Бувальщина прикордонника Гриви
Шрифт:
— Еге, то ти справжнього крем’яха, солдате, знайшов.
— А візьміть його собі. Та скажіть мені, дідусю, що ото маячить на мурі, наче людська постать у камінь вдавлена?
— Легенда повідає.— почав сумирно дідусь, — що отут, де ми стоїмо з тобою, на варті чатував турок, а отам, попід муром, чоловік ніс воду з річки. Турок послав у нього стрілу. Чоловік, як падав на землю, назавжди лишив свою тінь на мурі…
— От я б того турка, — палко сказав Гордій, — тепер кулею стукнув…
— Е, синку. Турок далеко, а ось злодій, що викрав у мене ядро турецьке,
— Яке ядро, дідусю?
— Історичне. Яке ж тут має бути інше?
— Та й кому воно потрібне?
— А вже комусь потрібне, коли взяв. А що мені тепер скажуть у музеї, який же ти доглядач, коли ядра не догледів? Та й що ж то за турецька фортеця без турецького ядра, га?
— А як оте ядро вибухне, дідусю? — злякано спитав Гордій.
Доглядач байдуже махнув палицею.
— Кажи. Мало б вибухнути, то ще при баталії вибухнуло б. Тепер хтось зробить з нього товкач, щоб просо товкти або ще якогось дідька, а ти отут мороч голову. О, сюди навіть хтось приїздив, — побачив дідусь колії.
В Гордія Гриви пробудилась кмітливість прикордонника. «Піду по сліду колеса. Куди він мене заведе?» — вирішив він і рушив у напрямку незнайомого села. На роздоріжжі затримався коло небаченого склепу. На потрісканому, зарослому мохом камені прочитав: «Здісь земльой покріта ліцом душою
Маргаріта. Такая єй ціна от обчества дана. 1758–1775 гг.» Грива пошкодував, що Маргарита померла такою юною, й пішов далі. Та слід не повів його в село, колеса обгинали хати полем.
Зацікавлений Гордій прискорив кроки.
Нарешті він помітив гарбу, на яку два чоловіки накладали горох. Рішуче наблизився.
— То ви їхали від фортеці? — тоном слідчого запитав Гордій.
— Ми. Або що? — відізвався селянин, що, стоячи на гарбі, вкладав в’язанки гороху.
— Ви не брали у дідуся-наглядача турецьке ядро?
— Гм, — мовив другий селянин з вилами в руках, — а ти хто будеш?
— Хіба не видно по моєму одягу, хто я? — задерикувато натякнув Грива.
— Одяг нам знайомий, а ти ні,— відказав той, що на гарбі.— Постій-но, ми накладемо горох, тоді…
— А що тоді,— насупився Грива, — повернете ядро?
— Умгу, — непевно мугикнув селянин і став поправляти в’язанки. — Сідай з нами, товаришу прикордонник. Поїдемо за ядром. Я знаю, де його сховали пастушки.
Грива вмостився на шелестливому горосі. Спершу возії мовчали, лиш раз по раз зиркали на Гриву. А коли зазеленів дах прикордонної застави, тоді селянин, що всю дорогу не випускав з рук вила, став допитуватись:
— А хто у вас начальником застави?
— Це… воєнна таємниця, — суворо відповів Грива, хоч насправді він не знав імені начальника застави. — А куди ви мене везете?
— За турецьким ядром, — серйозно відказав селянин, що поганяв коней. — Отам воно лежить, — показав на заставу, — пастушки сховали над самою річкою…
До канцелярії застави зайшли втрьох: два гороховози та ггрикордонник Грива. Начальник допитливо подивився на знайомих селян, запитав:
— Що скажете,
— Це ваш прикордонник? — Іван Матвійович указав на Гриву.
Начальник застави відразу міг би відповісти «ні». Але він пильно подивився на незнайомого прикордонника і, не відзначивши жодної тіні збентеження на його обличчі, поцікавився:
— Де ви з ним зустрілись?
— На полі. Затримали, як горох брали. Говорить, що якесь турецьке ядро розшукує.
— Вірно, товаришу начальник. Я…
— Підождіть хвилинку. Іване Матвійовичу, дякую за пильність. Ви можете бути вільними. Я сам тут розберусь.
Селяни багатозначно переглянулись, попрощались з начальником і вийшли.
Перечитавши кілька разів записку про звільнення прикордонника Гриви та вислухавши пояснення затриманого «порушника», начальник від душі розсміявся. Грива ладен був крізь землю провалитися. Він зрозумів, що селяни виявилися кмітливішими від нього. Ні про яке турецьке ядро вони нічого не знали, а лише манили Гриву, щоб довезти його до застави, а потім здати самому начальникові…
Грива схопив слона за ногу
Третя осінь служби в прикордонному загоні для Гриви почалася так само, як і перша, — походом до лазні. Але цього разу курсант Гордій Грива був у колоні вже не замикаючим.
Якби ті дівчата, що колись підсміювались над недорослим прикордонником, побачили його, то не впізнали б.
Уже з дерев опадали жовтіючі листочки, зів’яла й поникла трава, відцвітали запізнілі квіти, а сукно на Гордієвому картузі зеленіло по-весняному. На тлі цієї зелені червоніла, як ягідка, п’ятикутна зірочка. А блиску чобіт позаздрив би найспритніший ваксівник. Про галіфе та гімнастьорку й говорити нічого: обмундирування лежало на курсантові так, мовби він народився в ньому. А як впевнено крокує Грива! Які у нього статечні помахи рук! Та й помітно підріс недавній куховарик. Поставивши його під ростомір у санітарній частині, лікар високо звів білі брови:
— Сто шістдесят і сім. Ого! Нічого собі вимахав на казенних харчах!
— Нормально, товаришу лікаре, — з гідністю відповів Гордій.
У школі курсант Гордій Грива навчався добре. Одного не вистачало в характері майбутнього молодшого, командира — мужності. Пасував він перед темрявою. А що ж то за прикордонник, який втрачає самовладання вночі?
Та як не намагався Грива перебороти ганебний страх, йому це довго не вдавалось. Перед його очі нічної пори раз у раз беззвучно спливали жахні примари, мордували Гордієву душу.
А всьому тому причиною були спогади про всіляку «чортівшину», привезені Гривою з дому.
Пізніше він зізнався друзям:
— Моя столітня бабуся водила мене лісом, збирала зілля, гриби, ягоди і все оповідала. «На оцій березі,— каже, було, — я бачила кінську упряж. То її нечистий повісив, аби когось заманити на березу й повісити християнську душу. А отам, над річкою, сама копиця сіна відповзала від мене. Гляди ж, — наказувала мені,— сам не бігай до тієї гущавини, там і вдень темрява, бо живе там вовкулака, упир…»