Брати вогню
Шрифт:
У світ, де немає переслідувань і страшних концентраційних таборів, Дарія Гнатківська-Лебедь перебралася 24 лютого 1989 року. Небесна когорта українських героїв прийняла до своїх лав ще одну світлу душу.
Організаційні справи часто приводили Ґонту до Іспаса. Там, у дотепно замаскованому великому схроні на сільській околиці підпільний майстер Сухий лагодив зброю для майбутніх відділів Української Повстанської Армії. Славні села Іспас-Долішній та Іспас-Горішній офірували визвольній боротьбі понад сто двадцять своїх найкращих синів і доньок. Поміж них чимало командирів УПА різних ранґів і провідників ОУН. Безсмертною славою вкрили себе Ярема (Іван Бежук), Шабля (Микола Савчук), Іскра (Іван Симотюк), Явір (Василь Мотрич), Богун (Василь Кашевко), Лис (Іван Бойко), Тихий (Михайло Іванюк), Шпак (Онуфрій Іванюк),
Аж у далекій Франції ґестапівські людолови сорок третього року схопили Олександра Бойківа, народженого 1896-го в Іспасі. У ранзі хорунжого Українських Січових Стрільців потрапив він до Чехо-Словаччини. Вчився в університеті. Від 1928 року керував осередком УВО в Празі. На початку 1930-х працював секретарем Євгена Коновальця в Женеві. Згодом переїхав до Парижа, де організував тижневик «Українське слово». За любов до України карався в концтаборі Заксенгаузен. Далеко від рідних гір, за якими тужив невимовно, не маючи змоги бодай раз провідати Україну, якій посвятив життя, Олександр Бойків робив усе, щоби прискорити відродження Української держави.
У Нижньому Вербіжі велику підпільну роботу виконувала Вуйна – Юстина Олексюк. Вони з чоловіком організували в своєму господарстві перевалочну базу округи й давали всьому лад.
Клопотів організаційному провідникові Ґонті додав хтось із «доброзичливих» односельців, шепнувши німцям, що в господі Федюків зберігається зброя. Швидкі на розправу ґестапівці негайно заарештували Василя і його старшого брата Степана, який виконував у станиці функції військовика. Багато зброї переправлено через його руки у ліс до повстанців, дуже багато. Окупанти ретельно обшукали кожен закуток на обійсті Федюків і знайшли під дерев’яним ковбаном старий іржавий пістолет із єдиним набоєм, який намертво приріс до з’їдженого корозією ствола. «Зброя» розсипалася в одягнених у шкіряні рукавиці дужих руках німецького офіцера, видобувши на його щільно стулених устах подобу посмішки. Братів звільнили.
Степана Федюка влітку сорок четвертого мобілізували до Червоної армії, де якийсь негідник-стукач доповів смершівцям про його несхвальні висловлювання про більшовицькі колгоспи. Необачні слова коштували Степанові десять років у таборах Амурлаґу. Стільки ж часу каралася в караґандинських концтаборах Василева молодша сестра Меланія-Марія Федюк.
У жовтні сорок третього Коломия й довколишні села здригнулися від нечуваного звірства німецьких окупантів. За вигаданий або ж влаштований їхніми провокаторами підступний саботаж – кинутий до каменедробарки шматок заліза – ґестапівські кати привселюдно розстріляли в Коломиї на вулиці Тарнавського, біля приміщення польського «Сокола», шістнадцять українських юнаків із Воскресінців, Вербіжа, Ключева…
Із Княждвора коричневі наїзники знищили Юрія Слободяна, Василя Березовського, Дмитра Потятинника, Марію Потятинник. За приналежність до ОУН сина Василя ґестапівці замордували всю родину Івана Мельничука з Перерова.
Смертоносна гітлерівська коса криваво жнивувала в Україні й поза нею, стинаючи цвіт української нації. На смертельний ґестапівський покіс лягли правник Володимир Баранецький у Миколаєві, городенківець Володимир Вережак – у Кременчузі, провідники Іван Равлик і Ярослав Хомів-Лімницький із покутської Городенки, у Бабиному Яру в Києві – Петро Олійник, секретар Авґустина Волошина Іван Рогач із сестрою Анною, їхній краянин-закарпатець Іван Кузьмик, видатний діяч ОУН Орест Чемеринський із дружиною Одаркою Чемеринською-Гузар, талановита поетеса Олена Теліга… У листопаді сорок третього ґестапівські кати відібрали життя в надвірнянців Осипа Кравчука й Володимира Міжака, братів Івана й Василя Бугерів із Ляхівців Богородчанського району. Того ж року жорстоко замордували на Волині доньку Полтавщини Харитю Кононенко. Івана Клима з Долинського району публічно розстріляли на ринку в Дрогобичі.
Десятого жовтня 1943-го окупаційна влада проголосила в Галичині надзвичайний стан, що означало введення в окупованому краї наглих судів поліції безпеки. Ґестапівці мали право розстрілювати українців за найменшу провину. Прилюдні розстріли тривали до кінця німецької
У червні 1944-го гітлерівці холоднокровно замордували в концентраційному таборі Заксенгаузен українського поета й археолога, члена ОУН Олега Кандибу – Олега Ольжича.
У складі перших похідних груп ОУН вирушив на Східну Україну окружний провідник Коломийщини Шпак. Йому на заміну провід прислав Моряка – Григорія Гончара, адвоката, який знався не тільки на юриспруденції. Василь Федюк часто й охоче спілкувався з ерудованим і людяним провідником. Світловолосий, зі здоровим кольором шкіри на обличчі, тридцятирічний Григорій не вживав алкоголю, завше був веселий і дотепний у товаристві. Звістка про загибель Моряка від московської кулі 2 квітня сорок четвертого року в селі Вербів Підгаєцького району на Тернопіллі, куди той навідувався до родини, вразила Ґонту в саме серце.
Функції окружного референта Служби безпеки виконував Кармелюк. Коли ж його перевели на вищу посаду, чільний пост в окружній СБ посів Клим – Роман Тучак, відомий згодом під псевдо Кіров. Низькорослий і недовірливий окружний референт СБ став одним із найрафінованіших аґентів НКВД. Свою чорну юдину справу Кіров вершив на теренах Коломийської округи до середини п’ятдесятих років. Кіров, що її пролив упродовж десятиліття ниций запроданець, переповнила високі береги ріки українських страждань. Сльози й кров, кров і сльози… І трупи, трупи, трупи… Такий мертвотний слід залишили по собі вовкулаки-вбивці Кіров, Олесь, Кордуб, Чорний, Кузнєц, Дорошенко, Ярина, Дубок, Самбірський, Дуб… Чорні душі їхні, раз подавшись у жебри, світованять досі, не знаходячи супокою.
«Військо мусить бути!»
Окружним провідником ОУН Коломийщини в 1942 році обласний провід призначив Різьбяра – Василя Андрусяка. Високий, дужий, надзвичайно рухливий новий провідник розмовляв різко, проникаючи поглядом ясних очей просто в душу співбесідникові, й був напрочуд невибагливий у побуті. Якимось дивним чином поєднувалися в ньому такі, здавалося б, непоєднувані риси характеру, як запальність, різкість, гнів, твердість із добротою, розсудливістю, чуйністю, душевністю… Для нього не існувало дрібниць у поводженні з людьми, нікого не обділював щирою увагою. Невгасимої Василевої енерґії вистачало на все і на всіх. Віддаючи всього себе великій українській справі, Василь Андрусяк нічого не вимагав навзамін. Бачачи безкорисливість і непідкупність провідника, багато-хто ладен був кинутися за ним у вогонь і воду.
Василь Андрусяк, син Василя, народився 11 січня 1915 року в Снятині, що на півдорозі між Коломиєю і Чернівцями. Був четвертою, після Олександра, Марії й Анни, дитиною в сім’ї міського ремісника. Письма здібний і допитливий хлопчик навчився вдома з допомогою отця Йосифа Проця. В одинадцять років став учнем державної гуманітарної ґімназії в Снятині, де вже навчалися його старші брат і сестри. За усвідомлення свого українства Василя не любили польські вчителі, тому мав постійні клопоти з оцінкою знань. Виручали вчителі-українці Мойсяк, Рудко, отець Проць. До Організації Українських Націоналістів Василь Андрусяк, який не хотів миритися з утисками польських наїзників, уступив, коли йому сповнилося сімнадцять років. А вже у восьмому класі ґімназії польська влада запроторила юнака на два роки до Коломийської в’язниці. Його другові Іванові Баб’юку відміряли тієї ж в’язниці на рік більше.
Вийшовши на волю, ще завзятіше поринув у боротьбу проти польських поневолювачів. Став повітовим провідником ОУН Чорним. Віддавав себе праці в леґальних товариствах «Просвіта», «Сокіл», «Відродження». Керуючи «Соколом» Снятинщини, за короткий час згуртував навколо себе найкращу юнь краю.
Молодіжне фізкультурне товариство «Сокіл», засноване ще в шістдесятих роках дев’ятнадцятого століття в Чехії, свій масовий хід по Галичині розпочало з Тернопільщини наприкінці того ж століття. Невдовзі у Львові створився центральний осідок «Сокола-батька». Тисячі й тисячі українських юнаків і дівчат зміцніли фізично й загартувалися духовно в численних сокільських організаціях. Польська влада хоча й скоса позирала на українських соколів, організації закривати не відважувалася. Зате прийшлі 1939 року перші совіти відразу ж заборонили «Сокіл», як і всі інші товариства.