Бувальщина прикордонника Гриви
Шрифт:
— Так точно, товаришу старшина!
— Тоді скиньте скрутку шинелі, протигаз, поставте карабін до піраміди, — владним, але сумирним голосом наказав начальник школи, — Старшина покаже вам, де стоїть швабра і відро…
— З цього починається навчання в школі?
— Так, — коротко кивнув начальник.
Склавши своє бойове спорядження, Грива підійшов до старшини. Попросивши дозволу в начальника, старшина повернувся кругом, за ним — Гордій. Біля комірки з немудрим господарчим майном старшина сказав:
— Я вам видам суконку, Гриво, ясно?
— Так, —
— Ви її змочите гасом, повитираєте піраміди, тумбочки, ліжка. Ясно?
— Так.
— Шваброю ж легенько позмітаєте павутиння на стелі, по закутках, за грубками. Ясно?
— Так.
— І взагалі, щоб до мого повернення казарма блищала, як перукарня. Ясно, Гриво?
— І тоді я зможу бути?..
— Курсантом, а там і молодшим командиром, — підкреслив старшина. — Не втрачайте надії.
Молодші командири вийшли з казарми на подвір’я, вилаштувались у похідну колону. Гордій Грива, в самій натільній сорочці, з відром і шваброю в руках, мрійливим поглядом проводжав їх.
Наостанок старшина нагадав:
— Довкола казарми визбирати недопалки. З урн повитрушувати сміття. Спалити в ямі. Ясно?
Цього разу Гордій уже не відповів коротким «так», лише зітхнув.
З цієї невеселої задуми Гордія вивів кухар Юхим Нестерович. Ще здаля він догадливо подивився на свого вихованця, кахикнув у кулак і, ніби між іншим, зауважив:
— Так і я свій курс молодого бійця починав з швабри та помийного відра. А це, як-не-як, школа молодших командирів. І тут без швабри й відра фігово-фігово… розсадник бруду заведеться. Кроком руш на кухню за гарячою водою!
З старанністю матроса «Аврори» драїв Грива підлогу, витирав вікна, двері, ліжка, тумбочки, піраміди. Коли перед обідом Хмара ще раз навідався, казарма блищала чистотою.
— Ну, курсант Грива, — вдоволено мовив Юхим Нестерович, — коли б командування знало, скільки ти віників та ганчір’я зітер на оцій підлозі, то без вагання відрядило б тебе на морський флот.
Грива мовчки закінчував свою роботу.
Хмара поглянув крізь прозоре скло вікна на каракату акацію, щиро зізнався:
— А мені без тебе на кухні фігово-фігово…
— Як не зачислять курсантом, то повернуся до вас, Юхиме Нестеровичу, — якось по-цивільному, ніби батькові, відповів Гордій.
— Е ні, — заперечив кухар, — коли вже схопив слона за ногу, то тримай щосили. Вчись. Наука в ліс не веде. Був би я вчений, можливо, в ад’ютантах самого Будьонного состояв би.
Потім кухар помацав нагрудну кишеню гімнастьорки, вийняв складений учетверо аркушик паперу, розгорнув і подав Гриві.
— Завтра неділя, можеш сходити на цілий день до міста. До двадцяти чотирьох годин звільняю… — трішки офіціально пояснив він. — Сам старшина школи підписав увольнітєльную!
І
— Це ж вам, Гриво, не в гражданці: І-і… я не дівчисько якесь… Фігово-фігово…
Недільного ранку майбутній курсант Грива, карбуючи кроки на старанно заметених тротуарах, ішов вулицями, «їв» очима всіх, хто був у військовому одязі,— від медика до собаковода.
Щедре, подільське сонце, як у дзеркальцях, сяяло на гудзиках новенької гімнастьорки Гордія, не квапилось спадати і з зірки картуза, гартуючи на ній серп і молот. Картуз і петлиці свіжою зеленню відтіняли смугляве обличчя Гордія. Чорненький пушок над губою просився на лезо бритви. Грива невдовзі й розпрощався з ним у першій же перукарні. А вже як поглянув опісля гоління на себе в дзеркало, то вдоволено подумав: «От якби Петрик подивився зараз на мене, га? Не впізнав би і позаздрив. А мати пізнала б».
А батько? Той відразу назвав би сина щорсівцем.
«От приїду в гості,— мріяв собі Грива, — але вже після того, як спіймаю шпигуна».
Оці мрії й супроводили Гордія Гриву аж до старої фортеці, що стояла за містом над мілководою річкою. Фортецю оперізував сірувато-зелений над водою і чорний в затінку мур. Таємнича вежа ніби виростала з водяних потоків. Від поля фортеця відмежована земляним валом. Осунутий вал давним-давно заріс чагарником, високими бур’янами та стеблястими травами. Там діти пасли кіз, гралися в хованки, галасували.
Неподалік від фортеці ходив дідусь з дубовою палицею. Він опирався на її загнутий кінець, як на баранячий ріг, і, ні на кого не звертаючи уваги, нишпорив очима навкруги. Дідусь не був схожий на пастуха чи сторожа-баштанника. У сірих очах старого, під руденькими бровами, іскрилося щось вояцьке.
— Дідусю, — звернувся Грива до старого, — то правда, що у цій фортеці сидів Устим Кармалюк?
— Неправда, вояко, — сухо відповів дідусь.
— Невже? А нам казали…
— Чого б йому тут сидіти? — хитрувато подивився старий на Гриву. — Що, в нього, гадаєш, своєї хати не було?
Розмова чомусь не в’язалась. Тоді Грива насмілився й сказав, що знав про Устима Кармалюка:
— Пани закували Кармалюка й посадили до цієї фортеці. В оту он вежу. Нам сам політкерівник на політзаняттях розповідав.
— Еге ж. Ото ж… — знехотя відповів дідусь.
Мабуть, він, заклопотаний якоюсь своєю справою, не хотів більше розмовляти з настирливим юнаком у зеленому картузі. Грива зрозумів натяк, та йому забаглося ще щось дізнатися про фортецю. Лишень не знав, з чого почати. Виручив кремінець, що виблискував на землі, наче розтоплена жовта смола. Грива підняв його й подав дідусеві. Старий мовчки дістав з глибокої кишені залізячку, схожу на ріжок місяця, стукнув нею раз і вдруге по кремені. Іскри так і посипались з-під його цупких пучок.