Бронзовий чорт
Шрифт:
Полковник супився і кашляв у кулак – щойно мав розмову з Рубцовим, генерал квапив його, правда, пообіцяв прислати з фронтового резерву кілька розшукувачів. Але що важать чотири чи п'ять осіб?
Карий відсунув шторки на карті, показав, звідки вийшла в ефір рація. Місця гиблі, болота, рідкі лісові хутори, тут і сам чорт ногу зламає. Але кілометрів за чотири-п'ять від орієнтовного місцезнаходження радиста тягнулася пожвавлена дорога, розбита технікою, проте досить пристойна, й виходила вона на шосе, що вело до Луцька.
– Навряд чи
Бобрьонок догадувався, що запідозрений ним на базарі чорнявий офіцер не має ніякого відношення до ворожої агентури. І все ж не витримав і запитав про «цигана».
– Усе гаразд, – заспокоїв його полковник. – Старший лейтенант Удальцов, його особу ми встановили одразу, інтендант запасного полку. – По паузі запитав: – Завдання всім зрозуміле? Тоді прошу вирушати.
Бобрьонок подумав, що знову доведеться обійтися без обіду, і з сумом згадав, як змегелив миску борщу морячок У розкішних штанях. Видно, Толкунов думав також про це, бо сердито дихав йому в потилицю і буркотів щось про інтендантів, у яких завжди спокійне життя і котрим нема ніякого діла до трударів, – він назвав себе саме так: трударем військової справи.
Але Толкунов ремствував часто. Незважаючи на це, Бобрьонок знав, що важко знайти такого невибагливого офіцера, як капітан, – кусня хліба й фляги води йому вистачало на добу, але чому не побуркотіти: все ж якась розрядка…
Через годину вони дісталися визначеного місця. На розбите шосе, що вело до Луцька, виходила бруківка з досить великого села Микулинці. Село лежало кілометрів за десять, а бруківка огинала ліс – приблизно з цього району виходила в ефір невідома рація.
Віктор з'їхав у густий підлісок метрів за сто від перехрестя, тепер «віліс» можна було побачити, лише наштовхнувшись на нього. Майор з Толкуновим обрали собі місце неподалік, метрів за тридцять від схрещення доріг, під крислатим дубом, Звідси контролювалися і шосе, і бруківка – усі виходи з лісу, а розшукувачів побачити було неможливо: одразу за дубом тягнулися густі ліщинові хащі, й тільки лісовий звір міг би виявити тут людину.
Толкунов стояв під розлогим дубом, а Бобрьонок простягнувся просто на траві, спершись ліктями на землю і поклавши підборіддя на долоні. Слухав ліс, і ніщо підозріле не пройшло б непоміченим повз його увагу. Слух мав справді гострий, взагалі, – з них із Толкуновим вийшла непогана пара, капітан бачив на кілометр і далі, немов у польовий бінокль, а Бобрьонок мало не за чверть
Різко закричала сорока. Сороку слід слухати, сорока завжди попередить тебе чи викаже, але птаха так само різко обірвала своє цокання, як і почала. Зовсім близько застукав дятел. Бобрьонок підвів очі й помітив його – красивий, вічно заклопотаний лісовий трудар.
Тихо, тільки тріпоче листя дуба й сюркочуть коники.
Сорока знову зацокотіла знервовано, й Бобрьонок пот чув якийсь звук на бруківці. Прислухався і підвівся: до перехрестя наближалася фіра, запряжена конем чи кіньми.
– Що? – одразу насторожився Толкунов.
– Хтось їде.
Бобрьонок зняв з плеча автомат, а капітан, який волів обходитися лише пістолетом, намацав його в кишені.
Тепер і Толкунов почув скрипіння коліс на бруківці. Фіра їхала повільно, й кінь ступав утомлено, ось він уявився поміж кущів – та й як не втомитися, стара шкапа з розбитими ногами.
Чоловік, що супроводжував фіру, чвалав важко, як і коняка, і були вони обоє зовсім уже похилого віку.
Бобрьонок вийшов із свого укриття, старий побачив офіцера, проте не зупинився, навпаки – підігнав коняку.
Майор підвів руку й наказав:
– Спиніться на хвилю.
Старий зупинився, проте не підійшов, дивився якось байдуже, наче і цей військовий з автоматом у руках, і другий, що виходить слідом з кущів, його зовсім не обходять, ніби його зовсім не обходить усе на світі і плуганитвся він за конем лише тому, що нема іншого виходу.
Одягнутий старий був у темну сорочку, пошарпане солдатське галіфе й такі ж солдатські, давно не чищені, розбиті черевики на босу ногу.
Бобрьонок привітався, але старий не відповів, буцім і не почув його, і майор підійшов ближче.
– Що робите, діду? – запитав.
Якась іскра майнула у вицвілих очах старого.
– Хіба не бачиш, сіно вожу.
Бобрьонок тепер і справді побачив залишки сіна на дні фіри.
– Звідки?
Старий вказав головою на шосе – за ним тягнулися луки з рідкими стіжками. Запитав нараз:
– Курити не знайдеться?
Дивився жадібними очима, як Бобрьонок дістає пачку цигарок, узяв одну чорними й зашкарублими від роботи пальцями, майор навіть подивувався, як він зміг витягти з пачки цигарку. Дістав кресало, та Бобрьонок чиркнув запальничкою.
– І куди возите сіно? – запитав майор.
Старий кивнув на будівлі, що чорніли за кілометр. Затягнувся з задоволенням, повернувся до фіри, вже хотів вйокнути, але, певно, подумав, що мусить якось віддячити за цигарку, бо повернувся і запитально подивився на офіцерів.
Толкунов негайно скористався з цього.
– Ти скажи нам, батьку, – попросив, – нікого тут поблизу не було? Чужих не бачив?
Старий енергійно похитав головою, і цей рух явно не гармоніював з його немічністю.
– Ні, пане, чужих не було, тільки такі ж офіцери, як і ви.
У Бобрьонка тихенько, зовсім тихенько тенькнуло серце, а Толкунов аж потягнувся до діда.
– І давно? – запитав.
Старий поплямкав губами, пошукав щось очима над головою в капітана й сказав:
– От фіру відвіз…