Брати вогню
Шрифт:
У двадцятишестирічному віці Борис Козубський поєднав свою долю зі слобожанською красунею-козачкою Оленою Парфенівною, вихованкою інституту шляхетних дівчат. Дівчина вільно володіла французькою й німецькою мовами, чудово грала на піаніно.
У 1913 році випускник Харківського університету розпочав правничу кар’єру в адвокатській конторі Миколи Міхновського, відомого ідеолога українського націоналізму. Уродженець Полтавщини, Микола Міхновський у своїх сорок років зажив слави політика, публіциста, адвоката. Виголошена 1900 року на святкуванні Шевченківських днів у Харкові й Полтаві його промова стала програмою Революційної Української партії й була видана у Львові брошурою під назвою «Самостійна Україна».
Переїхавши з молодою дружиною до Києва, Борис стрімголов кинувся у вир революційних подій. Праці правника-політика друкував тижневик «Слово», редакторами якого працювали Володимир Винниченко і Юрій Тищенко, співредакторами – Симон Петлюра, Валентин Садовський. Із Києва дорога Козубським стелилася до Кременця, де Бориса невдовзі обрали головою міської думи, а перегодя – головою Кременецької повітової земської управи.
У квітні 1917 року в Києві відбувся Український національний конґрес, на якому Бориса Козубського обрали представником Волині до Української Центральної Ради, головою якої був професор Михайло Грушевський. Миколу Міхновського до Центральної Ради відделеґував Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, що його організував Микола як один з ініціаторів створення українського національного війська.
Роки 1917–1920 для Бориса Козубського та його однодумців пролетіли в самовідданій праці в ім’я розбудови та зміцнення молодої Української Держави, запеклій боротьбі з її ворогами. Підпис голови Кременецької земської повітової управи Бориса Козубського стояв на купюрах «кременецьких» грошей під зображенням тризуба і герба Кременця. Друковані в міській друкарні В. Цвіка банкноти ходили в обігу на території повіту від березня 1919-го до березня 1920-го.
У 1919 році поляки запроторили Бориса Козубського з багатьма друзями по боротьбі до страхітливого концтабору в містечку Домб’є неподалік від Кракова. За колючим дротом у нестерпних умовах каралися й помирали українські в’язні. Правдами й неправдами Олена Козубська вирвала ледь живого чоловіка з неволі.
Та ні перебування в польському концтаборі, ні загроза нового арешту не змогли пригасити жертовного вогню, що палахкотів у серці українського патріота. Сповна віддав він себе політичній і громадській праці. Просвітяни обрали невтомного правника своїм головою. Борис Козубський докладав рук до створення українських кооперативів, банків, читалень «Просвіти». Його соратниками стали Василь Дорошенко, Віктор Гнажевський, Василь Кархут, Сергій Бачинський, Семен Жук. Родина Козубських віддала кілька приміщень власного помешкання під осідки «Просвіти» й «Союзу українок». Культурно-просвітницька й національно-патріотична діяльність Бориса та згуртованих довкруг нього друзів була не до вподоби польській владі. Майже після кожного заходу просвітян, дозвіл на який давав повітовий староста Стефан Чарнецький, озброєні поліцаї провадили Бориса Козубського до в’язниці на Дубенську рогатку, де він проводив кілька тижнів, а то й місяців.
Обраний 1922 року послом до польського сейму, Борис Козубський став одним з організаторів Українського парламентського клубу, що відзначався безкомпромісністю в боротьбі за права поневоленого українського народу. Праця в сеймі й антипольська боротьба зблизили Бориса з Сергієм Хруцьким, Самійлом Підгірським, Семеном Жуком, Миколою Пироговим. Сергій Хруцький став хрещеним батьком Борисової донечки Ірини, а дружина Миколи Пирогова Юлія – її хрещеною матір’ю.
Не оминула цієї родини й хвиля антиукраїнських політичних репресій, що прокотилася Західною Україною перед вибухом
У вересні тридцять дев’ятого табірна обслуга «героїчно» порозбігалася, мов зайці попід межі, рятуючи власні шкури від зубів німецького хижака. Ледь живі в’язні розбрелися хто куди. Покаліченого й виснаженого Бориса Козубського помістили до Кременецької лікарні. Проте московський НКВД, що замінив польську дефензиву, хутко напав на слід українського патріота. Дружина перевезла хворого чоловіка до Львова. До червня 1940-го його лікували друзі в клініці медичного інституту. Вийшовши з болячок, Борис Козубський якось прилаштувався коректором в обласній газеті «Вільна Україна». Кожен день проводив у нервовому очікуванні візиту НКВД й арешту.
Німці принесли в Україну зі своїм хваленим арійським порядком нові антиукраїнські репресії. Раду сеньйорів, до якої Борис Козубський ввійшов разом із такими видатними особами, як Андрій Шептицький і Йосиф Сліпий, як і весь український уряд під проводом Ярослава Стецька, гітлерівська влада розпустила. Невдовзі невтомний Борис Козубський увійшов до Української ради довір’я, яку створив у липні 1941-го в Рівному небіж Симона Петлюри Степан Скрипник, майбутній патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав.
Відчуваючи за спиною трупний подих гострозубого ґестапо, Борис Козубський перебрався до Кременця, де продовжив розпочату замолоду працю на цілині української незалежності. З наближенням фронту знову повернувся до Львова, позаяк німці вже були більше заклопотані власним порятунком, аніж полюванням на українських патріотів. Від січня сорок четвертого родина Козубських змушена була поневірятися по людях, покинувши напризволяще господарство у Великому Раківці. Тимчасовим їхнім пристанівком стали Збараж і поблизькі села. По війні вся родина зібралась у Львові. Борис поновився на посаді коректора в редакції газети «Вільна Україна», підробляв юрисконсультом у Львівському обласному аптекоуправлінні.
Виклики до обласного управління МГБ все частішали. Непіддатливого правника звільнили з посади коректора. Щоденні цькування закінчилися арештом і виголошеним у жовтні 1948 року присудом – двадцять п’ять років таборів і п’ять років позбавлення громадянських прав. Стандартна на той час «платня» за любов до України. Лише раз на рік дозволяла адміністрація мордовського концтабору немолодому в’язневі сповіщати про себе листом родині, що перебувала на засланні в Хабаровському краї. Нелюдські умови спричинили важкі хвороби Помер вірний син України, інтеліґент-борець 17 лютого 1953 року в далекій Мордовії, два дні не доживши до свого шістдесятисемиріччя, на одинадцять років і сімдесят днів переживши свого найстаршого сина Юрія.
Юрій Козубський народився 1913 року. Ґрунтовну початкову освіту здібному й допитливому хлопчикові батьки дали вдома. Навчання продовжив у Львівській академічній українській ґімназії і водночас у музичному училищі імені Миколи Лисенка. Мав неабиякі музикальні здібності. Разом із друзями проживав на квартирі в пані Паньківської, яка виховувала юних квартирантів у патріотично-спартанському дусі. Єдиний її син Степан свого часу навчався у Львівській політехніці й 1 листопада 1918 року вивісив на міській ратуші жовто-блакитний прапор на честь проголошення Західно-Української Народної Республіки. Ввірвавшись до Львова, польські окупанти жорстоко розправилися зі Степаном Паньківським – зарубали юнака шаблями. Хлопці-пластуни надзвичайно поважали стареньку жінку, прислухалися до її порад.