Бухтик з тихого затону
Шрифт:
Обличчя в Бухтика розчаровано видовжилося.
— Ти переконаний? — запитав вiн.
Сергiйко кивнув головою.
— Гаразд, поговоримо про це iншим разом, — сказав Бухтик. — А ти поки що пригадай iншi вiршi. Та не зволiкай, а то батько проходу не дає. Все запитує: коли ж, нарештi, прийде твiй Сергiйко i почитає щось про нас? Ну то як?
— Гаразд, — подумавши, пообiцяв Сергiйко. — Будуть вам вiршi. От тiльки… Можна, їх прочитає хтось iнший?
— Iнший? А
— Один… одна дiвчинка. Оля. Правда, вона зараз нездужає, але через кiлька днiв їй дозволять виходити на вулицю. Отодi ми з нею i прийдемо до вас.
— А чого вона, а не ти? — запитав Бухтик.
— Того… вона знає куди бiльше вiршiв, нiж я.
Бухтик кивнув головою.
— Тодi звичайно… кiлька днiв зачекати можна.
А Вiтько в цей час сидiв по iнший бiк столу, чухав боки i з побоюванням розглядав Бухтика. Вiн все ще був упевнений, що цей гiсть — старанно загримований хлопець з цирку. Ну й що з того, що не вдалося вiдiрвати хвоста? Просто вiн мiг бути добряче приклеєний. Чи пришитий.
I тут Вiтьковi прийшла до голови така думка, що вiн ледве не пiдстрибнув з радощiв. А що, коли…
— Слухай, Бухтику… — обережно почав вiн.
Бухтик незадоволено поглянув на нього.
— От ще! Я ж розмовляю! Ну, гаразд, слухаю.
— Я… хотiв би тебе тiльки запитати… Ти не хочеш стати артистом?
— Арти… А для чого вони?
— Як для чого? Вони ж найвiдомiшi люди в усьому свiтi! Всi їх знають, всi їм аплодують…
— Неправда, — авторитетним голосом заперечив Бухтик. — Найвiдомiшi в свiтi люди — це винахiдники. Такi, як я. За ними йдуть поети. Про це я дiзнався з тої скриньки, що стоїть, як його… у холi. В нiй, знаєте, миготять всiлякi цiкавi картинки…
— А-а, знаю, — здогадався Вiтько. — Та скринька називається телевiзором.
— Телевiзором, — повторив Бухтик. — Що ж, запам'ятаю. Може, колись i пригодиться.
«Ох же ж придурюється! — захоплено подумав Вiтько. — I що з нього буде, коли виросте? Мабуть, неабиякий артист. Навiть не набагато гiрший за мене…»
— Актори теж вiдомi, — вголос доводив вiн своє.
— Це правда? — повернувся Бухтик до Сергiйка.
— Правда, — пiдтвердив той.
— Тодi… навiть не знаю… — нерiшуче промовив Бухтик. Видно було, що вiн не вiд того, аби стати ще й артистом.
— Чекай, Вiтю, — втрутився раптом Сергiйко. — А як же вiн гратиме людей? Вiн… той… вiн же Бухтик!
— А йому i не потрiбно грати людей, — розважливо вiдказав Вiтько. — Навiщо йому їх грати? Люди зроблять це куди краще. А Бухтик виконуватиме роль бiсеняти в «Казцi про попа i про наймита його Балду». Зрозумiло? А там ще щось поставимо.
— I
В ту ж хвилину хтось постукав у дверi i почувся веселий голос Миколи Володимировича:
— Агов, козаки! Чого ви там зачинилися? Злякалися когось, чи що?
— Нiкого ми не злякалися! — радо вигукнув Вiтько. I не встиг Бухтик вискочити з-за столу, як вiн уже вiдiмкнув дверi.
— Еге, бачу, у вас тут цiла компанiя! — зауважив Микола Володимирович.
— Це Бухтик, — почав Сергiйко. — Вiн…
— Можеш не продовжувати, — зупинив його Микола Володимирович i уважно подивився на Бухтика. — Коли не помиляюся, це персонаж iз вашого майбутнього спектаклю. Вгадав чи нi?
— Вгадали, — сказав Вiтько. — А звiдкiля вам це вiдомо?
Микола Володимирович загадково посмiхнувся.
— Е-е, друже мiй Капустiн, — сказав вiн. — Я знаю геть про все. Менi вiдомо навiть те, що ти вчора бiгав на станцiю. Скiльки порцiй морозива з'їв, га?
— Двi, — вiдказав Вiтько i опустив очi.
Микола Володимирович похитав головою.
— Так я тобi й повiрив, — сказав вiн.
— Ну… три, — пошепки признався Вiтько.
— От бачиш. Так i ангiну схопити недовго. А ти ж актор, ти ж повинен берегти горло! Нумо пiдiйди ближче, покажи язика… Скажи: «А».
— А-а, — почав було Вiтько, i раптом його очi полiзли на лоба.
Бухтик зникав з неймовiрною швидкiстю. Тiльки-но його можна було навiть помацати, а тепер залишилася одна лише туманна тiнь. За якусь мить щезла i вона.
— Ме-ее, — замекав вражений Вiтько.
Сергiйко крадькома поглянув на Миколу Володимировича. Затим спритним рухом витрусив таблетку i поклав на край столу. Вона одразу ж розчинилася в повiтрi, — i перед Вiтьком, мов нiчого не сталося, сидiв Бухтик. Лише цього разу вiн задоволене усмiхався.
— Бе-е, — пробував подiлитися своїми враженнями Вiтько.
— Я просив тебе назвати лише «А», — докiрливо зауважив Микола Володимирович. — Я ж не просив тебе переказувати весь алфавiт! Мабуть, морозиво тобi не пiшло на користь.
— Бе-е, — настоював на своєму Вiтько. — Б-бухтик! — нарештi вимовив вiн i показав рукою в бiк кудлатого гостя. Лише тепер Вiтько, здається, почав щось розумiти.
— Ну й що з того, що Бухтик? — вiдказав на те Микола Володимирович. — Я вже з ним познайомився… Е-е, друже Капустiн, та в тебе з пульсом щось негаразд. Серце б'ється, мов овечий хвiст! Доведеться, мабуть, прийняти ось цi лiки i негайно лягти в лiжко!
— Та я… — боронився Вiтько. — Це тому, що вiн…