Брат на брата
Шрифт:
Враз помiтив по той бiк яру, коло школи щось… щось, мов чоловiк верхи… Вiн об'їздив сад, повертав конем туди й сюди. Потiм десь узявся й другий такий, з'їхалися й тодi повернули назад та й покрились у темрявi.
Силкувався зрозумiти, що воно таке, та нiяк не мiг догадатися. I враз його думки перепинив якийсь згук - жалiбний, безнадiйний… Вiн перебив тишу й потягся в повiтрi довгою-довгою ниткою… Там, у темрявi, бiля школи…
– Гаву-у-у-у!.. гаву-у-у!..
Було стiльки суму й одчаю, стiльки болю в тому виттi, що ставало моторошно.
Вiн плакав… йому було жалко… А тi… а тим, що руйнували…
Але де ж Таля? Катай побiг тодi з нею…
Швидко пiшов, простуючи до Петрової хати. Пройшов до яру, де вiн завертає, зiйшов наниз i знову видерся просто до Петрового городу. Перелiз через тин i, плутаючись у якомусь посохлому бадиллi, пройшов до току, а з току фiрткою в двiр. У хатi не свiтилося. Гавкнув був собака й кинувся до Корецького, але, пiзнавши його, зараз стих i почав лащитися.
– А хто там ходить?
– почувся тихо Петрiв голос, i з-пiд хати одрiзнилася темна постать i пiшла назустрiч Корецькому.
– Це я, Петре…
Петро кинувся до його, вхопив за руку i, не кажучи нi слова, повiв назад на тiк у клуню. Ввiйшли в середину. Петро причинив дверi й мовчки повiв його серед темряви аж у найдальший куток.
– Сiдайте тут!
– промовив пошепки Петро й сiпнув Корецького вниз. Обидва посiдали на снопи. Тодi, схилившися йому до вуха, Петро зашепотiв:
– Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрiзь… Були вже в мене, в Якова, в Панаса… Кажуть: попадемо - живого не випустимо…
Корецький зрозумiв тепер, що то за їздцi були бiля школи.
– А Наталя Миколаївна, дiти - де?
– Не турбуйтесь… Вони живi й здоровi…
– Та де вони?
– Одвiз я… в Гайки…
Гайки - то був хутiр Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабiвкою.
– Ми так думали, - шепотiв далi Петро, - що хоч Наталю Миколаївну тут i не займають, та все ж краще їм бути поки що, далi вiд Ладинки. Вони спершу не хотiли їхати, - все за вас журилися… хотiли вас шукати… Та я вмовив… Вони б шукали, а за їми слiдком козаки їздили б… Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсiм не занято… що ви в лiсi тепер… Вони повiрили…
Написали до вас записку… То це недавно тiльки вернувся, одвiзши…
– Спасибi, Петре!.. А дiти не дуже налякалися козакiв?
– Нi, нiчого… Лiда не зрозумiла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: "Ну, я ж їм покажу, як виросту…"
– Наталi Миколаївни нiяк вони не займали?
– Нiяк… Вони, мабуть, i не догадалися, що то вона… i не питались нiчого… Дуже вас побито, Євгене Петровичу?
– Трохи… Тiльки по головi дуже вдарено… Одначе - нiчого… Що в школi?
– Усе погромлено… Поки я вранцi одвiв Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах… поки туди та сюди, - прибiгаємо, аж тут уже перейшла орда… Тiльки дiд Терешко
– У цегельнi… в малiй шопi…
– Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звiдтiля, - ну, думаємо, там вас нема… та й не пiшли туди… У школi я познаходив деякi папери, - оддав Наталi Миколаївнi…
– Де лист од неї?
– Ось… тiльки свiтити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять…
– Правда…
– Вам треба з Ладинки кудись iнде податися, Євгене Петровичу.
Корецький замислився…
– Нiкуди, тiльки до Києва… Бо там найкраще можу притулитися… Чи тепер пiзно?
– Пiвнiч скоро.
– Поїзд уже пiшов.
– Та вам тепер у город i не можна…
– Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сiсти… Верстов двадцять буде туди од нас?
– Та буде… Може трохи й бiльш… Дiйдете?
– Дiйду.
– Бо їхати воно помiтнiше…
– Авжеж… Я й на вранiшнiй поїзд не хочу, бо дуже помiтно буде…
– Пiдождете до вечiрнього?
– Еге. Тiльки не тут… Краще я пiду в лiс на пасiку твою.
– Еге, там безпечнiше…
– Переночую в куренi й день перебуду, а ввечерi йна машину.
– Зараз хочете йти?
– Та зараз… Тiльки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нiчого…
– Я зараз…
Петро пiшов, а Корецький остався дожидатися в темнiй клунi. Певна рiч - на пасiцi буде йому найкраще. Бджоли Петро вiдтiля вже перевiз, нiхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лiсi заховатися можна… Од пасiки до станцiї Горобейки буде навiть ближче верстов на три…
Прийшов Петро, принiс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надiти було трудненько, бо голова болiла.
– А це попоїсти… Їжте!..
– Нi, це згодом… уже на пасiцi… та й iдучи можна… А тепер нема чого баритися: краще я швидше пiду.
– Ходiть - i я з вами.
– А тобi чого?
– Е, нi, - щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися… Там уже не так страшно, а по дорозi то хто його зна, як буде…
– То щоб i тобi впало,цього хочеш?
– Та нiчого не впаде… Пiду!..
– Ну, гаразд, - охiтнiше менi буде. Яром?
– Яром не так помiтно…
Вийшли з клунi, роззирнулись, - нiде нiкого не було видко. Пiшли знову городом, тодi вниз i побралися яром.
Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм, iшли мовчки, бо було небезпечно подавати голос. Вгорi було хмарно, тiльки де-не-де проблискували клаптики чистого неба i на їх сумно мигтiли зiрки. Чорнi боки яру здiймались високо, i внизу було зовсiм темно. Згори трудно було б їх добачити. Силкувалися тiльки йти якомога тихше, обережнiше, - посувалися помалу. I враз Корецький здригнувся.