щоб розбити її вже до краю, щоб перестала вона розумiти, щоб не стало серце почувати…

Залiз знов у катрагу, туди, в куток на солому, скулився й лежав…

Побачив, що надворi пояснiшало. Вийшов. На сходi почало пробиватися крiзь хмари сонце. Спершу зазначилося блiдим матовим кружалом, то меншаючи, то розпливаючись, а далi блиснуло раз… удруге… сховалося i знову блиснуло й засяло на чистому клаптиковi блакитi.

Сiв проти сонця й почав грiтися. Помалу входило в тiло тепло, а з ним потроху верталася й сила.

Вже було опiвднi, як почув ходу - трiщали сухi гiлочки пiд ногами. Вже наближалося; можна вже було розiбрати, що йде тiльки один чоловiк. Нарештi, на прогайльовину вийшла людина з вузликом у руках, i Корецький пiзнав Якова.

Парубок спершу не побачив учителя, бо той сидiв за катрагою збоку, i покликав стиха:

–

Євгене Петровичу!

– Я тут, - озвався Корецький. Якiв уже бачив його.

– Принiс вам обiд…

– Спасибi!.. Сiдай!..

Якiв положив вузлик пiд катрагу, а сам сiв зараз же бiля Корецького на купi мокрої соломи. Учитель пильнiше глянув на його блiде обличчя й помiтив, що губи в його почали нервово тiпатися i враз буйнi краплистi сльози одна за одною покотилися в парубка по обличчю.

– Якове, чого ти?
– спитався Корецький.
– Що ще сталося?

– Нi, нiчого, - одповiдав, ледве вимовляючи, Якiв. Нiчого…

– Чого ж ти плачеш?

– Був у школi.

I, зiпершися лiктями в колiна, вiн обхопив лоб руками i, так похилившися, тихо, мовчки плакав…

I Корецький почув, як i в його щось пiдкотилося до горла, так само почали тремтiти губи й перша пекуча сльоза скотилася по обличчю на холодну землю.

Сидiли вдвох, ученик i вчитель, i мовчки плакали…

Затихли. Обом стало мов трохи нiяково несподiваних слiз i обидва мовчали якийсь час.

Перший загомонiв Якiв - розказував, що тепер дiється в Ладинцi.

Погромники вчора величалися, пиячили й репетували ввесь день, але сьогоднi якось притихли й не вилазять iз своїх дворiв. Вiн стрiв Валюшного на вулицi, - той одвернувся, похнюпившись, i швидко проскочив далi: сором було в вiчi дивитися.

Уже є звiстки про погроми й по iнших селах. У Солтиковi погромили й зарубали сокирою лiкаря за те, що вiн "демократ", трохи не вбили вчительки, а тодi пiшли й погромили пана; хотiли й його вбити, та заздалегiдь утiк. Тодi солтикiвцi пiшли до своїх сусiд у Горобейку та разом з тими погромили й горобейського пана. Кажуть: "усi пани проти царя: виб'ємо їх до ноги, тодi вся земля наша буде". А пани побiгли до губернатора, щоб посилав до їх козакiв.

А в їх з Ладинки козаки вже поїхали. Петро чув, як вони гомонiли промiж себе на вулицi, що вчитель, мабуть, уже втiк поїздом. Може їх погнали вже туди, де панiв громлять; а може згодом i знов наскочать, але все ж хоч пару день можна дихнути без їх.

Усе товариство тяжко засмучене. Сьогоднi збираються прийти сюди, - хочуть усi бачити свого вчителя…

А Корецький слухав його й од того щирого голосу ставало мов легше на серцi, мов присипляла тая розмова огидний безперестанний бiль у душi.

– Я вам принiс обiдати, - нагадав Якiв, показуючи на вузлик.

– У мене ще й те цiле, що Петро дав, - сказав, ледве всмiхаючися, Корецький.

– То ви нiчого не їли? Вже другий день? Та ви ж охлянете!

– Не хотiлося…

– Давайте зараз обiдати, бо й я не обiдав, а на полудень нам принесуть.

Вiн заходився хазяйнувати: розiслав рушник, порозкидав на йому їжу… Корецький почув, що й йому хочеться їсти, i справдi став обiдати…

Пообiдали. Якiв допитувався, чи болить рана на головi й радив лягти вiдпочити: адже вночi вiн не спав i знов нiч у вагонi їхати. Корецького справдi хиляла знемога. Лiг на солому i швидко заснув твердим, спокiйним сном…