Бувальщина прикордонника Гриви

Кирилюк Григорий Васильевич

І перший спрямував свого коня у Збруч.

Вбрід переїхали прикордонну річку. Ніхто навіть не окликнув таємничих кавалеристів. Городами командир упевнено вивів заставу до самої стражниці. Метрів за сорок від стражниці прикордонники зупинились, безшумно, не брязнувши жодним стременом, злізли з коней. Вони передали повіддя заздалегідь призначеним коноводам, а самі з гвинтівками напоготові підкралися до стражниці. Грива кішкою підповз до вартового і нагнув його голову собі під пахву.

— Н-не вбивайте-те-те… я не-не пан, я українець. Сс-с-вя-та

Марія, н-н-е стр-р-ріляйте… — заблагав жовнір.

Грива обеззброїв вартового, наказав лягти на землю й мовчати.

Прикордонники оточили стражницю. Начальник застави рвучко смикнув двері.

За столом сиділи поручик і капрал. Здавалося, білизна стін разом упала їм на обличчя. Начальник застави твердою ходою наблизився до столу і так дзенькнув острогами, що вікна задзвеніли.

— Пропоную скласти зброю! — відкарбував він. — Опір чинити не раджу. Червона Армія іде на захист українського населення Галичини і Волині! Вона не допустить гітлерівську армію до радянських кордонів!

Поручик, отямившись, вихопив пістолет. Та не встиг він підвести зброю, як Гордій Грива вмить вибив пістолета з його рук.

— Мат-т-ка бос-с-ка, совіти! — простогнав поручик.

— Так, пане поручик!

— Ка-пі-тулюю, — підняв руки поручик. Капрал зробив те ж саме.

— Законно, — вдоволено мовив командир прикордонників і, передаючи ракетницю Гриві, наказав: — Дві зелених ракети в небо!

Це був сигнал на східний берег Збруча, що стражниця зайнята.

Прикордонники поспішили до пана Злочека. Але він уже втік.

На східному березі, розсіваючи темряву зеленими та білими ракетами, ішла великими шляхами звільнення Червона Армія.

А прикордонники лаштувались переходити на новий кордон-

В Карпати.

На новому кордоні

Застава потрапила до небаченого краю легенд і барвистої природи. Гордій Грива в захопленні.

Та зараз він схилився над картою. Його олівець кривуляє по голубих струмочках, що пробиваються крізь скелі, повзе залісеними схилами гір, долає жовтизну хребтів, петляє між оселями, які гречаними зернами розсіяні на папері.

За вікном наливається синявою вечір.

— Ось Довбушеві скелі,— показує на карті начальник застави. — Маємо повідомлення, що тут діє банда диверсантів. Вони переховуються у печерах, або, як каже місцеве населення, у коморах. Ваше завдання: непоміченими підійти до комор, залягти, замаскуватись, стежити і… ліквідувати. Термін — дві доби. Ясно?

— Ясно, товаришу начальник.

Важливо було невидимками підкрастися до Довбушевих скель. Ось чому на марші Грива, почувши, як боєць Громико розминає пальцями самокрутку, суворо поспитав:

— Для куріння команди не було?

Ні, товаришу командир відділення, — зітхнув Громико.

Та все ж його спокушає самокрутка. Він ніяк не може сховати її в кишеню. Тоді командир нагадує:

— Вогонь цигарки в темряві можна запримітити на відстані чотириста метрів, так?

— Так, — згоджується

Громико. — Знаю, товаришу командир.

— А відблиск кулеметних пострілів?

— За півтора-два кілометри.

— Точно. А спалах ракети?

— Ф’ю-ю, — стиха свиснув Громико, — да-ле-ко…

За північ підійшли до Довбушевих скель.

Прикордонники посідали на м’якій хвої. Було тепло й пахуче. Дрімали по черзі. Удосвіта вмились росою. Поснідали бутербродами з ковбасою та маслом. Запили холодним чаєм з фляг. Свіжим, погожим ранком почали пильнувати за коморами.

Чорними, велетенськими дірками дивились старезні Довбушеві скелі на прикордонників. Ті дірки здавались виколотими очима, з яких стікали брудні струмочки сліз.

Біля підніжжя скель — густий терен з ледь-ледь синюватими ягідками. Червоніє глід, нахиляє важкі кетяги горобина.

Нудно лежати годинами без руху, без розмови. Громико пробує на зуб якусь билинку. Інший боєць легенько дихає на рукоятку затвора, а потім стирає наліт долонею, не спускаючи з ока свій сектор спостереження.

А Грива задивився на метушливих білочок. Вони кудись прудко гасають, носячи до своїх дупел то ліщинові горішки, то грибочки. Чують наближення зими.

Сірий кам’янистий грунт під промінням сонця набирає вишневого відтінку.

Раптом з однієї комори поповзла вниз мотузяна драбинка. Гриву наче гострим камінцем шпигнуло під бік. Враз одлетіла дрімота. На драбинку обережно став чоловік у цивільному одязі. Ось він уже облишив драбинку й спускається по виступах хребта. Зброї при ньому не видно. Можливо, пістолет в кишені або граната?

— Дивер-с-ант! — різким шепотом передає Громико.

Грива ствердно хитає головою. Мовляв, бачу.

Чоловік на мить зупинився, притаївся за виступом скелі, оглядається, прислухається. І знов рушає вниз.

Біля підніжжя скелі прикордонники без звуку схопили його, обшукали, відібрали пістолет, зав’язали за спину руки і — в гущавину. Затриманий мовчить. Гаразд — полеж, подумай. А щоб не попередив своїх — жмут трави у рота.

А мотузяна драбинка не зникає, висить на стіні.

Ждати довелося недовго.

Драбинка загойдалася. Та поки що не видно нікого.

— Закидаймо гранатами, — нетерпляче пропонує хтось з прикордонників.

— Мовчи вже, стратег, — хмикає Громико. — Самі вилізуть. Май витримку.

Другий чоловік спускався уже сміливіше. Певно, думав, що з попереднім напарником все гаразд. За його плечима погойдувалась гвинтівка.

На самому гребені скелі чоловік несподівано спіткнувся й каменюкою покотився вниз, із стогоном гупнув під кущ ліщини, де чатували прикордонники. Його швидко злабадали, та падіння й стогін, певно, почули в коморі. Бо мотузяна драбина швидко щезла. Натомість повисувались цівки гвинтівок.