Брати вогню
Шрифт:
– Пожалуйста, – Чапай недбало поліз до кишені гімнастерки і раптом блискавично натис на гашетку кулемета. То було несподіванкою навіть для нас. Врятувався лише солдат, який бігав по командира. В момент пострілу він заховався за млинове колесо, а відтак стрімголов кинувся у воду. Хтось зі стрільців цоркнув затвором, але Чапай підняв руку:
– Най живе.
Утікач проплив метрів шістсот. Переслідувати його ніхто не збирався. Доля звела мене з тим солдатом років через тридцять. Але він мене не впізнав.
Директором млина в Корничі був ставленик НКВД. Відповідно він і поводився. Знущався всіляко з людей, безбожно їх обдирав. Почувався досить привільно, бо служив раніше «адъютантом камандіра саєдінєнія партізанскіх атрядов», як було записано в його посвідченні. Прізвища його не пригадую. Наша група дістала наказ ліквідувати енкаведиста. До села прийшли вночі й заквартирували неподалік від млина. Вдень причаїлися в кукурудзі. Чудово
На директора млина чекали довгенько. Нарешті з’явився, з мадярським автоматом на плечі. Пороззирався по возах зі збіжжям, що скупчилися коло млина. Чапай довго не роздумував. Прицілився й дав коротку чергу. Куля вцілила в приклад автомата й розтрощила його на цурки. Поранений енкаведист порачкував за горбок. Здавався нам здоровенним бугаєм, ще й ревів, як трирічний бик. Чапай кількома легкими стрибками наздогнав його й добив із пістолета.
Директора спиртзаводу в Джурові наша група ліквідувати не змогла. Хитрий був, як старий лис-курятник. Мав чималу й добре вишколену охорону. Йти на жертви заради нього не хотілося.
«Залізна п’ятка» неодноразово роздобувала медикаменти для поранених і хворих повстанців. Якось перебрели ми Прут нижче Вербіжа. У домовленому місці нас зустріла зв’язкова. Коротким шляхом провела групу до складу. Чапай виставив двох стійкових із кулеметами. Зламали замок і відчинили двері за кілька хвилин. У спеціально припасені мішки швидко спакували ліки, шприци, бинти… По якімсь часі трофеї були вже в руках лісових лікарів.
Наша група неодноразово організовувала засідки на оперативника Лєщова, який служив у Коломийському МГБ. Обережний і хитрий був, мов дикий звір. І лють мав звірячу. Бив, стріляв, катував, ґвалтував… Мав своїх аґентів по селах, тому був добре про все проінформований. Лєщов жодного разу не потрапив у наше сільце.
Якось розвідка донесла, що через село проїздитиме військовий прокурор. Ліквідувати керівника зловісної «трійки» доручили диверсійній групі. Дванадцять стрільців із двома скорострілами пролежали в засаді цілу ніч, але машина з прокурором так і не з’явилася. Уже світало, коли ми доходили до Пруту біля Корнича. На зарінок виходити було ризиковано, бо там чекісти розставляли залоги зі скорострілами. Мені вдалося переконати Чапая вдатися до мого сусіда. Безшумними тінями прошмигнули ми до стодоли. Я знав, як відчиняються ворота. Господар уже був на ногах, але на подвір’я ще не виходив. Показуватися йому на очі Чапай суворо заборонив. Я твердив пошепки, що сусід мій – чоловік надійний, свій, але ройовий мовчки тицьнув мені під ніс твердого кулака. Я ніяк не міг утямити, чому він так чинить. Аж розсердився на командира. Зрозумів усе згодом і став поважати свого зверхника ще дужче.
У стодолі двоє дверей. Одні від подвір’я, другі ведуть на невеличку толічку. Ми розташувалися по обидва боки воріт. Шість стрільців по праву руку, шість – по ліву. Лежимо в запашному сіні й гадки не маємо, що якась чорна душа вже нас замельдувала. У сусіда через пліт енкаведисти перерили все, мало стодоли не завалили, навіть землю в багатьох місцях копали. Шукали криївки. Озброєною юрбою ввірвалися до нашого господаря. Подвір’я вкрилося мухоморами червоних кашкетів. Брязкання зброї, тупотіння чобіт, лайка… Господар спокійно порається собі коло худоби. Двері в стодолі навстіж, стайня теж відчинена. Лежимо на сіні під самісіньким дахом, дихаємо через раз. Розбезпечили зброю й чекаємо команди стріляти. Чапай покусує білими зубами стеблинку й весело поблискує на нас очима з-під офіцерського кашкета. Нерви мав залізні. Тим часом рейвах на подвір’ї не вщухає. Енкаведисти присікуються до господаря, розпитують про «бандітов». Правда, волі рукам не дають, як зазвичай, бо чоловік у військовій формі. Нещодавно повернувся поранений із фронту. Поводився спокійно й невимушено, позаяк нічого про нас не знав. Нарешті командир енкаведистів, непоганий психолог, очевидно, дав команду забиратися з подвір’я. Раптом чекісти попадали на запорошений спорищ. Зататакав кулемет Токарєва. Тоді я вперше побачив цю зброю крізь щілину в стіні. Енкаведисти стріляли в червоноармійців, які п’яні галасливим збродом поверталися з нічних посиденьок у Грушеві. Втім, одні з одними швидко порозумілися. У стодолі ми непомітно пересиділи до ночі. Кожен подумки дякував Чапаєві за його винахідливісь і кмітливість. Вояк із нього був неабиякий.
Похід на Буковину
Кілька днів після похорону курінного
Наступного вечора кожна чота порізно вирушила на операцію. Нашу чоту вів Буревій. Озброєні були німецьким скорострілом. Я мав автомат. Амуніційним уже давно не був, але тут допомагав кулеметникові, позаяк після служби в сотні Гамалії добре знав скоростріл. Кулеметником був також мій односелець Ілько Антонюк. Не встигла чота підійти до села, як по нас відкрили інтенсивний, але неприцільний вогонь. Нікого навіть не зачепило. Стрільці встигли позалягати. Вишколені й обстріляні вояки нашої чоти швидко впоралися з боягузливими «стрибками», що звикли воювати з беззбройними селянами. Багатьох захопили живцем. Судили більшовицьких вислужників тут же. Розстрілювати їх ніхто з наших хлопців не хотів. Визвався Палата, немолодий стрілець зі Східної України, який куховарив у сотні. За ніч наша чота встигала розігнати «стрибків» у кількох селах. За чотири ночі охопили кілька районів. П’ятого дня чекісти вже стягли проти повстанських підвідділів чималі сили. Сотня зібралася докупи. Вів її незнайомим тереном місцевий зв’язковий. Запровадив нас у якусь величезну яму зі стрімкими схилами. На пологішому бовваніли в темряві поодинокі хатини. То була околиця якогось села. Неподалік проходила мощена дорога. Мені відразу це місце не припало до душі. Терен голий, ні деревця, ні кущика. Якесь пасовисько чи сінокіс. За дорогою рідкий буковий ліс. Чапай, інші ройові й чотові почали вголос говорити про зраду. Тим більше, що зв’язковий кудись щез.
Коли сотня наблизилася до села, передні розшуки хтось обстріляв із кулемета. Трьох розвідників убили наповал. Загинув і Сірко – Михайло Бірчак із Тростянки. Стрільці вмить залягли й відкрили вогонь у відповідь. Виявляється, хлопці нарвалися на бойовий пост енкаведистів. З їхнього боку не пролунало більше жодного вистрілу. Ураганним вогнем повстанці змели пост і стріляли в енкаведистів, що, мов руді миші, розбігалися полем. Панічно вискакували з хат у самій білизні і потрапляли під наші кулі. Розлючені смертю друзів, повстанці не шкодували набоїв. Не знаю, чи комусь із чекістів вдалося врятуватись. Мабуть, ні, бо більшовики, які відтак прибули на постріли, йшли сліпо, ніхто їх не вів. Але це було згодом.
Коли пересувається сотня, забезпечення виставляється залежно від терену й обстановки. Передні розшуки – три стрільці. Заднє забезпечення може здійснювати навіть цілий рій. Бокове виставляється, коли терен дуже загрожений. Але це все досить відносне й кожний командир практикував по-різному.
Сотенний Білий дав наказ вицофуватися з небезпечної долини. Перебралися до лісу, що темнів через дорогу. На сотню Мороза вирішили чекати в заростях, бо командири зрозуміли, що тут щось нечисто. Стрільці зі зброєю напоготові стояли за деревами. Дорогою темною хмарою сунуло військо. Здалеку було видно, що це енкаведисти, бо йшли колоною по чотири. В УПА так не ходили. Глянув я на ту силу й подякував Богові, що напоумив вибратися завчасу з пастки. Живим звідти, мабуть, ніхто з нас не вийшов би. У цей час хтось у лісі черкнув сірником, що яскравим вогником спалахнув у непроглядній темряві. Чекісти зреаґували рясним стрілом. Нашому роєві дісталося найдужче, бо зайшов до лісу останній. Ми ще не встигли навіть забрести в гущавину. Щастя, що ворог стріляв розривними кулями, які в лісі розривалися навіть від доторку до листочка. Нікого з нас не поранили. Енкаведисти розраховували, вочевидь, перестріляти нас, мов зайців, у відкритій ямі, тому й озброїлися відповідно. Розривна куля, поціливши навіть у безпечну ділянку тіла, завдавала великої шкоди. Окупанти це добре знали й використовували цю заборонену зброю проти повстанців. З пострілів, які все частішали, ми зрозуміли, що ворогів дуже багато. Зав’язувати з ними бій – самогубство. У кожному селі ми розпускали поголос, що нас тисячі, тому москалі стягли так багато війська.