Бухтик з тихого затону

Рутковский Владимир Григорьевич

Таким чином «нечистiй силi» пощастило.

Сьогоднi пiд ялиновими лапами знову зустрiлися Сергiйко та Бухтик, що мить тому проковтнув таблетку i став видимим.

Поруч з Сергiйком лежав пакунок, загорнутий у газету.

— Повiриш, батько вiд щастя мiсця собi не знаходить, — повiдомив Бухтик. — Коли побачив, як ви змiцнили корiння його вербi, почав пiдстрибувати, мов той карасик… I Омаша теж мiсця собi не знаходить. Тiльки вiд злостi. Все не може вибачити

вам загибелi своєї подруги Зубатки. Обiцяє помститися за неї… Бач, як воно повертається, — i Бухтик важко зiтхнув. — А тут ще з суходихом не ладиться. Я вже уявляю, яким вiн має бути. Та не знаю, з чого його робити.

— Подумаємо разом, — пiдбадьорив його Сергiйко. — Коли що — дядько Костя матерiалом допоможе. В його майстернi все є.

Бухтикове обличчя миттю прояснiло.

— От спасибi! — вигукнув вiн. — Але коли ви з Олею прийдете до затону читати вiршi? Менi вже проходу не дають через вас.

— Прийдемо сьогоднi по обiдi, — пообiцяв Сергiйко. — Будемо бiля вiльхи, що нависла над самiсiньким берегом. Ти знаєш її, сам менi показував.

— Ну, нарештi, — вихопилося у Бухтика. — Значить, можна оголошувати збiр водяникiв та русалок?

— Можна, — погодився Сергiйко. — Та спочатку давай з тобою заглянемо до одного колодязя.

— А це що таке? — поцiкавився Бухтик.

— Щось схоже на затон, — заходився пояснювати Сергiйко. — Хоч i маленький, зате ого який глибокий! I головне — посерединi мiж рiчкою i санаторiєм. Є де пересидiти спеку. I ось це вiзьми з собою. На новосiлля.

Сергiйко простягнув друговi пакунок, загорнутий в газету.

— Що це? — запитав Бухтик.

— Моя стара пiжама i куртка. Будеш пiдкладати пiд себе, бо там, мабуть, тверде дно.

«Край лукомор'я дуб зелений»

Бухтик стрiлою летiв по затону.

— Збирайтеся швидше! — вигукував вiн. — Агов! Прийшли Оля з Сергiйком!

Першим прибув сам господар затону. I все ж не втримався водяник, зазирнув по дорозi до старої верби.

— Треба ж таке! — вже вкотре розчулено приказував вiн. — Чужi, зовсiм чужi дiтлахи, а дивися ж ти, що зробили!

— О, тепер нам з тобою жити та й жити, — прошелестiла верба.

— Швидше, батьку! — гукав Бухтик. — Вони вже прийшли!

Барбула пiдплив до сина i всiвся на найзручнiшому мiсцi — плескатому каменi, геть порослому м'яким пiдводним мохом. Всiвся, пiдпер рукою щоку i ласкаво подивився на Сергiйка з Олею.

— Нi, ти лише подумай, — все примовляв вiн. — Зовсiм чужi дiти…

На жаль, гостей було видно не дуже добре: заважав невеликий кущ верболозу.

—

Треба перенести цей кущик убiк, — зауважив Барбула синовi. — А то нiчого не видно.

— А ще краще — перенести вбiк не кущ, а камiнь, на якому ти всiвся, — посмiхнувся Бухтик.

Барбула замислився.

— I то правда, — врештi згодився вiн.

Господар затону пiднатужився, закректав i перенiс своє сидiння на кiлька метрiв.

— О! — сказав вiн. — Тепер видно все, як на долонi!

До господаря затону пiдпливла Квакуша Премудра.

Останнiми з'явилися Чара i Омаша. Чара час вiд часу дмухала собi на пальцi — вони ще не вiдiйшли вiд крижаної джерельної води.

Омаша розляглася на килимку з найм'якiшого пiдводного моху, який взяла з оселi покiйної Зубатки.

— Менi здається, що я Олю десь вже бачила, — зауважила Чара. — Лише не можу пригадати, де саме.

— Ти її бачила вчора, — нагадав Бухтик. — Вона разом з Сергiйком i Вiтьком змiцнювала вербове корiння.

— Нi, я її бачила набагато ранiше…

Схоже було на те, що ця думка не давала спокою i господаревi затону. Вiн уважно придивлявся то до доньки, то до Олi. Нарештi зробив висновок:

— Та ви ж схожi одна на одну, як двi краплини води!

— Я теж про це подумала, — пiдтакнула Квакуша Премудра.

— Ха, двi крапелини! — втрутився й собi Бухтик. — Вони й характерами схожi! I працювати люблять. Не те що деякi, — додав вiн, стишивши голос. — Згадай, як Оля трудилася бiля твоєї верби. Точнiсiнько так, як Чара бiля свого джерела!

Одна лише Омаша не брала участi в розмовi. Хоча теж не вiдривала погляду вiд дiтей. Проте на думцi в неї було зовсiм iнше.

«Ет, попалися б вони менi вночi… А що? Треба буде спробувати заманити когось з них на галяву пiд час свята Повного Мiсяця…»

— Всi зiбралися? — запитав Бухтик i жваво заплескав в долонi. — Увага! Даю сигнал!

Оля сидiла на березi i тремтiла вiд кожного шелесту.

— Вони вже зiбралися? — пошепки спитала вона. — I Бухтик, i Барбула?

— Думаю, що так.

— А на берег вони не вийдуть?

— Ну що ти! Сонце для них небезпечне. Так що можеш нiчого не боятися. Вважай, що, крiм нас, тут нiкого немає.

— Я намагаюся вважати, — тремтячим голосом вiдказала Оля, — я дуже намагаюся, я понад усе намагаюся…

По той бiк затону лунко вдарила хвостом рибина.

— Це сигнал нам, — сказав Сергiйко. — Можеш починати!

Край лукомор'я дуб зелений… —