Брати вогню

Андрусяк Михайло Миколайович

Настав довгожданий суд. Розглядають справи малоліток. Засідає військовий трибунал. Усе відбувається, як і десять років тому. Єдина відмінність – я помудрів на десять років каторги. Відповідно й поводився. Папка з особовою справою потовстішала чи не втричі. У ній списане всеньке моє каторжанське життя. Ніщо не пройшло непомітно повз недремне око чекіста. Сексоти, стукачі, «куми» відробляли свій шмат справно. Старий прокурор із бородавкою на брунатному носі відіслав мене, ознайомившись зі справою, геть. Виправляйся, мовляв. Кілька тижнів я навіть їсти не міг. Про роботу й мови не могло бути.

Знову суд. Той же прокурор з тією ж п’яною фізіономією й цього разу повважав, що я ще недостатньо виправився. Мене починає шляк трафляти. Хлопці вже листи з

волі шлють, а я тиняюся, мов неприкаяний, табором.

Пощастило з третього заходу. Пильного прокурора десь ухопило. Замість нього за кумачевим столом сидить молодий хлопець, очевидно, вчорашній випускник вузу. Замполіт добре поставленим голосом зачитує мою характеристику. Футболіст, співак, активіст… Ледь стримуюся від сміху. Якщо я й був у чомусь активний, то в ухилянні від роботи, а ще в листуванні з дівчатами. З п’ятнадцятьма водночас обмінювався листами-записками, за що дівчата прозвали мене Міськом-фантазером. За характеристикою ж замполіта мені тільки крилець бракує. Просто дивно, чому мене досі не звільнили? Прокурор, хоч і молодий, усе чудово розуміє, проте поставився до мене поблажливо.

Звільнення! Якби мене не підтримали, упав би, мабуть, із лавки, на якій сиділи ще три хлопці: Іван з Городенківщини, ленінградець і ще один молодий каторжанин. Зал аж двигтить від оплесків. Либонь, друзі не раділи так за себе, як тішилися, що я нарешті звільнений. Що читали, вже не чув. Зрозумів, лишень, що вільний.

Як ішов до барака, як збирався, не пам’ятаю. Пригадую тільки, що перед виходом із табору підписався в якомусь товстелезному журналі в спецчастині, що не розголошуватиму табірних таємниць. Чекісти намагалися втаїти шило у мішку.

Прощально скрипнули незмащені двері вахти. Воля! Вийшов за вахту, і світ мені перевертається догори дриґом. Не знаю, куди податися. Лише кілька кроків відділяють від учорашнього невільницького життя, від конвоїрів, собак… Аж не віриться.

Два тижні гостював у Калинячки з Кривобродів. Вона звільнилася, вийшла заміж. Права на виїзд із Таймиру подружжя не мало. Радять мені залишитися працювати в Норильську. Мене ж манила Україна, кликали зелені Карпати. Вони прийняли тіла полеглих своїх захисників, чекають вороття живих, що закайдановані піднімають чужі сибіри і снять рідними горами, бо в серці кожного непогамовний смерековий біль. Хто захворів волею, тільки нею й вилікується. Найвільніша воля для українського повстанця – у Карпатах. Так гадалося мені тоді, молодому…

З відчуттям журавля, що відбився зі змозоленими крилами від зграї в далекій чужині, линув на поклик уярмленої Вітчини. Сільським юнаком, хай і гартованим у вогні УПА, завезли мене, заґратованого, до далекого Заполяр’я. Додому повертався вже зрілим чоловіком, але карпатська ватра ще жевріла в моїх грудях, і досить було легенького подуву вітру, щоби вона спалахнула яскравим полум’ям. Перетинав паралелі-меридіани. Життя вимірював кілометрами… Водою й сушею долав часові розбіжності, щоби з неволі каторжно-табірної потрапити в неволю рабсько-колгоспну. Поспішав на поклик неньки. Пригасла ватра не давала спину. Жевріла надією на свіжі вітри…

Коломия, 1992.

ВЕЖІ ДУЖУ

Документально-художня повість

Як штафету і найвищі вежі духу будували наші предки собори, творили в законодавстві, архітектурі, мистецтві, письменстві власні культурні цінності, щоб у них проявляти найкращу частку свого «я», захопленого волею до боротьби за рідний край, що єднає живучі покоління і передається прийдешнім поколінням як заповіт та зобов’язання.

Степан Ленкавський

Велике передгроззя

Над пошрамованою окопами Першої світової війни Європою

скупчувалися важкі червоно-коричневі передвоєнні хмари. Зранене гарматними вирвами і бліндажами тіло Старого Світу час від часу здригалося від ударів громів і блискавок – передвісників великої вселенської бурі. І доки Європа вигоювала повоєнні рани й гірко ридала над мільйонними жертвами «втраченого покоління», найбільші політичні авантюристи і найкривавіші тирани другого тисячоліття Сталін і Гітлер готували страшні злодіяння.

Хвора й немічна, вона не мала сил, та й бажання, протистояти вождеві й фюрерові. Керівники європейських держав боялися цих жорстоко-хитрих й амбітних володарів. У їхніх країнах зароджувалися й активізовувались комуністичні та фашистські рухи, які підтримували Радянський Союз і Німеччина. Комунізм і фашизм – наче два рідні брати, що успадкували від своїх батьків чимало спільних рис. «Привид комунізму», що довго блукав Європою, забрів у березні 1919 року на п’ять місяців до Угорщини. На довгих сім десятиліть заквартирував він у Московській імперії, яка до середини сорокових років була єдиною комуністичною державою в світі. Фашизм, зародившись на початку двадцятих років в Італії, через десятиріччя перекинувся до Німеччини, а згодом – до Іспанії. Як комунізмові, так і фашизмові властиві ненависть до інакомислячих та інородців, тотальний контроль над джерелами інформації, цензура, політичне насильство, геноцид, кампанії проти різного роду «ворогів», концтабори, розстріли, релігійний і моральний нігілізм, стадність, аґресія, намагання заволодіти світом, нехтування демократичними засадами та принципами, зневага до демократії, поклоніння одній партії та її ідолам, безсоромна пропаґандистська брехня, нездійсненна мета й псевдонауковість, процвітання бюрократії, контроль партії над державними структурами, зведений на тоталітарному фундаменті культ особи (вождя, фюрера, великого керманича, дуче, каудильйо), державні бандитизм і тероризм.

Знекровлена у Першій світовій війні Європа вкривалася потворними лишаями диктатур. Комуністичною віспою від червоної Росії з її кривавою «диктатурою пролетаріату» заразилася навесні 1919-го Угорщина Бели Куна. Та через якихось півроку від цієї зарази її вилікував австро-угорський адмірал Міклош Хорті Надьбаня з допомогою румунських військ, які в серпні дев’ятнадцятого року ввійшли до Будапешта й задушили Угорську Радянську Республіку. Проте профашистський реґент виявився нікудишнім лікарем, й Угорщина ще чверть століття борсалася в гарячці тоталітаризму. Семирічну диктатуру генерала Міґеля Прімо де Рібери в Іспанії замінив через шість років генерал Франсиско Франко, іспанський каудильйо. На терорі дванадцять років протримався фашистський режим фюрера Адольфа Гітлера. Ще 1922-го здійснив фашистський переворот в Італії Беніто Муссоліні, а через одинадцять років у напівфашистській Австрії канцлером став доктор Енґельберт Дольфус.

У двадцятих – тридцятих роках стали на шлях авторитаризму та військової диктатури Болгарія, Албанія, Польща, Португалія, Естонія, Латвія, Греція. Монархічні диктатури запанували в Югославії й Румунії з їхніми королями Олександром і Каролем ІІ. У Туреччині до влади прийшов Ататюрк, у Литві – Антанас Сметона. Обидва – прихильники однопартійності в національній державі.

В Україні після повалення монархії Романових у Петрограді Михайло Грушевський у листопаді 1917 року проголосив постання Української Народної Республіки як федерації в межах Росії, а 9 січня 1918-го згідно з ІV Універсалом Центральної Ради Україна стала самостійною державою. Двадцять дев’ятого квітня Михайла Грушевського обрали президентом УНР. Того ж дня отаман вільного козацтва Павло Скоропадський здійснив державний переворот. Недавній генерал-лейтенант був проголошений гетьманом України. Але 14 грудня 1918 року Скоропадський змушений був зректися булави на користь Директорії, яка повстала проти гетьманату. Головою її ненадовго став Володимир Винниченко, який у дев’ятнадцятому перейшов до табору націонал-комуністів. Директорію очолив Головний Отаман Армії УНР Симон Петлюра.