Брати вогню
Шрифт:
Михайло Медвецький повернувся з еміґрації до рідного Кременця, де й пустив коріння. На Захід виїхав 1942 року, одружившись у Кременці, Володимир Янчар. Микола Димнич учителював у 1939–1940 роках на Горохівщині. Відійшов у кращі світи.
Данило Закидальський перебував з Ігорем Шубським у польській в’язниці в місті Равічі. Звільнившись 1937 року, здобув середню освіту. Закінчив кооперативні курси. Працював у «Центросоюзі», «Сільському господарі», «Просвіті». Вчителюючи в Городку під Львовом, Данило навчався заочно в Українській технічно-господарській академії в Подебрадах. Поляки вдруге заарештували борця й запроторили до Берези-Картузької. По звільненню повернувся до Городка. З приходом перших совітів продовжив діяльність в ОУН. У травні 1940-го одружився з Наталією Кравчик. Свого сина Тараса
Четверо патріотів із великої національно свідомої родини Козубських віддали життя за Українську Державу: батько Борис і син Юрій Козубські, зяті Ігор Шубський і Леонід Осипчук.
Кандидатом наук став, незважаючи на утиски радянської влади, Олег Козубський. Кандидатську дисертацію з фтизіатрії захистила 1975 року Оксана Шубська, яка працює на посаді заступника головного лікаря Львівського обласного центру фтизіатрії та пульмонології. Там же віддає свої знання й сили незалежній Україні кандидат медичних наук Юрій Козубський. Донька Ірини Козубської Галина Якуб’як після Львівської політехніки теж працює у Львові. Всі вони виросли людьми порядними, щирими українцями.
Повільно, та все ж відроджується пам’ять про українських героїв у незалежній державі. Дві меморіальні дошки відкрито на фасаді колишнього будинку родини Козубських у Кременці. Іменем Бориса Козубського названо вулиці в Житомирі, Кременці, Збаражі, Вишнівці. Інформація про правника-борця подана в багатьох енциклопедіях. Не забув Кременець і про славного підпільника Ігоря Шубського. Меморіальна дошка на фасаді приміщення колишньої ґімназії нагадує нащадкам про його жертовну боротьбу.
Славне повстанське товариство зібрав у Снятині Василь Андрусяк, геройський дух якого невгомонно витає над містом. До пам’ятника полковникові УПА сходяться сивочолі друзі й молодь. Приходять до Командира з найпотаємнішим. Для них він уособлює силу волі й непоборності людського духу. Плазують довкіл постамента й покручі-запроданці, намагаючись відбілити в сяєві Командирової слави закіптюжені чадом підлої зради свої ниці душі.
Із важким колимським спадком – силікозом легень – Василь Ковалюк протримався до жовтня дев’яносто дев’ятого. Рідна українська земля прийняла свого сина. В останню дорогу повстанця Шума проводили дружина, діти, четверо внучат, друзі. Над його труною тужливо лопотів довго виборюваний небесно-пшеничний український стяг.
Не збулися «пророцтва» садиста Вороніна. В незалежній Україні живе Олександра Слободян-Ковалюк. Не стоїть осторонь політичного життя рідного краю. Веде активну громадську діяльність у Всеукраїнській лізі українських жінок…
Встань і борись
У середині березня сорок четвертого до Куряви зголосився в Соколівці підпільник Квітка – Осип Томенчук. Провідник упізнав у прибульцеві молодшого брата свого доброго приятеля з Ценяви. Окружний провід скерував юнака до Косівського району налагодити розвідувальну сітку ОУН. Організаційні розвідка й контрозвідка діяли паралельно з аналогічними формуваннями Служби безпеки. Структури часто контактували, порівнювали здобуту інформацію, обмінювалися нею. Всі дані надходили до повітового провідника. Грамотний, енерґійний, рухливий, наділений феноменальною пам’яттю, надзвичайно працьовитий і скромний, Осип Томенчук відразу припав до душі провідникові Куряві. На новому терені молодому підпільникові дали псевдо Чабан…
До затишної оселі Миколи Томенчука й Анни з Остащуків у приколомийській Ценяві зтужілі за рідним краєм бузьки принесли п’яту дитину. Малий Осип зголосив свій прихід на світ голосним криком 19 березня 1924 року.
Микола Томенчук за чотири роки дослужився в австрійському війську до чину цуґсфюрера, командував взводом. Перша світова затримала чоловіка ще на чотири роки. Своїм основним завданням у війні двох імперських хижаків Микола вважав збереження життя українських хлопців, якими командував. Обабіч фронту воювали українці. Нерідко солдати зустрічалися вночі, розмовляли, а вдень стріляли з окопів понад голови. Бувало, що почергово
Під опікою старших Михайла, Марії, Василя, Степана малий Осип розвивався напрочуд швидко, нарівні з найменшенькою Стефанією користувався любов’ю всієї родини. Рано взявся читати, мав хист до математики.
У сільській чотирикласовій школі вдумливого хлопчика найдужче полюбив отець Григорій Федина. Хотів, аби Осип, який змалечку допомагав отцеві в церкві, став священиком. Виділяла хлопця з-поміж інших босоногих школярів і вчителька Марія Ґелевич, дружина нащадка запорозьких козаків Верзиканюка, який не раз показував учням прадідівську шаблю й казав не забувати славної вкраїнської минувшини й змагати до такого ж майбуття.
Ценява зручно осідлала биту дорогу, що своєю вигинистою кам’яною стрічкою міцно прив’язала Городенку до Коломиї, навічно в’ївшись білим вапняком у тіло чорноземних горбкуватих піль. Але гостинець не ділив приміського села на українську й польську половини. Діти двох сусідніх народів жили в Ценяві вперемішку, мирно й дружньо. Спільно святкували всі релігійні свята. До «війни» доходило хіба що між хлопчаками. Ґмінне пасовисько ставало незмінним полем битв між українськими козаками й польськими вуланами. Свідками нескінченних запеклих баталій під синьо-жовтими й біло-червоними прапорами були українські й польські корови, що мирно паслися врозсип. Створеним із ровесників українським військом командував Осип. Можливо, якраз тоді, незважаючи на потуги сільського священика, хлопчина вирішив стати військовим, аби зі зброєю в руках боронити Україну від ворогів. Розлоге пасовисько вкривалося стрілами з луків. Стукіт дерев’яних шабель долинав аж до села. По два десятки вояків завзято билися з обох сторін. У хід ішли навіть глиняні «бомби», начинені порохом із дороги. Запущені метальною машиною, вони робили сум’ятицю в лавах польського війська. Здобільшого перемагали козаки, хоча й приходили часто додому з роз’юшеними носами. Після шаленої січі переможені й переможці мирно гнали худобу до своїх дворів, показуючи рідним «воєнні рани».
Колоністи-мазури збудували в Ценяві костел, звели державним коштом читальню-охронку, де вирувало культурне польське життя. Українська ж молодь збиралася здебільшого у просторій стодолі когось із заможніших ґазд, ставили там вистави, концерти. Польська влада не поспішала витрачати грошей на культурні потреби української громади. Перегодя отець Федина зініціював будівництво в селі української читальні «Скала». Існувала на той час уже й невелика читальня «Просвіти», владу в якій захопили соціалісти. Обидві читальні не вельми приятелювали, та поступово під впливом священика й сільського осередку ОУН помирилися й об’єднались.
Миколу Томенчука заслужено шанували в селі за розум і спокійну вдачу. Його родина мала десять морґів поля, пару коней, дві корови, вівці, іншу живність. Хоч і тіснилися в одній хаті вісім душ, та жили дружно. Три хлопці спали на печі, дві сестри містилася на припічку, тато з мамою займали ліжко, а найстарший син спав на широкій лаві. На зиму, в люті морози, до хати приводили ще й телятко з ягнятком.
Рідний Миколин брат Василь був підприємливіший. Надзвичайно енерґійний, мав він олійницю, молотарку, сівалку, молочарню. На додачу, відкрив у селі крамницю. Працювати до неї прибув із Жукотина Іван Данилишин, який служив із Михайлом Томенчуком при вуланах у Познані. Братів приятель узяв випускника сільської чотирикласної школи Осипа собі за помічника. Кебетливий хлопець швидко призвичаївся до торгівлі, успішно витримав іспити на фаховість і порядність, що їх часто йому влаштовував колишній вулан. Невдовзі Осип пішов до п’ятого класу школи імені Тараса Шевченка в Коломиї, директором якої був Маркіян Недільський. Вчителювала тут і директорова дружина. В гурті сільських однолітків – братів Мельничуків, Партицького, Балабаників із недалеких Підгайчиків – Осип щодня долав пішки дев’ять кілометрів до школи й назад. Ні люті морози, ні шалені заметілі, ні проливні дощі не могли зупинити юних завзятців у пориві до знань. Три роки навчання в міській школі додали ще й добрячого фізичного гарту.