Бухтик з тихого затону
Шрифт:
— Ще б пак! — вихопилося у Сергiйка. — Тiльки це робити не так вже й легко. Треба спочатку вiдгородити вербу вiд води верболозовим плотом. А то вимиватиметься земля. А вже потiм засипати корiння. Тут не один день треба працювати…
— Ну то й що? — вiдказала Оля i вперто стрiпнула кiскою. — Скiльки треба, стiльки й працюватимемо. Нехай верба простоїть ще довго.
Вони збiгали до слюсаря за лопатами, сокирою i приступили до роботи.
— Тепер вона довго стоятиме, — примовляла Оля.
— Сто рокiв, не менше, — пiдтакував Сергiйко i
Несподiвано за спиною у Олi почулося:
— Ось ви де!
Лопата випала з її рук. Дiвчинка застигла, не в силi озирнутися.
Проте це був не Бухтик, а Вiтько Капустiн. Вiн подав лопату Олi, а Сергiйковi сказав:
— Давай допоможу заплiтати лозу… — I тут же похвалився: — Знаєте, а спектакль вийде ого-го який! Ох i потанцюють в мене Васько Миколаєнко i цей Бухтик!
— А чого їм треба танцювати? — запитала Оля.
— Тому, що так вже казка складена. Ти що, не читала її?
— Чому не читала? Читала, i не раз, — вiдказала Оля.
I чомусь їй стало шкода Бухтика.
Щастя «нечистої сили»
З деякого часу в лiсовому санаторiї почали творитися дивнi речi.
В найпотаємнiших куточках раптом нi з того, нi з цього лунали пронизливi крики. То струсить повiтря гучне ревiння водяного бугая. То пугач зарегоче так, що у декого аж мороз по шкiрi пiде. То над самiсiнькою головою зловiсно закряче ворон…
Вiд того крику тьотя Клава щоразу хапалася за швабру i обурено проголошувала:
— Ну геть тобi нечиста сила! I звiдкiля вона взялася на мою голову?
Трохи пiзнiше дивнi вигуки переселилися з потаємних куточкiв санаторiю до палати, де мешкали Вiтько Капустiн i Сергiйко Микитюк. Час вiд часу звiдтiля долинало таке дружне вовче виття, що здригалися не лише дiвчатка чи тьотя Клава, — навiть вiконнi шибки, i тi тихенько брязкотiли з переляку.
А ще через якийсь тиждень пугукання, виття i ревисько долiтали вже з усiх палат, де оселилися хлопчики. Щоправда, варто було тьотi Клавi з'явитися на порозi, як дивовижнi крики негайно припинялися i на тьотю Клаву дивилися невиннi хлоп'ячi обличчя.
А через хвилину все починалося знову.
Для дiвчаток настали нелегкi часи. Вони не знали нi хвилини спокою. То несподiвано з-пiд дверей до палати з шипiнням забiжить загадковий вогник i почне гасати навколо столу. Або хтось постукає в дверi i хрипким голосом оголосить, що вiн не хто iнший, як Бармалiй i просить впустити його погрiтися.
Навiть речi — i тi почали поводитися незвичайно. Раптом без нiякої на те причини здiймуть гучну метушню мильницi на туалетних поличках. Кеди маленької Наталi Гаврилюк двiчi без сторонньої допомоги видиралися на височенний шпиль головного корпусу. А так, як злiзати з нього вони ще не навчилися, то їх вирятовувало все дiвчаче вiддiлення.
Пiсля цiєї подорожi кеди цiлий день пролежали пiд лiжком. А наступної ночi видряпалися на верхiвку найвищого в цих мiсцях
Нарештi Тамара Наконечна, найхоробрiша з дiвчаток, вирiшила дiзнатися, яка ж то нечиста сила бешкетує на територiї санаторiю. Те, що вона побачила першого ж вечора, напевно, запам'ятається їй надовго.
А побачила Тамара всього-на-всього крихiтну iграшкову карету, запряжену трiйкою сiрих мишенят. Мишенята мали напрочуд чепурний вигляд: коротенькi бiлi платтячка i блакитнi хусточки на головi.
Бiгали вони по коридору не гiрше вiд баских коней.
Побачивши Тамару, трiйка мишенят хвацько повернула в її бiк. Мишенята, без сумнiву, мали намiр завiтати в гостi до дiвчат. I якби Тамара не встигла хряснути дверима перед їхнiми писками, невiдомо, що б тодi вчинилося у дiвчачiй кiмнатi.
Ясна рiч, що пiсля того дiвчатка вже не мрiяли про коридорнi прогулянки пiсля вiдбою.
Проте й на цьому не закiнчилося. Незабаром перед дiвчачими вiкнами почали прогулюватися якiсь iстоти, з голови до нiг загорнутi у бiле. Iстоти цi тяжко зiтхали i тоненькими голосами канючили:
— Ми привиди-сирiтки! Впустiть нас!
Дiвчатка вiд тих прохань пронизливо верещали i накривали голови подушками.
Тьотя Клава врештi не витримала i одного разу влаштувала засiдку за кущем бузку. Вона ледь-ледь не спiймала маленького привида-сирiтку. Добре, що воно мало прудкi ноги, а то б дiсталося бiдолашному на горiхи.
Отож нiчого дивного не було в тому, що при кожному шурхотi дiвчата починали тремтiти, як дрiбне осикове листячко. I зрозумiло, чому вони десятою дорогою обходили стару розлогу ялину, що росла одразу ж за футбольними воротами.
Зовнi ця ялина нiчим не вiдрiзнялася вiд десяткiв чи навiть сотень своїх подруг. Хiба що на однiй з її лап-гiлок висiла диктова дощечка з неоковирним надписом. Кожен, хто читав його, одразу дiзнавався, що тут i до чого.
Надпис був ось який:
Отуто жеве
нечiста сила
Вход по перепусткам
Треба вiдзначити, що Вiтько з Сергiйком майже годину билися над цим надписом. Вони намагалися зробити якомога бiльше помилок. Нехай кожному буде вiдомо, що пiд ялиною сидять не учнi четвертого класу з своїми друзями, а справжнiсiнька нечиста сила, яка школи i в очi не бачила.
Коли тьотя Клава вперше побачила цю дощечку, їй одразу ж заманулося зазирнути пiд ялину, аби ближче познайомитися з нечистою силою. Проте Микола Володимирович, котрий наспiв саме в цю вирiшальну хвилину, сказав, що цього робити не варт.
— Чого це не варто? — обурювалася тьотя Клава, стискуючи в руках добрячу лозину. — Повiрте менi, старiй, — таких бешкетникiв свiт ще не бачив! А нашим дiтям потрiбен спокiй i тиша. Вони ж не якiсь там дiти, вони — хворi дiти!
— Немає в нас хворих, — рiшуче заперечив Микола Володимирович. — Запам'ятайте це. Хворi дiти не пустують i не граються. А коли вони це роблять — то треба лише радiти за них!