Брат на брата

Гринченко Борис Дмитриевич

Євген i Таля обоє засмiялися, уявляючи собi Валюшного з його витрiшкуватими очима, з його наївною вiрою, що над скарбами горять свiчки вночi й через те вiн таки найде колись скарб, i з фразами про "парламентаризм" i "господство буржуазiї".

Вже смеркалося. Вони їхали в темрявi м'якою накоченою дорогою, близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно вже дрiмав, похитуючись на передку, i конi самi собi бiгли добре знайомим шляхом. Ось уже замигтiли перед ними вогники в вiкнах ладинських хат, i незабаром вони в'їхали

в село. Поштар прокинувся, свиснув на коней, ляснув батогом, i конi побiгли швидше.

Дарма, що буденний день, а на вулицi було чимало народу, найбiльше чоловiкiв, i всi про вiщось жваво розмовляли. Корецький зрозумiв, що це - вiдгук сьогоднiшньої подiї. Вiн би залюбки спинився поговорити з ними, та додому тягло ще дужче. I вони швидко минали людей, здоровкаючися з ними. Дехто пiзнав Корецького, i в темрявi чулися голоси:

– Дивись: учитель!.. Вернувся!.. Вже випустили… Ось нарештi й школа. Та половина, де клас, темна, а друга, де їх квартира, дивиться великими освiченими вiкнами, їх дожидають.

Конi спинилися перед рундуком. Корецький перший збiг на схiдцi й кинувся в хату. Спинився на мить, заслiплений свiтом… Було повно людей… Стiл серед хати… самовар парує на столi…

– Євген Петрович приїхали!..
– скрикнула, сплеснувши руками, наймичка, баба Химка.

– Татоцко приїхав!.. Татоцко приїхав… - задрiботiла маленька бiлоголова Лiда, в'ючися коло колiн у батька.

Корецький ухопив її на руки та й почав цiлувати їй щоки, великi сiрi очi, ручки…

Тодi спустив її додолу, натрапив на бабу Химку, поцiлувався з нею, потiм побачив перед себе сивобороде обличчя шкiльного сторожа, дiда Терешка, i з ним почав цiлуватися… Враз почув поважний дитячий голос:

– Як це ти, татку, з усiма здоровкаєшся, а мене не помiчаєш?

Шестилiтнiй чорноголовий Володько заявляв претензiю за неуважнiсть до його особи. Серед смiху покривджений вмить опинивсь у батька на руках, обняв його за шию… Держачи його на однiй руцi, другою Корецький стискав руки Петровi й Якову i цiлувався з ними, а Володько вже пручавсь:

– Ну, тепер пусти: я ж не маленький, щоб на руках сидiти.

Знову смiх…

– Ми вас тут уже давно дожидаємо, - казали гостi.

– А ви ж як довiдалися, що я приїду?
– спитався Корецький.

– Дак ми ж у городi на мiтингу були, - вiдказав Якiв.
– Ще й Iван Петренко з нами… Тiльки вiн ще в городi зостався, а ми зараз вернулися додому пiсля мiтингу… Та вже все село знає, що вас випущено…

Ледве посiдали за стiл, - почулася тупотнява в сiнях i ввiйшло ще троє товаришiв: один, так само, як Петро з Яковом, колишнiй школяр Корецького, тепер уже молодий батько, а двоє - старших хазяїнiв з тих, що ходили на читання до вчителя й потiм пристали до громадки. Знову почулися привiтання. Таки посiдали, заходилися пити чай… Говорили, уриваючи, перескакуючи вiд одного до одного, поспiшаючись про все сказати… Петровi й Якову страшенно

сподобався мiтинг.

– От якби й у нас, у Ладинцi, зiбрати такий мiтинг!
– казав палкий Якiв, i очi в його так i блищали iскрами енергiї й радощiв.
– Як би це добре було - розказати про все людям!

А Петро, завсiгди мовчазний, так i сяв увесь своїм нечепурним тихим обличчям з глибокими сiрими очима. Як звичайно, трохи горблячися над столом своїм мiцним тiлом, вiн казав:

– Треба!.. Дуже треба!.. Люди цiкавляться… Дехто як вернувся з базару з города та як привiз звiстку про манiфест, то зараз деякi кинулись до попа питатись: який там манiфест про волю вийшов.

– А що ж пiп казав?
– спиталася Таля, наливаючи чай.

– Не знаю.

– А я знаю, - озвався Панас, один з старших хазяїнiв, високий чоловiк з пiдстриженою бородою.
– Двоє йшло - Демид та Корнiй…

– А, Демид!
– перепинив Корецький.
– А як його порубана рука? Загоїлася вже зовсiм? Бо я тодi не вспiв догоїти…

– Загоїлася - вже робить. Каже, що ви його знову на хазяйство настановили…

– А на читаннях буває?

– Нi, пiсля вас нi разу не був.

– Шкода… Ну, то що ж пiп?

– Ну, то вони ото пiшли, дак i я з їми: ану, думаю, послухаю, що пiп казатиме. Каже: все те брехня, нiякого манiфесту нема.

– От такої!
– здивувався Корецький.
– Та невже?

– Та хiба ж ви не знаєте, який вiн у нас?

– Та знаю; але щоб уже й манiфесту не признавав, то цього вiд його не сподiвався.

– I багатирi нашi, - казав далi Панас, - не признають манiфесту; кажуть - то пани та "демократи" вигадали. По хатi озвався смiх.

– Вигадали!.. Ну, вони дуже скоро побачать, що це не вигадка!..

Корецький почув, що щось дряпається до його на колiна. Це була Лiда - лiзла з своєю найулюбленiшою лялькою. Батько посадив її на колiна.

Знову загомонiли, але дiвча все вовтузилось i штовхало батька.

– Що тобi, Лiдо? Нащо ти менi ляльку даєш?

– Соб татоцко грався…

В хатi засмiялися, але Таля поважно пояснила:

– Вона рада, що татко приїхав, i дає йому свою ляльку.

Батько дякував дочцi й обiцявся конче погуляти з нею i з її лялькою, тiльки трохи згодом. А Володько, стоячи навпроти, прихилившись спиною до шафи, поважно i трохи погордливо промовив:

– Татко не може гратися лялькою… Мужчини в ляльки не гуляються… Я татковi намалював книжку.

– Яку книжку?
– спитався Корецький.

– Книжку зробив i всю малюнками змалював, щоб тобi було на що дивитися… Я завтра тобi подарую, бо сьогоднi тобi нiколи… А не ляльку… - I потiм додав, поглядаючи на Лiду: - Страшенно маленькi дiвчата люблять лазити на колiна.

– Ну, ти, великий, - засмiявся Корецький, - iди краще й ти сюди, до мене.

Великий спершу завагався, але не вдержавсь i собi полiз на друге колiно.