Бронзовий чорт
Шрифт:
Іполитов вирішив не зазирати далеко вперед: сьогодні йому доля і Краусс послали Ніну – чудово, хто відмовиться від такої дівчини, останній бовдур, і він поставив платівку з танго й запропонував потанцювати.
Ніна пішла охоче й танцювала добре, вся віддавалася танцеві, слухалася партнера, відчувала кожен його рух і бажання, наче вже належала йому, очі в неї блищали й над верхньою губою виступили краплинки поту.
Краусс вимкнув горішнє світло, тепер кімнату освітлював самий торшер – Ніна обійняла Іполитова за шию обома руками, і він уже не бачив нічого: як Краусс потихеньку
Вони залишилися з Ніною одні, нарешті Іполитов помітив це, він підвів дівчину до широкої тахти, і вона опустилася на неї втомлено, немов раптом смертельно захотілося спати. Іполитов сів поруч, Ніна одразу обійняла його, він потягнувся до неї, і дівчина поцілувала його затяжним і неймовірно смачним поцілунком. Іполитов пошукав руками, та, не знайшовши ґудзиків, подумав, що Ельзиііа кофтина все ж має переваги над Ніниним светром, видно, дівчина також зрозуміла це, бо прошепотіла:
– Чекай, я зараз…
Вона відірвалася від Іполитова й зникла, він навіть не встиг дібрати, в які двері, – потягнувся, як пересичений кіт, мало не замуркотів, розв'язав краватку, скинув туфлі й уважно, за звичкою, роззирнувся довкола.
Торшер освітлював кімнату м'яким рожевим світлом, поруч на низенькому столику стояла пляшка з водою і дві склянки, а на килимі за ним валялася жіноча сумочка.
Іполитов злодійкувато зиркнув на двері й потягнувся до сумочки. Не міг подолати в собі давньої виучки дрібного злодія, мабуть, це було вище за нього, жило в нього в крові – замок клацнув тихо, й Іполитов швидко перебрав вміст сумочки. Побачивши гроші, мало не витягнув і лише зусиллям волі примусив себе кинути їх назад. На дні сумочки лежали маленький бельгійський браунінг і посвідчення – Іполитов розгорнув його і одразу поклав, немов обпекло пучки. Поклав сумочку на місце й, вмить протверезівши, потягнувся до пляшки з мінеральною водою.
Ось тобі й Ніна, податлива й тендітна, з широко поставленими наївними очима. В такі очі. можна вік дивитися проте так і не дізнатися, що вони можуть бути жорсткими, уважними й злими, бо на роботі Ніна, мабуть, зовсім інша, вона й мусить бути зовсім іншою там, у гестапо, – адже згідно з посвідченням струнка дівчина з родимкою на правій щоці була унтерштурмфюрером СС.
І Краусс спеціально звів її з Іполитовим.
«Е-е… – подумав Іполитов і ковтнув ще води. – Це закономірно, ще одна перевірка, а що мені перевірки, я правильніший за самого Краусса, може, й за самого їхнього фюрера, і на його місці…»
Він не встиг додумати до кінця, що б учинив на місці фюрера, бо повернулася Ніна. Зиркнувши на неї, Іполитов начисто забув і про посвідчення, і про браунінг, та й для чого йому думати про якесь гестапо й пістолет, коли до нього йде таке чудове створіння в легкому розстебнутому халатику…
Іполитов автоматично, тремтячими пальцями почав розстібати ґудзики сорочки, Ніна присіла поруч і заходилася допомагати йому своїми тонкими пальчиками з червоними нігтями – Іполитов одразу заспокоївся й вимкнув світло.
Він увімкнув його через деякий час і жадібно спорожнив просто з горлечка півпляшки
– А мені налий шампанського.
Іполитов приніс їй золотистого граючого вина, дівчина тільки відсьорбнула й відразу відставила бокал. Поклала Іполитову голову на коліна, той скуйовдив їй волосся, вона гойднула головою, останні шпильки посипалися на килим і тахту, очі в дівчини округлилися й потемнішали, вона попестила Іполитова по щоці й запитала пошепки:
– Ти давно звідти?
– Давно, – відповів невизначено, бо вирішив відбувалися саме такими обтічними словами.
– Краусс казав, що скоро ти знову… – затнулася.
– Що?
– Що маєш важливе завдання. Іполитов зареготав зовсім щиро.
– Може, Гюнтер і знає щось, але мені це невідомо.
– Він казав, що сьогодні ви…
– Так, сьогодні вранці снідали в ресторані. Потім каталися Берліном, поки нарешті не завітали до вас.
– Для чого криєшся переді мною?
– Я криюся? – Очі в Іполитова дивилися зовсім чесно, такими очима він умів дивитися на прокурорів і слідчих, коли доводилося відповідати на їхні численні й настирливі запитання, іноді це допомагало йому, але Ніна, судячи з усього, не повірила, бо мовила пошепки:
– Ти сподобався мені, Петре, ніколи не зустрічалася з таким чоловіком, хочеш бути завжди зі мною?
– Хочу. – Справді, цієї- миті Іполитов не брехав, то інша справа, що через півгодини йому розхочеться, однак зараз був чесний навіть перед самим собою.
– Скажи Крауссу, щоб він послав мене з тобою.
– Куди?
– Не придурюйся. Я – радистка й не підведу.
– Це точно – не підведеш…
– Отож, – зраділа Ніна, – я всюди з тобою: куди ти, туди й я…
Іполитов нахилився й пошукав губи дівчини. Нараз вона буквально впилася в нього поцілунком, він задихнувся, але не відірвався, цілувалися довго й пристрасно, нарешті Ніна знеможено відкинулася на подушку й притягнула до себе Іполитова. Прошепотіла:
– Зроби так, щоб нас закинули разом.
– Для чого?
– Усе може трапитись… Ти мені одразу сподобався, і там, у наших…
– Що ти верзеш?
– Німцям уже кінець, бачиш, відступають і відступають. Прийдуть- наші сюди, що робитимемо? А там матимемо шанс…
Іполитов хотів відповісти, що є ще союзники на Заході, кожній розвідці потрібні кмітливі, хоробрі й сильні люди, та ще й з їхнім досвідом… Але вчасно втримався, відштовхнув Ніну й заперечив гнівно:
– Ти що, з глузду з'їхала? Як можна!
– Бо я хочу жити, і у нас із тобою єдиний вихід…
– Єдиний вихід – вірно служити великій Німеччині! – зірвався на пафос Іполитов.
– Дослужишся…
– Дурепо! – здавалося, Іполитов зараз ударить Ніну по щоці. Заніс навіть руку, та опанував себе. Все ж агент гестапо, і на всяк випадок не треба крайнощів. – Дурепо нещасна! Ти знаєш, що таке вермахт? То помовч, а я бачив німців у ділі. Успіхи більшовиків тимчасові, німці ніколи не підпустять їх навіть до кордонів рейху, і ми мусимо докласти всіх зусиль, щоб сприяти нашій перемозі.