Брати грому
Шрифт:
Повстанців масово косила страшна хвороба — тиф. Не оминуло і мене. Через кілька днів після рейду зліг. Сотня стояла саме у Середньому Березові. Жовтень сорок п’ятого багрянив схили Карпат, а я метався у гарячці. За два місяці підлікувався так-сяк. Не лежалося, бо навколо ворог. Мусилося воювати. Проте через три дні хвороба завернула. Знову пролежав кілька місяців. Ледь зіп’явся на тремтячі ноги — і до сотні. Але з тифом жарти кепські. Підкосив мене, капосний, остаточно. Загалом пролежав вісім місяців. Кілька разів повертався з того світу. Мабуть, ще не виконав свого призначення на цьому. «Поворотний» тиф рідко хто переживає. Людина знемагає два-три місяці. Трошки оклигує. Походить кілька днів, а тиф знову валить з ніг. Ослаблений організм не витримує, медикаментів нема. Людина помирає. У кращому випадку злягає на довгі місяці. Мене безжалісний тиф завертав тричі.
Жодного дня під час затяжної хвороби не довелося полежати у
З часом прийшло полегшення. Не так мені, як моїм охоронцям. Хлопці позичили в котромусь селі коня. Мене перевезли на хребет між Середнім Березовом і Ключевом. В цьому лісі перемучились до самої весни. Гарячка трохи попустила. Пробую вже й підніматися потроху. Але ноги не слухаються, мов не мої. Хапаюсь кволими руками за тонкі грабчаки і все-таки намагаюсь зводитись на рівні.
Постійно зі мною перебував вірний друг і славний хлопець Славута — Михайло Пеца. Йому і завдячую життям. Виходив мене, наче малу дитину, хоч самому велося крайньо важко. До нас долучився Чайка із Середнього Березова. Передніше був чотовим у сотні Гамалії. Заледве я зіп’явся на ноги, як захворів Чайка. Намучився тоді бідолашний Славута з нами, тифозними. Сам він, як не дивно, не захворів. Либонь, мав могутнє здоров’я. З настанням тепла до нашої компанії приєдналися Калина — Дмитро Куничич із Середнього Березова і Чернець — Петро Томич. Гуртом зажилося легше. Хтось міг залишитися з хворими, а хтось піти в село по харчі. Багато допомагав Чабан — Микола Симчич із Вижнього Березова. Загинув 1949 року. Війна не пощадила нікого з моїх вірних друзів-охоронців. В Лючках і Середньому Березові наклали головами Славута і Калина. Чайка — Степан Пасічанський загинув на Буковині в сорок дев’ятому. Отакі вони, вихиляси долі.
Весна влила у виснажене тіло трохи сил. Та й молодість і спортивний гарт брали своє. Помалу почав розходжуватись. Десь в середині червня сорок шостого викликає до себе окружний провідник Борис. Приходжу в Космач. Зголошую прихід провідникові. Розмова пішла про необхідність відновлення Березівської сотні. Завдання моє — зібрати стрільців. Правда, Борис глянув на мене, післятифозного, і наказує відпочити ще місяць.
Рівно через тридцять днів приходить від окружного провідника «штафета». Згідно неї прибуваю на зв’язок на гору Рокита між Баня-Березовом і Лючками. Борис повторив свій наказ. Формувати Березівську сотню. З того дня розпочав пошуки стрільців, що хоронилися на власну руку. Робити то було не так вже й важко. Люди в довколишніх селах знали мене і довіряли. Активно допомагали станичні, родичі стрільців. Та й хлопці позасиджувались. Лише й чекали сигналу збірки. Отримавши його, сходилися зі зброєю, амуніцією. Чимало зброї було забункеровано в лісах. Кожен прибув з легкою стрілецькою зброєю і набоями. Кулеметники добували зі сховків скоростріли. Набоїв вистачало, особливо до карабінів і кулеметів.
Одна чота Морозової сотні пристала до сотні Вихора на Жаб’ївщині. Борис наказав їй повернутися до Березівської сотні. Правда, сотенний Вихор не вельми охоче відпускав досвідчених вояків. Сотня зорганізувалася досить швидко. Провідник Коломийської округи Борис призначив мене командиром відновленої Березівської сотні. Згодом командир тактичного відтинку УПА «Гуцульщина» Хмара затвердив мене на цій посаді. До табору під Рокитою над селом Лючки прийшли Хмара зі своїм братом Іваном, а також Базь і східняк Тяпка — здоровий, віспуватий охоронець.
Хмару я мимоволі порівнював із попереднім командиром тактичного відтинку Козаком — Миколою Яворським. Добрий, чуйний, глибоко ерудований Козак скидався на вчителя-інтеліґента. Ходив у цивільному. Чорний костюм, краватка, штани «райтки» заправлені в наґлянцовані чоботи. Лише автомат на плечі, на поясі пістолет і незмінний наплічник з набоями видавали в цьому блідуватому, середнього зросту чоловікові військовика. Від спокійного, виваженого, тактовного командира тактичного відтинку завжди віяло впевненістю. Очі його світилися з-під високого, широкого чола добротою. Ходив без особливого почету, як на свій ранг, — з одним-двома стрільцями охорони. З вигляду мав років за тридцять. Спілкуватися з Козаком для мене було неабияким задоволенням. Подумки я називав його міністром освіти. Зустрічалися ми досить часто. І в старшинській школі, і в сотні. Здавалося, не було теми,
Командиром тактичного відтинку «Гуцульський» Козак став десь на початку 1945 року. До того була служба в українському леґіоні. Відтак командував сотнею у вишкільному таборі УНС на Гуцульщині. 1943-44 роки командир сотні Козак провів у безперервних боях з німцями та мадярами. А також встиг побувати командиром куреня, загону. Повстанці любили його за справедливість, хоробрість, організаторський талант. Головний військовий штаб УПА нагородив визначного командира Срібним Хрестом бойової заслуги 2-ої кляси. Загинув Козак наприкінці січня сорок шостого. Переходив з Космача на Микуличин зі своїм ад’ютантом. Напоролися на засідку з тридцяти енкаведистів. У нерівному бою обидва геройськи загинули. Повстанці спорудили на могилі свого командира височезний березовий хрест. Головним військовим штабом поручник Козак посмертно підвищений до сотника. Пізніше Головна Визвольна Рада надала героєві чин майора.
У порівнянні з Козаком Хмара в моїх очах програвав. Пояснюю собі це тим, що дуже вже високо, як на мене, молодого, стояв загартований життям військовик-інтеліґент Козак. Втім, думка моя про нового командира відтинку невдовзі змінилася в кращий бік. Командиром Хмара виявився грамотним, відважним, вольовим. Ну а «козаків» на всіх не настарчиш. Невисокий, чорнявий, кремезний Хмара мав на обличчі відмітину від фаустпатрона. Такі вугільні вкраплини мають шахтарі. Зодягнений Хмара був у військовий однострій з чорного сукна.
Хмара — Петро Мельник народився 1910 року в селі Камінна Надвірнянського району в селянській родині. Закінчив Станіславську гімназію. Служив у кавалерії в польському війську. На польсько-німецькій війні дістав тяжке поранення. Побував Мельник і в леґіоні «Ролянд». Від 1943 року воює проти фашистів в лавах УНС, вишколює стрільців у Чорному лісі. В УПА Хмара побував і командиром сотні, і курінним. Його курінь «Дзвони» в тактичному відтинку «Чорний ліс» звів багато переможних боїв з енкаведистами, часто рейдували тереном. Крайовий військовий штаб УПА нагородив курінного Хмару за хоробрість Бронзовим Хрестом бойової заслуги. Після загибелі Козака поручник Хмара стає командиром тактичного відтинку «Гуцульщина». В скорому часі головний військовий штаб підвищує командира відтинку до сотника. Хмару нагороджують Срібним Хрестом бойової заслуги 1-ої кляси за хоробрість та вміле командування. Влітку 1949 відділи УПА Коломийщини під орудою Хмари рейдують в Румунію. В тому ж часі Хмара розформовує останній відділ в окрузі, а стрільців скеровує для поповнення теренової сітки. Йому ж самому провід доручає пост надрайонного провідника ОУН Надвірнянщини. У серпні 1951 Хмара потрапив до чекістської «бочки». Провокативна боївка МГБ підступно захоплює його. Більшовики настирливо схиляють до співпраці. Проте у квітні наступного року Хмарі вдається втекти. У квітні п’ятдесят третього командир зводить свій останній бій. Біля села Лоєва розгорілася шалена перестрілка з оперативною групою МГБ. Важко поранений Хмара до останнього набою прикриває відступ друзів. Більшовики довго глумилися над тілом героя. Боялися й мертвого.
Весна сорок шостого. Всі гірські і підгірські села наглухо блоковані більшовиками. В кожному стоїть добре озброєний гарнізон енкаведистів — від роти до батальйону. Виникла нагальна потреба в розвідці. Вирішую сходити сам, аби на власні очі перевірити обстановку. У формі не пройти, тому перевдягаюся в цивільну вберю. Зі сторони Текучі зайшов до крайньої хати у своєму рідному Вижньому Березові. Розрахунок був простий – гарнізони в обох селах стоять в центрі, а це півтора кілометра з одного і з другого боків від облюбованої мною старенької дерев’яної хатини під ґонтою. Розпитую ґаздиню про новини. Слухаю і позиркую крізь вікно на втоптану стежку. Глядь, а нею чимчикує офіцер-енкаведист. Підходить ближче, розрізняю по три зірочки на погонах — старший лейтенант. При боці портупея з пістолетом, на плечі автомат. Зиркає з-під дашка червоного кашкета навсебіч, мов вовк на полюванні. Маю з собою дві гранати-«репанки» і пістолет Токарєва. Стежина провадить повз вікна хати. Офіцер уже на подвір’ї. Застрелити його з такої відстані можна із заплющеними очима. Проте не стріляю, щоби не наражати на небезпеку мирну жінку. Про себе вирішую, що порішу енкаведиста в сінях, якщо заходитиме до хати. Той побачив мене крізь відчинене вікно. Зупинився враз. Права рука забігала по паскові автомата, опустилася на кобуру. А у мене пістолет уже розбезпечений і напоготові. Я навіть вибрав точку на переніссі для стрільби. Чекіст завмер, не рухається ні взад, ні вперед. Гукаю йому байдуже: «Товаришу старший лейтенант, чому стоїте? Заходьте до хати!» «Я до хати нє пойду» — спромігся той на слово. «Чому?» — розбирає мене раптовий сміх. «Ти нєхароший чєловек!» Я зодягнений у березівську кожушину, шапку-клапачку з лисячого хутра. Як він розпізнав у мені повстанця? Повернувся і почимчикував хутко назад. А я сміявся енкаведистові в спину.