Брати грому
Шрифт:
Повернувся старший лейтенант в скорому часі. Та не самий, а з цілою зграєю розжоханих солдатів. Але за мною і слід простив. Навчена мною жінка-ткачка твердила енкаведистам, що то хлопець із сусіднього села приносив пряжу для ткання верети. Не повірили. Позривали підлоги, поперевертали все в хаті догори дном, навіть купу гною розкидали в пошуках бункера. До самого ранку бушували, але жінка не зважала ні на побої, ні на погрози і не видала мене.
Цікаві стосунки зав’язалися в мене з іншим енкаведистським офіцером. Лейтенант Дунаєв був командиром опергрупи, яка діяла в Березовах. Щоденно налітали енкаведисти на безборонні гірські села. Але несе вовк, понесуть і вовка. Якось під вечір ми з політвиховником сотні і кількома стрільцями завітали у Вижньому Березові до хати Кривульчинки, в якої квартирували прислані зі Східної України молоденькі вчительки. Прийшли не на вечорниці до дівчат, а з виховною метою. Бесіди зі східними українцями ми проводили часто, відкривали людям очі на більшовизм, після чого вони ставали, здебільшого, нашими щирими друзями. Але зараз мова не про те. Не встиг я переступити поріг хати, як побачив, що в ній щось діється неладне, дівчата були якісь скуті, навіть перелякані.
На кінець липня 1946 року в лісі побіля Лючок зібралися стрільці Березівської сотні, які зуміли вижити в умовах тривалої і жорстокої більшовицької блокади. Навіть кілька стрільців із сотень Білого та Вихора долучилося.
Часи докорінно змінилися. Більшовики все більше й більше розгалужували свою аґентурну мережу в краї. У західних областях України діяло 359 резидентів, 1473 аґенти, 13085 таємних інформаторів. Карпатами голодними псами нишпорили чисельні оперативні групи енкаведистів. На наших теренах, як гриби після дощу, з’являлися провокативні енкаведистські «боївки». Вишколені, добре озброєні і мобільні, ці групи діяли під видом повстанців. Поводили себе в наших селах цинічно й жорстоко. Грабували, вбивали, ґвалтували… Всю вину більшовики звалювали на бандерівців. За таких несприятливих умов повстанські відділи також змушені були вкотре змінювати тактику. Із сотень формувалися невеликі групи з десяти-дванадцяти стрільців. Командирами назначали загартованих в боях чотових, ройових. Такі боївки могли діяти цілком самостійно. Малій групі легше пересуватися тереном, замаскуватися на постої. Та й перезимувати легше в криївках. За рахунок невеликих боївок, використовуючи ефект одночасності, повстанці стали всюдисущими. Ворогам здавалося, що за кожним деревом їх вичікує повстанець. На більші акції сотня сходилася докупи, об’єднювалася з іншими сотнями. Після операції, розгромивши ворога, групи розходилися по своїх теренах. Партизани стали невловимими.
Тактика партизанської боротьби розроблялася в головному штабі УПА. Восени 1946-го в Коломийську округу зі Львівщини прибув спецзв’язком відпоручник від Головного Командира УПА ґенерала Чупринки Дзвінчук — Іван Белейович. Дзвінчук уродженець Микуличина. Мав фах лікаря, здається. На Коломийщину присланий для контролю округи. На південному схилі полонини Цапул, у ліску побіля старого зрубу, зібралися сотенні Вихор, Білий, Спартан, Юрко і я, Кривоніс. Сотник Дзвінчук прибув з двома охоронцями. Високий, худорлявий, зі смуглявим обличчям, відпоручник Головного Командира дав повстанським командирам інструкції. Говорив неголосно, але переконливо. «Друзі командири сотень, для нас, повстанців, наступають важкі часи. Судячи з виступу Черчіля у Фултоні, перемир’я між Заходом і Сходом затягується на довгі роки. А це значить, що час бравурних походів відходить у минуле. Заходимо в довготривале глибоке підпілля. Мусимо зберегти живу силу. Завдання наше — вистояти для історії якомога довше. Поповнювати лави УПА новими вояками не маємо права. По-перше, молоді не загартовані і не зможуть витримати великих навантажень. По-друге, не треба юних наражати на смертельну небезпеку. Хай перебувають у глибокому підпіллі, допомагають визвольному рухові на легальщині. Уникайте також великих і затяжних боїв. Здійснюйте раптові наскоки, аби не було зайвих жертв. На випадок розірвання зв’язків з проводом кожен мусить самостійно дбати про себе та підлеглих. Плануйте працю і боротьбу на десятки років уперед. Досвід маєте. Мусите діяти згідно обраної раз лінії. Боротися й триматися мусимо до останнього подиху. Посвятімо життя Україні. Ми загинемо, але на крові нашій виростуть нові покоління. Вони довершать розпочату справу. Якщо у ваших відділах є слабкі, ненадійні в якомусь відношенні люди, демобілізуйте їх. Відпустіть без жодних докорів і претензій. Видайте необхідні документи, допоможіть легалізуватися. Якоїсь єдиної інструкції нема, бо кожен терен має свою специфіку. Дійте згідно конкретної ситуації і на свій розсуд. Покажемо світові, що ми є народ, який бореться за свою державу».
Слабодухих і кволих у сотні не виявилося. Ніхто не зійшов з дороги, що провадила до омріяної свободи. Про зустріч і розмову із сотником Дзвінчуком сотенні, звичайно, нікому не розповідали. Готувати стрільців до надзвичайної ситуації не було потреби. Кожен знав, на що йде, і готовий був до боротьби на смерть. Ніхто ж не йшов до УПА гратися в цюцю-бабки.
У 1946 році загинув чотовий сотні Спартана Шабля — Богдан Боднаренко. Цього здібного й освіченого хлопця я знав ще з Коломиї, де він навчався в промисловій школі. Разом зі своїм молодшим братом Шабля, ще стрільцем, відзначився в Шепітському бою з більшовиками. Відчайдушний і сміливий стрілець став ройовим, а згодом чотовим. Невисокий круглолиций блондин був здатний на несподівані зухвалі вчинки. Шаблю любили за справедливість і безстрашність. Загинув геройськи у лісі біля Княждвора. Народ склав
Отака вдячна людська пам’ять. І не стерти її нікому і нічим. А чи є хоч одна пісня про енкаведистів? «Подвиги» їхні заростають чортополохом забуття.
Повстанські групи розпочали активну підготовку до зими. Стрільці копали криївки, заготовляли хліб, картоплю, консервували м’ясо. Між групами встановлювали подвійні зв’язки. «Живий» зв’язок функціонував постійно. «Мертвий» залишався запасним варіантом на випадок якоїсь екстремальної ситуації.
Березівська сотня зимувала невеликими сотнями-боївками. Одна обладнала сховок на Лючках, інша в Пригодищах… Були ще добре замасковані криївки між селами Вижній і Середній Березови, Текуча, а також побіля Слободи. Я постійного місця на зимівлю не мав. Щокілька днів переходив від групи до групи, від криївки до криївки. Командир мусив за усім пильнувати, всьому давати лад. Перевіряв, чи є медикаменти, харчі, теплий одяг. Місцезнаходження усіх криївок із стрільцями сотні заради безпеки знав лише я. Відвідував їх під час снігопадів, завірюх, аби не виявилися сліди. Правда, мене постійно супроводжував Чернець. Нікуди не відлучався ні на крок. Того вимагали суворі закони збройного підпілля.
Одна криївка запам’яталась особливо. Вхід до неї влаштували через дупло у стовбурі зламаної вітром старої грубезної ялиці. Кора із надломаного дерева давно обсипалась, середина вигнила. Під могутнє колись дерево підвели траншею-вхід. Поруч викопали сховок. Обшили стіни кругляком. Зробили перекриття. Було це на давньому зрубі під Рокитою.
Кожна криївка чимось відрізнялася, мала свої особливості. Намагались облаштувати її так, аби всередині була вода. Воду підводили по-різному, залежно від рельєфу. Іноді невелике джерельце мали просто в приміщенні. Відводили воду якомога дальше, щоб чекісти не виявили. Вони ходили берегами потічків, річечок і брали пробу води. Відтак робили аналізи, щоб виявити у ній органічні речовини. Тому в криївках споруджувалися ще й різні відстійники, фільтри, через які випускалася використана вода. Криївки мусили бути також достатньо глибокі, бо енкаведисти виявляли їх з допомогою металевих спиць. Зверху насипався товстий шар землі. Всі роботи виконували здебільшого вночі, хоронячись від стороннього ока.
З криївок виходили у випадках крайньої потреби. Стрільці моєї сотні цієї зими майже не виходили. Навесні з’явилися на світ божий живі-здорові. Правда, худі й бліді, бо кількамісячне перебування під землею далося взнаки. В криївках хлопці не дармували. З осені запаслися літературою. Читали, вчилися. Я старався при кожній групі прикріпити грамотного, ініціативного хлопця, що допомагав іншим. Кожна група мала план ідеологічного вишколу. Стрільці вивчали й повторювали навіть граматику української мови. В 1944-45-х роках воювали здебільшого зброєю. В 1946-50-х боротьба набрала більше ідеологічного характеру. В галицьких селах і містах працювало після війни чимало фахівців зі сходу. Вчителі, лікарі, агрономи… З ними проводилася відповідна пояснювальна робота. Для цього потрібен був високий рівень знань.
Навесні сорок сьомого всі стрільці і командири Березівської сотні прибули на місце збірки. Перезимували на диво вдало. Не впала жодна криївка, ніхто не захворів, жодного вбитого чи пораненого. На полонину Цапул прибували виснажені тілом, але бадьорі духом, готові до подальшої боротьби повстанці. Раділи зустрічі з друзями, відігрівалися на весняному сонечку, від’їдалися після зимового голодування.
Весна видалася ранньою, щедрою на тепло. До Великодніх свят буйно зацвіли сади. Аж раптом повалив густий сніг. Вкутав білою пеленою гори й доли. Ми піднялися на Рокиту. А на горі снігу по пояс. Сніг вкрив і без того надійно замасковані покинуті криївки. Невдовзі я пішов на зв’язок з окружним провідником. Окрім Бориса, на зустріч прибув провідник Служби безпеки Коломийської округи Кіров — Роман Тучак. Високопоставлений есбіст хотів перевести Березівську сотню, або бодай чоту-другу, в Службу безпеки. Теренові боївки несли масові втрати. Поповнення їх відбувалося за рахунок відділів УПА. Для служби в СБ я не мав ні бажання, ані відповідних даних. Чудово усвідомлював, що СБ з її розвідкою, контррозвідкою, судами крайньо потрібна повстанській армії. Та нічого вдіяти з собою не міг. Можу битися до останньої краплини крові з удесятеро дужчим ворогом. Зате не можу воювати з тим, хто стоїть на колінах і ронить сльози.
Свого часу, пізньої осені 1946-го, я пройшов тритижневі курси з матеріалів СБ. Проводив їх прибулий з крайового проводу інструктор Залізний. Казали, що він колишній дуже високий чин НКВД з Києва. Внедрився туди і працював на ОУН. Народився на Донеччині чи Вінниччині. Службу безпеки в ОУН зорганізували свого часу на взірець західноєвропейських спецслужб. Відповідно вона й працювала. Але боротися супроти більшовиків чесними й благородними методами — не мало жодного ефекту. Чекісти покеровувалися наскільки підлими і підступними методами, що нормальному європейцеві і невтямки. Жоден з нас нізащо б не додумався до таких штукенцій. Тому повстанська Служба безпеки нерідко з цих причин терпіла поразку. Заради внедрення в УПА аґентові-енкаведистові дозволялося таке, про що наші люди не могли навіть і подумати. Знищувати своїх товаришів, командирів, партійних керівників… Звичайно, не найвищого штибу. Більшовицький молох перемелював все і всіх…