Бронзовий чорт
Шрифт:
– Обідали? – запитав комендант. – У нас непогана їдальня, і я дам розпорядження…
– Спасибі, – подякував Бобрьонок, хоч так захотілося гарячого борщу, чи навіть пшоняної каші з салом, що під грудьми аж засмоктало. – Спасибі, нема часу. Мусимо поїздити містом, може, щось і надибаємо.
Вони їздили годину й навіть трохи більше, на ходу й перекусили бутербродами з салом, – звичайно, бутерброди це не гарячий борщ, пропонований комендантом, проте не така вже й погана їжа.
Біля центру міста розшукувачів зупинив
– Комендант просив негайно прибути. Знайшли грузовик, – доповів старший наряду.
Бобрьонок поклав Вікторові руку на плече, і той рвонув з місця, обдавши молодшого лейтенанта пилюгою.
Біля комендатури справді стояла вантажівка – в задньому борті не вистачало двох дощок, і взагалі машина мала якийсь пошарпаний вигляд, навіть дивно було, що бігає і півсотні кілометрів подолала за годину. А в приймальній коменданта стояв солдат: у брудній замасленій гімнастерці, з такими ж промасленими погонами, дивився спідлоба й тривожно. Його можна було зрозуміти: кому приємно, коли тебе затримують, доставляють до комендатури та й ще не кажуть чому.
Комендант дивився на солдата зверхньо. Був на голову вищий низькорослого шофера, певно, він щойно давав йому прочуханку: очі в нього горіли благородним гнівом і буквально випромінювали презирство до такого нікчемного, брудного й зачучвереного вояки, який ганьбить гарнізон міста.
Побачивши Бобрьонка, комендант тицьнув у солдата пальцем, немов запрошував усіх помилуватися таким не дуже приємним видовиськом, і мовив:
– Солдат Павло Гончаренко. Мені соромно за автобат, в якому він служить!
Мабуть, комендант тільки набирав силу для розносу, ще тільки розпалював себе, Бобрьонок одразу збагнув це – він не зовсім поділяв комендантову точку зору, бо зустрічав зовні недбалих і нехлюйськи одягнених солдатів, але справжніх бійців і чудових знавців своєї справи. Взяти хоча б Толкунова – мимоволі скосував на капітана, однак одразу осмикнув себе й попросив коменданта:
– Дозвольте нам поговорити з Гончаренком. Комендант подивився на Бобрьонка трохи здивовано, та біс їх знає, цих «смершистів», може, й справді цей зачучіверений солдат стане їм у нагоді.
– Прошу, – вказав на двері свого кабінету. Він залишив їх на самоті з шофером.
Бобрьонок сам підсунув солдатові стільця, той не чекав цього, відступив на крок, але одразу боком повернувся і сів, насторожено дивлячись на офіцерів. Для чогось стягнув пілотку, бгав її чорними від мастила пальцями – цей жест був такий домашній, що майор засміявся і присунув стільця мало не впритул до шофера, вмостився на ньому верхи, упершись підборіддям у спинку, й запитав:
– Ви взяли на розвилці під Микулинцями двох офіцерів?
Солдат зробив спробу підвестися, та Бобрьонок зупинив його коротким жестом.
– Так… – відповів солдат.
– В якій частині служите?
– Рядовий Гончаренко, шофер окремого
– Угу, – кивнув Бобрьонок, наче почуте дало йому задоволення. – І ті два офіцери чекали на дорозі?
– Якраз вийшли з лісу. Старший лейтенант махнув рукою, я і загальмував. Хіба не можна?
– Можна, Гончаренко, нема тут криміналу. Вони обидва сіли в кузов?
– Я пропонував старшому до кабіни, але не схотів.
– Де висадили їх у місті?
– В центрі.
– І куди вони пішли?
Гончаренко трохи подумав і сказав твердо:
– Ліворуч. До готелю.
У Бобрьонка засвербіли пучки, що бувало в секунди найбільшого нервового напруження.
– Точно пам'ятаєте?
– Один з них казав, що там живуть.
– Коли казав?
– Ну, висіли вони, через задній борт пострибали, я його відремонтувати не встиг, вчора важкі ящики розвантажували й поламали. А офіцери висіли й стоять. Я до Луцька часто їжджу – питаю: куди потрібно? А старшбй і каже: приїхали, ми тут живемо. Ну й пішли до готелю.
– Зможете їх упізнати?
– Чого ж… Дуже просто. Старшой – чорнявий, а лейтенант, значить, звичайний.
– Не лисий?
– Хто ж його зна… У кашкетах обидва, чорного – того видно, чорнявих, воно, значить, завжди видно, а інших…
Бобрьонок зробив шоферові знак, щоб помовчав. Запитально зиркнув на Толкунова – той кивнув, у такі хвилини вони розуміли один одного без слів. Майор наказав солдатові:
– Почекайте тут. – І слідом за Толкуновим вийшов із кабінету.
Комендант сидів біля друкарки, перебирав папери. Глянув на, Бобрьонка і, одразу, без прохання відклав папку. Бобрьонок подумав: приємно, коли в комендатурі сидить людина тямуща, можливо, цей комендант і службист, як усі вони, а от кебету бог йому дав, і треба скористатися з цього.
– Маєте список військовослужбовців, які живуть у готелі? – запитав.
– Звичайно, всі зареєстровані в нас.
– А можна подивитися?
– Прошу.
Виявилось, що в готелі мешкали лише двоє лейтенантів і троє старших, переважно тут селилися полковники й підполковники, а для цих було зроблено виняток, зокрема, старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко мали відрядження штабу фронту.
– Чи не могли б ви влаштувати перевірку документів у готелі? – попросив Бобрьонок.
– Елементарна справа.
– Нас цікавлять Сахаров і Колісниченко.
– Як, дозвольте, це зрозуміти?
– Треба якось показати їх шоферові. Якщо не ті, покажемо інших.
Комендант замислився.
– Зробимо так, – запропонував, – мій помічник зайде з нарядом до їхньої кімнати. Перевірить документи й попросить вийти до адміністратора. Шофер з вами сидітиме там.
– Ні, – категорично заперечив Бобрьонок, – якщо це люди, на яких ми полюємо, одразу зрозуміють що й до чого, а вони дуже небезпечні при затриманні.