Брати вогню

Андрусяк Михайло Миколайович

Лікар Омельчук допоміг мені потрапити до бриґади третьої категорії. Працювали тут напівдоходяги. При тридцятиградусному морозі їх на роботу не виганяли. Позаяк на Таймирі ледь не щодня взимку нижче тридцятьох, то я майже всю зиму просидів у бараці, хоч доходягою, в табірному розумінні, ніколи не був.

Бриґадир Чигирин із Київщини засуджений за службу в німецькій поліції. Хай Бог милує, що за лихий був чоловік. Ухопить ледь живого в’язня за шмаття, та як гримне ним до мерзлої землі… Здоровенний мугиряка. Відпору нема жодного, кари теж. Сам собі пан. Що ж, думаю, якщо на загальних роботах не зігнувся, то й тут

щось вигадаю. Став підбирати відповідне товариство. Проте зробити це виявилася нелегко. Залякав Чигирин людей добряче. Якось помалу зійшлися з волиняком Колядою й одним білорусом. Налаштовані були рішуче. Колишній поліцай відчув те відразу й дав нам спокій. Але ще до цього ми зіткнулися з ним за досить цікавих обставин. Мені добряче допікала рана на відтятому пальці. А підходить тут бриґадир і заставляє мити підлогу в бараці. Я й здоровий не дуже розганявся до роботи, а це з болячкою… Досить делікатно посилаю його, куди слід. Той як озвіріє, як прискочить до мене. Я з одного боку нар, він з другого. Якщо вхопить своїми ручищами, думаю, душу витрясе. Тому назадгузь, назадгузь до сховку – й за фінку. Тепер я козак! Чигирин побачив у моїй руці зброю й відразу ж обм’як. Повільно розвернувся й почовгав бараком до дверей. Більше до мене не приставав.

За роботу в бриґаді Чигирина я й не думав братися. Облюбував собі теплий куток у сушарні, якою завідував Чорнобай зі Східної України. Дуже любив він слухати мої оповіді про УПА. Не встигну, бувало, переступити поріг, а той уже просить розповісти про «бандер». Мав при цьому вигляд бешкетливого хлопчака, що на печі колупає стінку за комином. Я не давав себе довго вмовляти. Розповідаю Чорнобаєві про Карпати, сотні, переходи, бої… І такого, бувало, наторочу, аж чоловікові щелепи розводить. Був він років на п’ять старший за мене, а наївніший від дитини.

Доки я полохав Чорнобая неймовірними пригодами, навколо моєї номерованої персони закрутилася веремія. Бучу здійняв бриґадир. Кинулися мене розшукувати. Наглядачі заметушилися, мов жуки в купі торішнього гною. Сушарня, де я падав на дно, стояла на території будівництва цементного заводу. Там мене й розшукували цілий день. Найретельніші пошуки не дали, звичайно, жодного результату. Втік? А я сиджу собі в теплі й гадки не маю. Позбігалося чи не все таборове начальство. За втечу в’язня вищі чиновники з генеральськими погонами по голівках їх не погладять. Гармидер здійнявся неймовірний. Знайшли мене аж перед вечором. Наглядачі так зраділи, що навіть не били, як це водиться у подібних випадках. Тільки бриґадир, як цуцик, прискакує, а вкусити боїться.

Сиджу в бараці. Нудьга розбирає, а ще дошкульніше допікає голод. Співаю. Що дужче діймає голод, то голосніший спів. Пісенний репертуар у мене багатющий. Аж луна б’ється об стіни довгого барака. Заходять винничанин і білорус. Імен їхніх не пригадую. Обидва мали якесь знайомство на складі й підробляли там. Повсякчас було в них щось їстівне. Наносили велику банку квасолі. З’їсти не встигли, і вона скисла. Я замовк. Ще подумають, що дурнуватий якийсь. Чую, балакають поміж собою. Той, що з Винничини, каже:

– Слухай, дамо квасолю хлопчині.

– Да он же подохнєт, – зробив круглі очі білорус.

Я ж усе чую. Нарешті винничанин підступає ближче.

– Синку, квасолю їстимеш?

Трохи подумавши, я кивнув головою. Буду. Доки їв, про наслідки

намагався не думати. Лежу на твердих нарах, а в животі, як у того вовка, що з’їв козенят, бур-бур-бур… Ті два лишень зиркають мовчки. Смеркло. Білорус подає голос.

– Іді пасматрі. Он єщьо нє падох?

А мене здуло, наче корову після молодої конюшини. Ледве дихаю.

З їжею була ще одна кумедна приключка. Бреду якось зоною. Обморожені ноги вогнем печуть. Їсти хочеться, аж на очі не бачу. Дибаю, лютий на весь світ. Проходжу повз кочегарку, а звідти махає рукою Борщевський. Був він засуджений на довічно. Таку ж судимість мали в таборі польський підданий Мазепа й один грузин. Борщевський запитує:

– Синку, вугілля на кухню возитимеш?

– Ще б не возити! Адже там можна підхарчуватися, – миттєво спрацьовує думка.

На одному диханні повозив паливо, хоч нога боліла страх. Присів на кухні, а Борщевський шукає, у що би кинути мені каші. Я теж обмацую голодним поглядом кухню. На очі потрапив таз, яким розносили їжу. Подав його Борщевському.

– Кидайте повний.

Він щедро полив кашу зверху олією. Смачнішого я не їв нічого в житті. В міру того, як каші в тазику меншало, очі в Борщевського більшали. Коли я ще кілька разів скреготнув ложкою по днищу порожнього таза і відкинувся на лавці, вони були в нього ледь не на чолі.

– Синок, ана же ґарячая! – Тільки й спромігся витиснути з себе довічний в’язень.

Я ж відчув те вже, як з’їв повний таз гарячої, схожої за смаком на пшоняну каші.

Пихкаю до санчастини. Ще не переступив порога, а Ілля Григорович, грузин за національністю, до мене:

– Уґрак, ти што, ражать сабралса?

Він любив і жалів мене. Грузини симпатизували українцям у таборах, а Ілля Григорович, опріч усього іншого, був ще й надзвичайно душевною людиною. З Омельчуком вони просто побраталися в неволі. Поважав лікар і мене. Натис легенько на живіт, а мені здалося, що олія аж через вуха виливається.

– Што ти єл?

Кажу, що з’їв лише пайку.

– А я думал, ти тачку щєбєня праглатіл, – глузує.

Як глянув на мій язик, аж за голову вхопився.

– Ай-яй-яй!

Із язика фалаття висить, такий обпечений. Розмовляли ми досить довго. Я встиг розповісти лікареві всі табірні новини й добряче насмішити Іллю Григоровича, а він тим часом приписав мені дієту. Я розмовляв рідною мовою, він – російською з характерним грузинським акцентом, вставляючи зрідка українські слова. Розумілися ми чудово. Хоч на той час я вже таки добре виломився говорити російською, але розмовляв нею дуже рідко. Якось доля закинула мене до камери з росіянами-злодіями. Якби не знання російської, то стриміти б мені на кінчику зеківської «піки». Запудрив їм мізки, що я буцімто з Ленінграда. Живу на проспекті Леніна. Хоча Ленінграда ні до того, ні опісля не бачив.

Споживаю дієтичні обіди. На видачі – кухар Лукащук із Пістиня. Підгодовував мене три місяці. Наприкінці літа зустрічаю Іллю Григоровича.

– Уґрак, ето ти? Почєму так опух?

Я ж молодий, здоровий, працею себе не обтяжую, харчуюся добре… Поправився, аж сам себе не впізнаю. Отоді й признався лікареві про таз каші. Реготали обидва, аж вертухаї на вишках заметушилися. Добрий був лікар Ілля Григорович. Хоча за фахом був хірургом, вилікував мого приятеля Адама Доротія з Волині від тяжкого туберкульозу.