Брат на брата
Шрифт:
Силкувався зрозумiти - де вiн i що з ним.
Вгорi було небо, заслане сiрими хмарами. Помалу пересувалися, то купчилися, то розлазилися - нуднi й огиднi. Дивився на їх i не розбирав, де вони взялися. Нарештi зрозумiв, що вiн не в хатi, а на дворi. Збоку бiля себе побачив штахети, торкнувся рукою внизу, - лежав долi. Здивований хотiв швидко пiдвестися, але в голову стукнуло так, що впав назад i мусив кiлька часу полежати. Тодi помалу пiдвiвся й сiв, зiпершись на штахети.
Глянув на школу й побачив побитi шибки. Вiдразу згадав усе: п'яне стовпище, кулаки, ломаку в Демидовiй руцi… потому, мабуть, був погром…
Сидiв якийсь час, потiм
Просто перед порогом лежали черепки а кинутої об помiст лампи i смердiла калюжа керосину. Розламана на шматки полиця валялася серед хати, а замiсть книжок скрiзь було накидано купи роздертого, пом'ятого, потоптаного ногами паперу. Стiл жалiбно похилився додолу, держачись тiльки на однiй нозi, а все, що було на йому - папери, каламар, рямцi, бюст - усе в друзках лежало долi; i бiлi грудочки гiпсового Шевченка втоптано було в чорну калюжу з каламаря. Вся хата була закидана якоюсь мiшаниною шматкiв дерева, клаптiв паперу, склянок, лика з роздертого матрацу i чогось такого, що його вже Корецький не мiг i пiзнати, чим воно було - таке воно було побите, знiвечене, потоптане. Здавалося, нiби якийсь величезний страшний цiп залiзний помолотив усю хату на гамуз. Дуже щиро понищено було книжки - Корецький не мiг побачити нi однiєї цiлої - тiльки клаптi та порожнi поламанi оправи. По всiй хатi лежали великi картки з iлюстрованого Данта, а на купi побитих пляшечок з шкiльної аптечки лежала частина "Iсторiї культури", - вiн пiзнав її по малюнках. Переступаючи через увесь цей мотлох, пiдiйшов до дверей у другу свiтлицю i саме на порозi побачив рамцi з великої Рафаелевої Мадонни: зiрвано її зо стiни, кинуто так, що вона одним кiнцем зiперлася на порiг, а потiм продавлено наскрiзь чоботом. Чобiт оддавив голову дитинi й Мадоннi i позоставалися тiльки скалiченi безголовi тiла. Корецький пiдняв малюнок, подивився й нащось положив його на купу потовченого мотлоху.
Тодi переступив у другу свiтлицю…
Здалося, що то снiг. Придивившися, побачив, що то пух бiлий з розiрваної подушки. Вiн укривав увесь помiст i купу уламкiв, що лежали долi. Два дитячих лiжечка залiзних, поламанi й покрученi, скорчилися як двi калiчки, посеред хати, а шматки порубаних сокирою матрасикiв розкидано було скрiзь. На одному з шматкiв та сама лялька, що вчора приносила йому Лiда, лежала впоперек, розкинувши руки, але без голови; черепки з неї валялися бiля стiни: певне хтось розбив її голову об стiну, а тодi кинув. Комод лежав, вивернувши пробиту чимсь стiну, а шухляди з його валялися зовсiм порожнi. Порожня була й одежна шафа з вирваними дверками, але трохи пороздираної одежi де-не-де валялося по хатi.
У кухню тiльки глянув, проходячи проз неї - там була купа побитого череп'я. Вийшов у сад.
Зараз од вiкон тяглися бiлi смуги пущеного на вiтер пiр'я. Далi…
Далi не було зовсiм саду. Квiтчанi грядки витоптано - чорнiла порита земля. Сила молодих дерев лежала викручена з землi, жалiбно виставивши пiд холод осiннього неба нiжнi обiрванi корiнцi, перемiшанi з землею. Од бiльших дерев стояли самi стовбури з пучком гiлок угорi, а знизу все було обламане, оббите ломаками, i купи гiлок то з зеленим, то з пожовклим листом умирали коло кожного дерева долi. Тiльки великi дуби й липа стояли незайманi; але вiд столика пiд їми зостався тiльки стовпчик, а ослiн був переломлений надвоє. Той самий ослiн,
Пройшов далi i вийшов у хвiртку. Стежка вiд неї збiгала вниз, в'ючися по кручуватих ребрах яру. Корецький пiшов нею, помалу ступаючи. Побачив на стежцi нiж з виделкою; трохи нижче блищав долi загублений грант з самовару.
– Певне несли сюди… - подумав Корецький.
Аж на днi в яру знайшов ще одну загублену рiч: блакитненьку Талiну хусточку. Цю вже вiн пiдняв, спинився i, дивлячись на неї, почав згадувати…
Таля… Що саме вiн мусить зробити… щось до Талi… Але що саме?.. Торкнувся рукою до лоба, знову почув кров i спустив руку…
Таля… Таля…
Ах, так!.. Треба довiдатися, що з Талею, з дiтьми…
Пiшов швидко-швидко деручися кручуватою стежкою вгору. Видрався скоро i стояв уже бiля цегельнi, але в голову знову застукало, почала обнiмати млость. Боявся, що впаде, не хотiв лежати тут i ввiйшов у темну шопу. Хитаючися, пройшов аж до краю її, аж туди, де колись ховався з дiтьми вiд дощу, i впав там на солому, втративши притомнiсть.
Два знайомих голоси:
– Та нема його тут, - казав один; i Корецький добре пiзнав Валюшного.
– А, бiс його батьковi!..
– Дали ми, брат ти мой, зiвка!
– одповiдав другий, i це був старшинин Михайло.
– Утьок уже! Треба було тодi вернуться до його та глянуть, чи тьоплий, чи вже захолов.
– Ну, так треба ж було додому поодносить, - одказав Валюшний.
– Набрались бебехiв тягти, а дiло забули… Я взяв часи - i довольно з мене: буду я всяку дрянь таскать.
– А Захарко!.. Захарко!..
– зареготався Валюшний.
– Хо-хо-хо!
– додав свого Михайло.
– I знам'я своє покинув та за самовар!..
– Та горо… ха-ха-ха!.. городами!..
– не вгавав Валюшний.
– А вода з його дзюрить!..
– Ну, брат ти мой, - дали чосу!.. Хоч i не добили, а дали… I попользувались нашi… На мене пiджак - як улип… А в тебе шапка як?..
– Прийшлась, - одказав Валюшний.
– Добра шапка, - похвалив Михайло, - на десять год стане… Чорт його знає - хтось грошi виняв з партаманєту… Партаманєт знайшов, а деньги якийсь сукин син уже витяг… А в учителя, должно, були… Ну, брат, пайдьом дальше!.. Пошукаємо ще… Ех, єслi б найтiть: вже б я його догладив по головцi оцiєю залiзячкою.
– Добрий шворiнь…
– Пайдьом дальше!..
Вийшли. Помалу затихала хода…
Корецький зрозумiв: вони шукали його. Але вже не було нi страху, нi бажання втiкати чи боронитись. Якась байдужiсть страшенна… i втома… Сон налягав на очi… Заплющив їх i зразу ж заснув.
Прокинувся, як уже було зовсiм темно. Вдивляючися в темряву, ледве помiтив трохи яснiший клаптик хмарного неба, видний крiзь дверi в другому кiнцi шопи. Пiдвiвся i встав, - почував у собi силу. Голова не болiла вже так. Мiг iти. Куди?
Вiдразу все згадав. Не знає, де Таля й дiти i що з ними. Страх обняв його. Кинувся з шопи й вибiг пiд небо.
Глянув через яр на школу: нi одно вiкно не свiтилося. Дома нема її, - мусить бути в Петра. Позирнув туди, де уявляв собi Петрову хату, але й там було темно. Невже вiн так довго спав, i це вже була глупа нiч? Хотiв глянути на годинник, але не знайшов його. Згадав, що Михайло хвалився його годинником. А, он що: його шукають, можуть убити… треба бути обережним… Та все ж мусить зараз пiти до Петра, довiдатися про Талю й дiтей.