БЖД
Шрифт:
Ця новина змушує мене остаточно прочуматись…
Ми познайомилися з Ікарусом на початку весни, якщо, звісно, те, що сталося, можна назвати знайомством. Я тоді був на другому курсі, нелегально жив у общазі й працював нічним сторожем на автостоянці. Зрештою, не скажу, що ця робота мені не подобалась. О десятій вечора я вилазив на сторожову башту, курив, дуже багато думав, кілька разів за ніч робив обхід. Ще можна було погратися потужним прожектором, але його дозволяли вмикати тільки в екстрених ситуаціях, хоч ніхто, звісна річ, мені не пояснював, що таке екстрена ситуація… Майже щоночі на нашій стоянці залишала свій мерс одна дуже нічогенька соска, ну, я приблизно здогадувався, чим у її віці можна заробити на тачку за 60 штук баксів… Скажімо так,
Я дуже гарно пам’ятаю той ранок, пам’ятаю всі-всі дрібнички, кольори, запахи, пам’ятаю навіть свої думки… Отож того дня я якраз повертався зі зміни, що закінчувалась о восьмій. Довкола лежали купи мокрого снігу, який почав підтікати, й тоді, здається, був перший по-справжньому теплий день – 5—7 вище нуля. З неба сіяла мжичка. Перед гуртожитком я сів на мокру лавку й вирішив покурити. Мій болоньєвий плащ не промокав, а з бейсболки скрапувала синя вода. Час від часу цигарку заливало й мені доводилось підкурювати знову – тоді мокрий тютюн починав пускати ядучий дим і в мене котилися з очей сльози. Я не знаю, чого я там сидів і дивився собі під ноги, можливо, щось відчував. Повз мене пробігло четверо нігерів, прикриваючись від дощу пакетами, в яких лежали конспекти, а потім на землю спустився великий голомозий грак. Він почав длубатись у пакеті з недоїдками, раз по раз насторожено на мене озираючись. «Ох і хрінова ж штука, ця соціальна модель людства, – подумав я, – якщо навіть серед птахів починають з’являтися гопники».
Не знайшовши нічого поживного, гопуватий грак підстрибнув і полетів геть. Я вкотре підкурив згаслу цигарку й помітив стару з пуделем, а також її маленьку онуку, яку вона, певно, вела до школи. Вони повільно наближались до мене – на обох були поліетиленові плащі, а на пуделі – дурнуватий болоньєвий картатий комбінезон. Вони здалися мені прикордонниками якоїсь держави, не звичайної держави, що є на всіх географічних картах, а якоїсь своєї – внутрішньої, чиї стежини й проходи вони ретельно охороняли від контрабанди, нелегалів та інших напастей. Стара пройшла повз і не звернула на мене жодної уваги, за нею пробіг прикордонний пудель, але її мала раптом зупинилась навпроти мене й глянула прямо в очі. Лице дівчинки було рясно вкрите веснянками, два молочні зуби в неї випали, а на ногах красувалися гумові чоботи з жабками. Вона доволі довго мене розглядала, аж її бабця встигла дійти до кінця алеї. «Що, – думав я, – що зі мною не так? Чого вона витріщається на мене, наче на труп? Може, я сидів тут, курив і не помітив, як віддав богові душу?»
– Куриш? – спитав я нарешті, аби порушити незручну мовчанку, й простягнув їй недопалок, що втретє засичав і згас.
Мала заперечно похитала головою.
– Правильно… як тебе звати?
– Мама казала не розмовляти з незнайомими дядями… – винувато шморгнула носиком вона.
– Ну, – кажу я, – бачиш, яка штука, я й питаюся, як тебе звати, аби познайомитись, ну, щоб усе було в порядку, щоб ми одне одного знали й могли розмовляти, щоб у твоєї мами, в разі чого, не було жодних претензій…
Дівчинка посміхнулась і показала мені язика. «Ну от, – думаю, – я починаю користуватись успіхом у жінок». Але в ту мить позаду мене несподівано падає щось дуже велике. Мала застигає з витріщеними очима й навіть забуває сховати язика – дивлячись на неї, хтось би міг подумати, що то боїнг або шматок забутої в космосі орбітальної станції. Я, звісно, теж охрінів, повільно повертаю голову назад і бачу чувака в оранжевому комбінезоні, який розпластався на підталій кучугурі снігу… такі комбінезони носять американські зеки. Дощ раптово стих, а з-за хмар виповзло слабеньке сонце. Я перестрибую через лавку, падаю біля незнайомця на коліна, дивлюся в його сповнені безмежною тугою очі й не знаю, що сказати.
– Ти звідки? – нарешті питаю я перше, що спадає мені на думку.
– Звідти, – насилу шепоче він і багатозначно показує очима кудись у напрямку неба.
На більше його не вистачило – він знепритомнів. Я підсунувся до нього ближче, вліз колінами в калюжу й почав дослухатись до його серця. Воно билося, наче моряк у затонулому підводному човні, а в його легенях щось свистіло…
– Ікарус… – пробелькотіло позаду мене дівча.
Я підняв голову й побачив, як до нас наближається її бабця в поліетиленовому дощовику. Її дурнуватий прикордонний пудель був на довгому повідцеві, тож нагодився перший і почав обнюхувати волосся незнайомця, неначе справді хотів переконатися – Ікарус це чи ні, і вирішити – потрібен він тут, на їхній території?.. Не вагаючись, я забичкував йому в носа цигарку – змалку не люблю пуделів, – той завищав і дременув, потягнувши за собою свою хазяйку. Стара розбризкувала калюжі, тож якоїсь миті мені почало здаватися, що її пудель – то катер, а сама вона їде на водних лижах. За ними підстрибом, наче карликова русалка, подалася й мала, покинувши нас з Ікарусом (я вирішив називати його саме так) напризволяще.
Я кинувся в общагу й хотів викликати «швидку», але вахтерка навідріз відмовилась давати мені телефон, з острахом зиркаючи на мій забрьоханий одяг і не розуміючи, якому там іще Ікарусу знадобилась «швидка». Я так розгубився, що не придумав нічого кращого, як силою забрати в неї апарат, але стара курва так вчепилася в нього обома руками, що аж посиніла від напруги.
– От, бля… – кричав я майже в істериці, – ти що, хочеш, щоб Ікарус помер? Він там, він упав і розбився…
Тоді вахтерка взагалі схопила чорний телефон і міцно, наче серце, притисла його однією рукою собі до обвислих мішків-грудей, а іншу руку багатозначно звела й зібрала вказівний, середній і великий пальці докупи, певно, збираючись мене перехрестити, наче якогось заблукалого, забрьоханого й убитого життям демона.
«Ну що ж, – подумав я, – якщо вона вже вважає мене демоном, то…» Я й собі звів руку… збираючись дати їй у вухо… Власне, в такій чудернацькій позі нас і застали якісь мантелепи з першого курсу, що теж почали вимагати телефон, одна поперед одної викрикуючи, що треба викликати «швидку». Побачивши таку силу демонів і розуміючи, що всіх їх не перехрестиш, вахтерка миттю капітулювала. Я вибіг на вулицю, зняв свого плаща й накрив ним Ікаруса, а сам сів поряд на землю й закурив. Я нічого не відчував, окрім порожнечі…
Коли Ікаруса повезли до лікарні, я поплентався до себе. Лікарі навіщось забрали мій плащ, тож я добряче змерз і довго втикав під гарячим душем. «Лайно, – думав я, – завтра ні в чому буде вийти на вулицю». Надвечір, трохи відіспавшись, я спустився на восьмий поверх до Міхи, той завжди був у курсі всіх справ і розповів мені, що Ікарус (він назвав мені його ім’я, але воно відразу ж вилетіло в мене з голови), так от, що Ікарус випав із курилки п’ятого поверху, міліція оформила все як нещасний випадок у стані алкогольного сп’яніння, але Міха, похитавши головою, додав, що це зовсім не факт, що йому, скорше за все, допомогли… «Да, – сказав він нарешті, – і ще ця сука Ліда Петрівна, – він мав на увазі вахтерку, що хотіла мене перехрестити, – збирається катати на тебе заяву ректору». Певно, вона перестала вважати мене демоном, бо інакше куди б вона тоді скаржилася на мене, на демона?
– Хай катає, – буркнув я, – до ректора я не піду. Може, коли потеплішає…
Решту весни я проходив у кількох светрах, вдягаючи поверх них спортивну болоньєву вітрівку. Плащ мені, зрозуміло, так ніхто й не повернув, але я не дуже-то й шкодував за ним. Час від часу я заходив до Міхи й питався, як справи в Ікаруса. Той казав, що хріново, сімнадцять переломів, часткова втрата пам’яті через струс мозку й узагалі, типу, лікарі так прикинули й зробили висновок, що в найкращому разі чувак до кінця свого життя кататиметься на інвалідному візку й ходитиме по справах у судно. Але сам Ікарус був іншої думки…