Брати вогню

Андрусяк Михайло Миколайович

П’ятого жовтня 1939-го енкаведисти забрали Василя Андрусяка просто з домівки «Сокола» в Снятині. Без зайвих церемоній запроторили на півроку до Коломийської в’язниці, над якою вже не витав польський хижий орел, а зловісно тріпотів на холодному вітрі червоний більшовицький прапор. Молодий, але вже досвідчений конспіратор зумів повестися з малограмотними московськими слідчими так, що ті через три місяці змушені були випустити його за браком доказів. Проте лихого ока недремний НКВД з нього не спускав. Василь намагався розчинитися серед студентської молоді, вступивши до педшколи в Коломиї. Спортивний гарт, природна кмітливість і щохвилинна готовність до фізичного спротиву допомогли підпільникові одного дня втекти

з-під автоматних дул конвоїрів дорогою до енкаведистської катівні.

Нелеґальна праця на посту повітового провідника ОУН вимагала бодай якогось прикриття, тому Андрусяк, застосувавши весь свій дипломатичний хист, із-під носа коломийських енкаведистів перебрався на терени Жаб’я й обійняв посаду вчителя в селі Зеленому. Праця у віддаленому гірському селі має свої переваги: далеко від чекістського ока й кордон досить близько – за якихось двадцять кілометрів.

Рік 1940 почався трагічно. Енкаведисти заарештували Василевого брата Олександра, друзів-підпільників Івана Баб’юка, Дарія Фронзея, Адама Опарука, Семена Іваніцького, Михайла Гуцуляка, Григорія Ганкевича, Миколу Фронзея, Стефанію Чермушку, Михайла Садового, Нанія Левицького, Дмитра Садового, Івана Якимця, Миколу, Івана, Дмитра й Іллю Ткачуків, Стефана Столярського, Михайла Зінковського, Костянтина Керницького, Левка Захаркевича, Теодора Фронзея, Романа Бурачинського, Миколу Ящука, Миколу Гуцуляка, Миколу Петрівського, Ганну Петрівську, Василя Радевича. Майже всіх їх московські нелюди розстріляли в Станіславі.

Востаннє поцілувавши маму, що прийшла провідати сина в Зеленому, Василь утік від більшовицьких переслідувачів до Угорщини. Подолавши з неймовірними труднощами глибокими березневими снігами понад двадцять кілометрів чорногірських крутосхилів, потрапив, знеможений, до рук мадярських прикордонників. Із вогню та й у полум’я. Замість очікуваної волі втікача чекав надійно задротований мадярський табір з пильною й добре озброєною охороною. Проте дійовий Андрусяк і тут підбив ще двох товаришів по неволі на ризиковану втечу. Знову шалений гін, дике переслідування, смертельний свист куль над головою. А через кілька тижнів знов був припроваджений до того ж ненависного табору. Та сокола годі втримати в клітці. Василь удруге вирвався з полону й полетів назустріч бойовій подрузі-долі.

Комуністи з чорної злоби 1940 року вивезли всю його родину – батьків, сестру Марію, братову дружину з малими дітьми. З московської неволі тато з мамою вже не повернулися. Склали свої кості в холодну красноярську землю.

Змалку цікавлячись історією України, замолоду займаючись підпільною діяльністю, Василь Андрусяк усвідомлював, що без власних збройних сил держави не вибороти. Часто з його уст злітала фраза: «Військо мусить бути!». Проте мрії про Українську армію на базі дозволених леґіонів розвіялися, як тільки ґестапівці виарештували провід ОУН влітку 1941-го. Василь утік із леґіону «Роланд», який німецькі командири намагалися роззброїти під Одесою, до рідного Снятина. Він знов у вирі підпільної боротьби. Та страшному у своїх пунктуальності в нищенні українців і механічній тевтонській бездушності, коричневому окупантові далеко до підступної азіатської всюдипроникності червоних завойовників. Василь Андрусяк, тепер окружний провідник ОУН, знову прикриттям своєї підпільної діяльності обирає навчання в Коломийській педшколі. Однак знав, що ґестапівські аґенти не дрімають, тому курсувати поїздом між Снятином і Коломиєю не ризикував, а чотири десятки кілометрів майже щодня долав на ровері.

Якось до Федюка в бухгалтерію прийшли Різьбяр і Зенко. Окружний організаційний референт виглядав трохи втомлено, бо, хоронячись від ґестапівських нишпорок, мусив постійно змінювати місце проживання. Після провалу Коломийської екзекутиви німці шалено полювали на поодиноких підпільників, а найдужче, на провідників. Різьбяра,

здавалося, втома не брала. Велів Ґонті віднести папери директорові емісійного Покутського банку, з яким мав тісний зв’язок.

За дорученням Зенка Василь Федюк виготовив Різьбяреві в друкарні надійні документи. Крім посвідчення-перепустки – кеннкарте – окружний провідник мав довідку, що він, Василь Андрусяк, є уродженцем Снятина і вчителює в селі Зеленому. Документи з підписами й печатками надавали їхньому власникові право без перешкод пересуватися в межах Коломийського повіту.

Вістка про трагічну загибель надійного помічника Бобчука неймовірно засмутила Ґонту. Найболючіше було те, що застрелили підпільника свої. Засіли на німецького вислужника Калинюка з Вербіжа. Бобчук, собі на лихо, був однаковий з донощиком на зріст і мав такий же, як і той, одяг. Куля ж сліпа… Калинюк, який із якихось причин не довчився в духовній семінарії, подався слугувати німецьким наїзникам. Служба безпеки ОУН неодноразово попереджувала невдаху-семінариста. Однак лакуза й далі доповідав ґестапівцям про все, що бачили його захланні очі.

Ґонта часто зустрічався зі станичним Сопова Василем Федюком, якого в селі прозивали Маланчиним. Василь згодом став підрайонним провідником ОУН. Старша донька сопівського священика Грабовецького за дорученням підпільного проводу познайомилася з фольксдойчем, який працював у фірмі «Арнольд Отто Майєр». Залицяльник приїздив до «нареченої» додому, і там солодка наливка розв’язувала йому язика.

Розвідницею була й донька сотника Микитюка. Та мала «кавалєра» з кримінальної поліції. Хвалькуватий німець, розімлівши від дівочої вроди, розповідав фройляйн найтонші службові таємниці. Тож поліцисти часто потрапляли в пастки, що їх самі ж ретельно розставляли на українських підпільників.

У друкарні сутєві зміни. Німецька влада зняла з директора Осипа Кічака. На його місце «Поліграфтрест» прислав зі Львова старшого лейтенанта СС Віллі Зетцера. В Україну тридцятисемирічний есесівець прибув із Сааблікена, що в Надрейнських краях. Його дружина Ванда працювала у Львові на пошті. Шістнадцятирічна донька Ерміна жила з дідусем і бабцею в Німеччині. Есесівський мундир Віллі Зетцер одягав дуже рідко, а так ходив у цивільному. Мав досить таки величенький партійний стаж. Коли німці зайняли Ельзац і Лотаринґію, наці Віллі наїв уже на партійних хлібах залізні зуби.

Виробничий процес у друкарні новопризначеного директора не цікавив взагалі, ще менше обходило його життя коломийців. Ні одного, ні другого нацист не знав та й не намагався осягти. Друкарнею одноосібно керував повітовий організаційний референт Ґонта. Це було надзвичайно вигідно Організації, тож підпільники прикривали Ґонту від ґестапівського ока, як могли. Друкарня, змінивши статус і керівника, й надалі залишалася поліграфічною базою і місцем центрального зв’язку для місцевої ОУН. У тутешній бухгалтерії побували Іван Климпуш, брат коменданта Закарпатської січі Дмитра Климпуша, невисокий з ясними очима та білявим обличчям Василь Бандера, багато інших провідників.

Та все ж Провід доручив провідникові Коршівського району Тятиві організувати власну обласну друкарню. Друкарську машину, новеньку «американку» з барабаном, що обертається, роздобув у Яблунові Ґонта, скориставшись своєю посадою бухгалтера. Разом із Круком привезли її возом на терени району. Сестра Тятиви мала якраз зводити нову хату. Підпільники викопали під майбутньою будівлею глибоку й простору пивницю, опустили туди друкарську машину, спорудили надійне перекриття. Згори поставили на кам’яний фундамент дерев’яну хату. Заходилося до друкарні з печі. Вхід вів праворуч, а відтак різко повертав ліворуч. Так що нагору звуки з підземелля не долинали, а ще зиґзаґи мали вберігати підпільників від ворожих куль згори. Запасний вихід із бункера виходив далеко поза хатою.