Бронзовий чорт
Шрифт:
– Що?.. – нетерпляче вигукнув Бобрьонок. – Що сталося і де диверсант?
– Убитий.
– Ех!.. – з докором видихнув Толкунов. – Що ви наробили!
– Вбили диверсанта! Хіба неправильно?
Бобрьонок одразу заспокоївся: диверсанта не випустили, Це вже було добре, звичайно, краще було б взяти живим, та що поробиш. Зсунув кашкета на потилицю, наказав:
– Розповідайте, як сталося.
Голова зробив жест, запрошуючи до приміщення, проте офіцери лише приступили до нього, дивилися нетерпляче,
– Прибіг хлопець… Отже, невідомий, прошу вас, виявився бандерою, але гарним бандерою, бо повідомив, що в мірошниковій хаті диверсант. Вони разом прийшли до села, диверсант подався до мірошникової жінки, а бандера сюди. І повідомив нас, мене, отже, й двох «яструбків». Я подзвонив до району, проте, самі знаєте, додзвонитися в нас… Отже, вирішили брати самі. Бандера нам свій автомат дав, то зовсім не боялися й були впевнені, що візьмемо. А в диверсанта гранати. Вбив нашого Трохима, але після цього і його з автомата поклали.
– Де той бандера? – швидко запитав Бобрьонок: одразу збагнув, що від показань людини, котра спілкувалася а диверсантом, залежить дуже багато.
– А тут… – голова відступив, звільняючи прохід. – До речі, він з автомата й поклав тамтого диверсанта.
Бобрьонок двома кроками подолав сходи на ґанок. У кімнаті тьмяно світила закіптюжена гасова лампа, на лавці сиділи двоє хлопців – білявий з вихром, зовсім ще пацан, і шатен з довгим волоссям і великими живими очима – він утупився в офіцерів не те що лячно, але з тривогою, і Бобрьонок одразу зрозумів, що саме цей хлопець прийшов у село з диверсантом.
Ступив до нього.
– Ти?.. – запитав. – Ти привів диверсанта в село? Хлопець зблід 3 підвівся. Був високий, одного зросту з майором – стояли й дивилися один одному у вічі. Нарешті хлопець відповів:
– Так, ми прийшли разом.
– А що далі?
– . Він лишився в Семенкугів, а. я побіг до сільради.
– Злякався? – запитав Толкунов.
Юрко відповів твердо:
– Ні, чого мав лякатися? Хто знав, що ми в селі?
– То чого ж?
– Так він же німецький диверсант!
– А ти хто?
Юрко знітився.
– Але ж не гітлерівець, – відповів тихо.
– Бандерівець?
– Так.
– Звідки?
– З куреня Сороки.
– І що робив з диверсантом?
– Мали завдання прийти до Квасова й надати допомогу якимсь людям. Але я не знав, що німецьким диверсантам.
– Тепер ти скажеш, що бандерівці воюють з німцями.
– Ні, – впевнено перервав його Юрко, – тепер не скажу.
Бобрьонок побачив, що допит іде трохи не так, як потрібно, й вирішив утрутитися:
– Ти прийшов до села з одним диверсантом? – запитав. – Де ж другий?
– У схроні.
– У якому схроні?
– Кілометрів за десять.
– Хто там?
– Німецький
– І що ви робили разом з диверсантами?
– Вони шукали галявину. Гадаю, для посадки літака.
– І знайшли?
– Так.
– Де?
– На захід від села верст вісім.
– Ходили туди всі?
– Так, усі четверо. Потім Харитон, старший групи, наказав мені йти з ним до села, а Муха з радистом повернулися до схрону.
– Знаєш, де схрон?
– Знаю.
– І знайти зможеш?
– Звичайно.
– Хочеш допомогти нам?
– Чого ж ні? – махнув рукою Юрко. – Я вже вирішив: мені вороття нема. І робіть зі мною що хочете…
Голова подав майорові шмайсер.
– Ось його зброя, – пояснив. – Добровільно передав нам, а потім з цього ж автомата поклав диверсанта. Ми пукали в тамтого шпигуна, але ж у темряві… А він із шмайсера – не розгубився і скосив.
– Допукалися, – не схвалив Толкунов. – -Не вмієш пукати, не берись!
Голова образився.
– Хто знав, що ви приїдете? А він би побавився з мірошннцею й до лісу… Спробуй схрон знайти!
Що ж, він мав рацію, і Бобрьонок мовив:
– У нас нема до вас жодних претензій, вибачте, як ваше прізвище?
– Василем Стефураком звуся.
– А по батькові?
– Лук'яновичем.
– Шкода тільки, Василю Лук'яновичу, що хлопець ваш загинув.
– Шкода. Гарний був хлоп, фронтовик, там якось пронесло, а тут поклали.
– Смерть у бою!
– Так, – погодився голова, – почесна, та коли гине свій чоловік…
– А де жінка, в якої ночував диверсант? – запитав Бобрьонок.
Голова вказав на двері сусідньої кімнати.
– Комора там, – пояснив, – Без вікон, і не втече.
– Де труп шпигуна?
– Лишили на подвір'ї. І наш Трохим там лежить. Не було часу, – додав винувато, – сюди спішили, щоб зателефонувати.
Все було правильно, Бобрьонок подумав кілька секунд і прийняв рішення.
– Ти, – кивнув на білявого юнака, – лишайся тут і стережи жінку. Це тобі, – передав шмайсера, – заслужив у. бою. А ми – до мірошниковвго подвір'я. До речі, а він сам де?
– Поїхав до району.
– Повернеться, не проґавте.
– Овва! – аж образився голова. – Ми того клятого посіпаку!..
– Поїхали, – наказав майор. – І ти з нами, – взяв Юрка за лікоть, – треба побалакати. – Він пішов уперед, не озираючись. Толкунов на всяк випадок пропустив Юрка поперед себе – все ж до кінця не довіряв йому.
Бобрьонок висвітив ліхтарем вбитого диверсанта. Точнісінько такий, як описав Степан Олексюк, – високий, чорнявий, горбоносий. У формі старшого лейтенанта. Толкунов обшукав його, але нічого, крім ще одної гранати, документів та цигарок із запальничкою, не знайшов.