Брати грому
Шрифт:
Морозова смерть приголомшила. Ніяк не віриться, що не побачу вже більше свого наставника. На душі чорно. Відвернувся, щоб не побачили сльози на очах. Проте життя триває. Продовжується боротьба. Приймаю рішення: не йти на Снятинщину, а повертатися в Карпати.
З Тишківців почерез сонне село Вікно нас провів до Вербівців дужий, русявий боївкар Липа. Переходи в той час на Покутті здійснювалися лише нічної пори, бо терен був дуже загрожений більшовиками. Це в Карпатах повстанці ходили собі вільно в білий день. Втім, теренові підпільники завчасу знали про енкаведистські облави й засідки. Розвідка функціонувала добре. Тому величезний безлісий терен повстанська група пройшла без будь-яких ускладнень.
У Вербівцях заквартирували в хаті біля дзюркітливого потічка. Несподівано зустрів знайому молодицю із сусідніх Сороків. Марія Фуць, вийшла до Вербівців заміж. З її рідним братом Василем ми зналися ще з часів німецької окупації. Був активним оунівцем. Ґестапівці полювали за Василем. У їхній хаті я бував не раз. Пригадую молодшу сестру Ганну. Батька вивезли перші совіти сорокового року. Пропав безвісти. Василя ж заарештували другі совіти. Більше сестра про нього нічого не чула.
Нас провідали місцеві боївкарі. Хлопці геройські. Такі навіть в Карпатах рідко трапляються. Знайшлися й знайомі. У Вербівцях я бував кількаразово у своїх технікумівських приятелів Юрка Голинського і Йвана Масевича. Обох забрала війна. З цього гостинного покутського села перейшли в Сороки. Звідти зв’язковий впевнево провів нас нічними полями до Росохача біля Гвіздця. Заквартирували в хатах. Після цілоденного перепочинку зв’язкові перепровадили групу до села Турка на Коломийщині. Стали постоєм в маленькому сільці Студлів.
Невеличке село навіяло спогади про діда. Михайло Голинський по Першій світовій війні щасливо повернувся з далекої Америки. Проте затишного сімейного життя у нього не склалося. Хтось у селі доповів, що дружина не дуже берегла йому вірність в часи російської окупації. Покинув її. Розпродав усю господарку. Виїхав з Березова. Купив собі ґрунт у Студлові. Мав двадцять один морґ орної землі й чотири морґи сіножаті. Забігаючи вперед, скажу, що сьогодні на місці сінокосів чудові рибні ставки. Колишня орна дідова земля засаджена садом, малинником. Над уцілілими фундаментами старої хати й стодоли шумлять могутнім віттям старі горіхи, їх саджали ми з дідом разом. Діда довго силували вступити до колгоспу. Відмовлявся усілякими правдами і неправдами. В середині п’ятдесятих дід не витримав тиску. Втік у гори, полишивши всю господарку. Дружина його протрималася ще з якийсь рік і також подалася за чоловіком. Обоє доживали віку в Нижньому Березові. Там і поховані.
Влітку 1941 року, як завжди, я подався на шкільні канікули до діда Михайла. Старенький мене дуже любив. Готував на ґаздівство замість себе. Мені завжди подобалося бувати в Студлові. У дідовій хаті застав людей, що переховувалися від більшовиків. Михайло із села Годи-Турка з дружиною та Микола з Добровідки знайшли собі прихисток у стареньких. День пересиджували на соломі у стодолі, вночі спали в хаті. Я носив їм обіди до стодоли. Чоловіки мали на озброєнні пістолети. З початком війни підпільники посміливішали. Почали вдень виходити надвір. Лежали здебільшого у дідовій пшениці. Там їх хтось догледів і доніс більшовикам. Вночі пригуркотіла машина з
Нас із бабою, збитих на винне яблуко, відпустили. Діда й впійману жінку вкинули до в’язниці в Коломиї. Війна наближалася. Ув’язнених спішно евакуювали на Схід. У Жмеринці німецькі літаки розбомбили ешелон. Два вагони якимось дивом уціліли. В одному з них везли діда. Охорона розбіглася. В’язні виламали двері й подалися хто куди. Через півтора місяця дідо прибився додому. Пам’ятаю, як сьогодні. Постав на брамі худий, зарослий, обірваний. Взутий у розпаровані черевики. Війна криваво жнивувала по Україні. Ми ж щойно закінчили жнива на дідовому пшеничному лані.
Наступної ночі зв’язкові провели нашу чоту в уже знайомий Шепарівський ліс. Ішли через якісь невеликі польські поселення-колонії. В лісі довго не затримались. Безпригодно перебрели Прут. А там — Карпати.
Рейд рівнинними районами мав неабияке значення. Взимку підпільники здебільшого перебувають у криївках. Знайти їх важко. Ми ж нав’язали з ними контакти з осені. Тому могли сміливо з’являтися на терені взимку. Нас приймуть за будь-яких умов. У Тишківцях мав зустрічі з провідниками надрайону і районів. Побесідували з надрайонним провідником Палієм, що був передніше сотенним у Карпатах. Чекала мене й приємна несподіванка. Зустрівся з приятелем по старшинській школі Тарасом Буджаком. Мав тоді псевдо Дзвін. Далі відомий як Сталевий.
Сталевий, Дзвін — Тарас-Іван Буджак, син Федора і Марії з роду Мар’янських, народився 17 січня 1922 року в Поточищі. Після сільської семирічки закінчив гімназію в Городенці. Членом ОУН став сорок першого року. Тоді ж рятується від арешту ґестапо втечею в Карпати, де формуються відділи УНО. Героїчно воює з німецькими та мадярськими окупантами. З приходом більшовиків боротьби не припинює. Після масових енкаведистських облав навесні 1945 провід ОУН призначає Сталевого надрайонним провідником Служби безпеки на Городенківщині. На цьому посту мужній повстанець героїчно гине 1950-го року. Тіло провідника п’яні енкаведисти вкинули в криницю у Яблунові.
Всю родину Буджаків — маму, сестру, двох братів — вивезли в Сибір. Сестра якимось дивом зуміла втекти зі студених країв, але енкаведисти її вбили в рідному селі. Брат Анатолій помер на чужині, Славко залишився жити в Іркутську. До рідного села повернулася старенька мати, де знайшла свій вічний спочинок в шістдесят шостому. Ось така печальна історія патріотичної сільської родини. А скільки їх в усій Україні?!
У кожному селі познайомився зі станичним. Стрільцям-горянам рейд допоміг призвичаїтись до польової місцевості. Адже почували себе звиклі до гір і лісів хлопці на рівнинних теренах не вельми затишно. Правда, в чоті були й хлопці з Городенківщини, які чудово орієнтувалися в полях. Багато допоміг Славута — Михайло Пеца з Тишківців. У польових районах чота не звела жодного бою. Це не входило в наше завдання. Мусили пройти обширними теренами непомітними для більшовиків. І це нам вдалося. Дотримувалися суворих пересторог. Стійкових перевдягали в цивільну одежу, дуже часто — навіть у жіночу. Пересувалися тільки в супроводі досвідчених зв’язкових. Того вимагала непроста ситуація.
У Мишині, де ми пробули два дні, мав іще одну зустріч. Зголосився Василь Якуб’як, колишній командир третьої чоти Березівської сотні. Навесні його тяжко поранило в бою. Лікувався в рідному селі.
Стрільців Березівської сотні застав крайньо пригніченими смертю сотенного Мороза. Командиром сотні став Підгірський. Його призначив відпоручник від обласного проводу сотник Сокіл, що прибув у наші краї з перевіркою. Член Головного Військового Штабу УПА Сокіл часто навідувався до Коломийської округи. Високого, стрункого старшину в пілотці й добре підігнаному мундирі часто можна було побачити в повстанських сотнях. Із Соколом ми помінялися тоді пістолетами. Я вручив йому німецький парабелум, здобутий у гітлерівців ще на Буковині. Мені ж від Сокола дістався пістолет Токарєва. З розповідей знаю, що Сокіл перебував наприкінці сорокових років у Сталя на Буковині. Там, очевидно, і загинув.