Брати вогню
Шрифт:
На голови розігрітих мисливським азартом солдатів падає несподівана за такої ситуації команда:
– Alle Leute raus!
Офіцер ввічливо вибачається перед спантеличеними дивною поведінкою німців батьками.
– Wir werden weiter suchen , – винувато опускає блакитні очі.
Вантажівка погуркотіла на Коломию, тягнучи за собою довгий хвіст польової куряви.
Слідів зниклого бухгалтера друкарні німці шукали довго. Одного дня біля господи Федюків зупинилося чорне легкове авто з офіцером і двома автоматниками. Забрали господаря аж до Станіслава. Там ґестапівці виявили вбитого молодого чоловіка, за прикметами подібного до Василя Федюка. Батько, серце якого не раз тьохнуло дорогою, у вбитому сина не впізнав. Ґестапівські
Через два дні по тім, як дістав наказ окружного провідника Різьбяра, новопризначений провідник ОУН Косівського повіту Курява, таке нове псевдо прибрав Василь Федюк, прибув до Старих Кутів над бурхливим Черемошем.
Районний провідник Байда якось із недовірою вдивлявся у відкрите симпатичне обличчя двадцятичотирирічного чоловіка в елеґантному костюмі, модному капелюсі й бездоганно зав’язаній краватці. Молодик неквапом провів трав’янистим подвір’ям і припер до високої смереки біля хати блискучого ровера. Подав районному провідникові документ із печаткою, який свідчив, що прибулець – Віктор Ольшанський. Зауваживши недовіру в Байдиних очах, молодик вручив йому штафету від окружного провідника про призначення друга Куряви провідником ОУН Косівського повіту.
Байда (Степан Близнюк) народився 1914 року в Старих Кутах. Із юних літ душу й тіло готував до боротьби за Українську державу. Самовіддано працював у товариствах «Просвіта» й «Луг». Вступив до вкритої ореолом таємничості Організації Українських Націоналістів, давши клятву до загину битися за українську самостійність. Відданого патріота провід призначив організаційним референтом у Кутах, відтак – районним провідником.
Дев’ятнадцятого серпня 1945 року на горі Баба-Жбир невелику групу повстанців щільним колом оточили радянські прикордонники. Кулям тісно було на невеликому клапті карпатської землі. З-під смертельної вогняної зливи живими вирвалися Галайда (Мирослав Лівак), Іскра (Василь Ковалюк). Смертельно поранений упав Люлька (Мирослав Чепига). Байда бився з більшовиками до останку і поліг у кривавому рукопашному бою, як герой.
Пізньої осені сорок другого Курява з Байдою перебралися до Соколівки, де проживав повітовий організаційний провідник Ненаситець. Капризуватий сорокарічний гуцул сам розраховував, очевидь, на посаду повітового провідника, тому до свіжопризначеного поставився трохи з прохолодою. Проте неконфліктний і розважливий Курява швидко знайшов підхід до старого кавалєра, що поставою чомусь нагадував Дон Кіхота. Спільна небезпечна праця здружила підпільників.
На п’ятий день перебування в Соколівці Куряву затримав військовий німецький патруль. Провідник, маючи надійні документи машиніста паровоза у відпустці, відважно ходив гірським селом. Солдати ретельно обшукали Ольшанського, прискіпливо перевірили документи. Затриманий поводився впевнено, байдуже поглядав на озброєних патрульних, на запитання давав чіткі вичерпні відповіді. Покрутивши якийсь час документи в руках, старший наказав відпустити пана Ольшанського.
Комендатом поліції був якийсь Халявчук. Курява чомусь мозолив німецькому вислужникові очі. Зустрів він раз провідника на вулиці й шипить злісно:
– Мотай звідсіля, бо зроблю з тебе халяву!
Здійснити погрозу лакуза, звичайно, боявся. Своїм чорним нутром боягуз у німецькому мундирі відчував, що не гриби збирати прибув у гори цей спокійний, інтеліґентний на вигляд молодик. Не міг не здогадуватись і про ту могутню силу, що гуртується навколо таємничого незнайомця. Та не наважуючись діяти
Курява дописав останній звіт, засурґучував його згідно з підпільними правилами. Можна віддавати кур’єрові. Та як вийти з хати, коли Ненаситець замкнув двері знадвору, щоби яка біда не ввірвалася зненацька. Вибрався через верболозове піддашшя. Ровер із коломийським номером повіз молодцюватого повітового провідника на конспіративну зустріч. Повернувшись по якімсь часі, Курява зауважив, що в хаті, де він працював над організаційними документами, побували німецькі нишпорки. За тиждень ґестапівці вже вдруге цікавляться його особою. Значить, хтось їх наводить. Що залишати для таємної поліції, досвідчений конспіратор знав добре. На столі непрошені гості побачили кипи німецьких газет з акуратно підкресленими рядками, де йшлося про перемоги «доблесної» німецької армії. Повірили ґестапівці в лояльність до нової влади квартиранта, чи не повірили, проте звичної засідки в хаті не залишили.
Утретє зустрічатися з Гіммлеровими гончаками Курява не забажав, зник із їхнього поля зору. Покинув Ненаситцеву хату, аби не наражати організаційного референта на небезпеку. Перебрався вночі на присілок Плоский у Яворові до Юрія Вепрука, підпільника на псевдо Лев, звідки зручно було навідуватися до Кутів. Залізні правила підпільної конспірації заставляли будь-які переходи здійснювати тільки вночі, змішуючись удень із місцевими людьми одежею, мовою, поведінкою. Всі свої записи повітовий провідник шифрував лише йому відомим тайнописом. Юрій Вепрук, заможний господар, дужий чолов’яга, був надзвичайно добродушний і по-гірському надійний. Не один далекий нічний перехід здійснили друзі-підпільники, оминаючи німецькі блокпости.
Однієї ночі Курява застав у Косові Майєра (Івана Ошудляка), два брати якого діяли в підпіллі у Львові. Всі три брати-герої в різний час накладуть головами.
У дружній і працьовитій родині Вепруків Курява почувався, мов рідний. Ґаздиня Василина з дивною легкістю встигала і велику господарку обійти, і підпільників нагодувати, й за донечкою Анничкою доглянути. Ні вродою-розумом, ні лагідною вдачею, ні твердим патріотизмом не обділив Господь горянки. У далекій Караґанді народить вона чоловікові, що звільниться з комуністичних концтаборів, двох синів. У чужому краї залишаться могили Василинки й Аннички зі славної та дружної яворівської родини Вепруків.
Останнім польським повітовим старостою гірського Косова був Казімєж Мар’ян Фіала, який 1936 року перейняв владу в Станіслава Стаєвича. Той самий Фіала, який у вересні 1939-го приймав і розміщував в українському Косові високопоставлених польських утікачів від німецької навали. Кілька днів у місті перебували президент Польщі Іґнаци Мосціцький і «великий» пацифікатор Західної України, прем’єр-міністр Феліціян Славой Складковський. Утікали через Косів на Румунію і члени його уряду. А вже 22 вересня до міста вступила Червона армія. Почались арешти, розстріли, вивезення до Сибіру свідоміших українців, терор.
Велику розгалужену мережу донощиків, провокаторів, аґентів створили за два роки в гірському краї енкаведисти. Вміло вишукував, вербував й опрацьовував майбутніх тайняків завідувач відділу пропаґанди й аґітації Косівського райкому КП(б)У Корніцький. З приходом улітку 1941 року німців усе повторилося. Арешти, вивезення українців до Німеччини, розстріли, терор. За 1941–1942 роки фашисти знищили в реґіоні майже всіх євреїв. Кривавих четверга й п’ятниці 16 і 17 жовтня 1941 року ґестапівський чин із Коломиї Ґоя, шеф коломийської СД Ґертль, ґестапівці Губерт і Маурер, а також недавній комуніст, а тепер вахмістр жандармерії Денк, начальник прикордонної застави Лянґе розстріляли в Косові понад дві тисячі євреїв. Сімох врятував від ґестапівських куль, ризикуючи життям, косівчанин Василь Лопатинський.