Бронзовий чорт
Шрифт:
– Поки ви лежатимете в госпіталі, – сказав Телле, – ми остаточно відшліфуємо всі деталі вашої легенди, а гер Валбіцин підготує належні документи.
– Скільки панові Іполитову доведеться лежати в госпіталі? – уточнив Валбіцин.
– Я ж казав: тиждень.
– За тиждень усе буде готове.
– От і добре.
– Ще кілька днів піде на відшліфування стрільби з «панцеркнакке».
– Тобто через десять днів розпочнемо операцію? – Обличчя Краусса розпливлося в задоволеному усміху. – Я можу доповісти в Берлін?
– Гадаю, не помилитесь.
– Чудово, за цей час
Іполитов почав одягатися. Застібав сорочку, а пальці погано слухалися його.
Десять днів! Ще десять днів розкішного життя, а потім…
Нараз намацав у кишені бронзовий брелок. Якийсь біс підштовхнув його, а може, просто захотілося похвалитися – дістав і мовив не без пихи:
– Знаєте, що це таке, панове? Бачите, бронзовий чорт, талісман самого Отто Скорцені, він брав його з собою в італійський вояж, коли звільняв дуче. Бачите подряпинку? Штурмбанфюрер зачепився за колючий дріт, коли перестрибував через паркан. Карабінер уже підвів зброю, та наш герой випередив його. Я впевнений, цей талісман приносить щастя.
– І Скорцені подарував його вам? – недовірливо запитав штурмбанфюрер.
– Як бачите.
– Дайте подивитися.
Іполитов простягнув брелок Крауссу на долоні так само, як показував йому Скорцені Зірку Героя, взяту в полоненого генерала. Дивлячись, як обережно торкається бронзового чорта штурмбанфюрер, як потягнулися до нього розморений коньяком Валбіцин і сухий та розважливий Телле, Іполитов остаточно увірував у свою щасливу зірку, тим більше, що зірку матиме таки справжню.
– І прошу врахувати от що, панове, – сказав владно, наче й справді міг наказувати. Але ніхто ані жестом, ані словом не заперечив йому, й Іполитов наголосив: – Завтра чи післязавтра сюди, до «Цепеліну», надійдуть з Головного управління імперської безпеки Золота Зірка Героя Радянського Союзу та орден Леніна. Справжня Зірка й справжній орден. І документи, які свідчать, що цієї найвищої радянської нагороди удостоєний майор Таврин. Майор Петро Таврін, зрозуміло?
– Чого ж тут не розуміти? – процідив крізь зуби Валбіцин, і в його тоні Іполитов відчув неприховану заздрість,
– Ви дивитесь на мене так, наче я і справді удостоєний найвищої радянської нагороди, – сказав.
Валбіцин криво посміхнувся.
– Якби це було так, розмова в нас вийшла б зовсім інша. Уявляєте?
– Уявляю, – нараз зовсім щиро зізнався Іполитов. – Дуже добре уявляю, і я склав би вам непогану компанію, але в нинішній ситуації… Розумієте, мені треба вживатися в нову роль, і я просив би вас допомогти мені. Якщо хочете, трохи підіграти.
– Як? – не зрозумів Валбіцин, однак Телле, одразу підтримав Іполитова.
– Ви хочете, щоб ми з повагою ставилися до майора Таврина? – запитав. – Ну, якщо не з повагою, хоча б делікатно?
– Якщо мені не вдасться цілком влізти в його шкуру, можу наробити елементарних дурниць. Уявіть, коли я звикну іронічно ставитись до звання Героя…
Тепер Іполитова зрозумів і Валбіцин.
– А макітра у вас варить непогано, – мовив цинічно.
Іполитов вирішив колись пригадати цьому лисому вужеві (а Валбіцин чомусь нагадував йому саме вужа з червоними
Запитав:
– Коли лягати в госпіталь?
– Сьогодні, – відповів Телле, – кожна година має значення.
Іполитов піднявся на другий поверх, де напіводягнута Сулова сиділа перед туалетним столиком.
– Я виїжджаю на кілька днів, – повідомив.
Ліда випнула губи, що мало означати вищу форму аристократичності.
– Але ж мені буде сумно… – просюсюкала.
Іполитов зовсім неаристократично щипнув її за сідницю, – Знаєш що, любко, – сказав вагомо, – ти поки що марафети кинь. Займайся рацією, вдосконалюй майстерність, нам з тобою лишилося зовсім мало, ясно? Робота й ще раз робота. Сулова метнула на нього злий погляд:
– Сама знаю!
– А якщо знаєш, то врахуй: зараз десята година, а ти ще білизною миготиш. Скажу Крауссу: заняття з дев'ятої і до обіду. А після обіду ще три години.
– Коні менше працюють.
– Нічого, витримаєш, – кивнув зловтішно й задріботів сходами.
Того ж вечора у військовому госпіталі Іполитову зробили під наркозом пластичну операцію. Через день Краусс повідомив Сулову, що її чоловік потрапив під бомбардування, одержав легкі поранення, зараз лікується і повернеться через кілька днів.
Сулову ця новина не дуже засмутила: життя в котеджі подобалося їй, хоч Іполитов і дотримав свого слова – зранку й до шостої вечора доводилося працювати з інструкторами.
Іполитов підвівся з ліжка вже на третій день. До госпіталю приїхав Валбіцин: вони усамітнилися в порожній палаті, й «вуж» повідомив, що з Берліна прибув повний комплект нагород для майбутнього майора Петра Івановича Таврина. Крім Зірки Героя Радянського Союзу та ордена Леніна, надійшли два ордени Червоного Прапора, ордени Олександра Невського та Червоної Зірки, ще дві медалі «За відвагу» Валбіцин знайшов.на місці. Він показав Іполитову і майбутні документи майора Таврина.
– Ого! – вигукнув Іполитов, роздивившись. – А ви працюєте з розмахом. Я навіть не сподівався…
Вузьке обличчя Валбіцина ще більше витягнулося од задоволення.
– Частину документів надіслали з імперського Управлінця безпеки, але більшість зробили тут. – Він понишпорив очима по палаті, Іполитов одразу збагнув, чого хоче «вуж», однак не міг запропонувати йому й краплини спиртного.
– З мене належиться, – пообіцяв.
Валбіцин незадоволено поморщився, однак вимушений був змиритися.
Іполитов акуратно розклав на столику біля ліжка документи. Цей «вуж» таки добре знав свою справу: обкладинка офіцерського посвідчення потерта, а печатки просто чудові. Отже, матиме документи на ім'я майора контррозвідки Смерш, а це відчинить йому всі двері.
– Спасибі, – подякував Валбіцину зовсім щиро. – Ви перевершили самого себе.
«Вуж» посміхнувся загадково. Витягнув з паки дві газети. Подав Іполитову. Той розгорнув: номери «Правди» та «Известий».
– І що ж тут особливого? – запитав. Валбіцин потер руки.