БЖД
Шрифт:
– Зара я розкажу вам концепцію, рибу…
Гопник дивується ще дужче. «Гаразд, мабуть, – думає він, – може, це… концепцію й можна розповісти, але рибу, як можна розповісти рибу?»
– Баз сидить у шанці, – продовжує Христофорович, – в одній руці в нього граната, а в іншій флєжка «офіцерського» пива. До речі, Сєво, у нас ще щось лишилось чи ці вже все вижрали? – якось винувато показує Христофорович на операторів.
Сєва підстрибом біжить до мікроавтобуса й тягне звідти ящик пива в якихось відстійних пляшках, закритих кришечками з кільцем.
– Баз сидить у шанці. Чутно крик макарона.
– Да, да, – я макарон, –
Але на нього ніхто не звертає уваги, навіть галицький режисер не плескає його по щоці, тож він ображено ступає крок назад.
– Баз, ти в цей момент робиш дуже зле лице, перекошене від люті, – входить у раж Христофорович, – відриваєш чеку й кидаєш гранату з шанця. Ну, тут ми в студії зробим єфект вибуху, в шанець полетить земля, руки, ноги й тельбухи макаронів…
По цих словах Христофорович якось підозріло підморгує Сєві, й мені це, правду кажучи, не зовсім подобається… Гопнику, схоже, так само, бо йому, мабуть, не хочеться, щоб його тельбухи кудись летіли. Він навіть забуває про своє «я, я макарон».
– На якусь мить западає зловісна тиша. Після неї знов чутно крики макаронів. Вони все ближче й ближче, ближче й ближче… І тут, Баз, ти не витримуєш, ти кидаєшся до ящика з пивом, хапаєш флєжку, чітким рухом, наче кільце гранати, зриваєш кришечку… Робиш кілька ковтків… І… хріначиш флєжку з шанця!!! Потім другу, третю, четверту… Хріначиш-хріначишхріначиш… Аж раптом з’являєшся ти, – Христофорович підходить до гопника й знову плескає його по щоці, – із криками…
– Ма… Ма… – згадує гопник…
– Мадонна путана, – пошепки підказує йому Сєва…
– Ма-дон-на-пу-та-на, – повторює він, наче в лінгафонному кабінеті.
– Правильно, – погоджується Христофорович. – Ти стрибаєш у шанець, і ви з Базом починаєте імітувати рукопашний бій…
– Це вони… як два пальці… – для чогось додає Сєва.
– Да-да, – погоджуєтья гопник-кур’єр і якось недобре зиркає на мою неформальну зачіску.
– Що, як два пальці? – не розуміє режисер.
– Ну, у нас тут на Слобожанщині таке прислів’я є, – знічується голомозий Сєва.
– Так, ніяких двох пальців, – цитькає Христофорович, – тут усім керую я, це мій сценарій, за який я несу відповідальність! Це моя, бля, репутація, і я не потерплю в ній жодних ваших слобожанських пальців, – розпалюється кретинний, чи то пак креативний режисер. – Не перебивайте мене більше! Так от… урешті-решт, Баз душить макарона і з виразом виконаного обов’язку на лиці починає допивати пиво…
Ми всі запитально дивимось на Христофоровича, особливо гопник-макарон:
– Понарошку? – перепитує він пошепки.
– Що «понарошку»?
– Душить…
– Да-да, – підтакує Сєва. – Як же ми без кур’єра?
Христофорович робить із пальців уявний пістолет і стріляє собі в скроню, після чого продовжує:
– А в кінці… робимо єфект… комп’ютерний єфект. Так, наче по екрану телевізора хтось стріля з кулемета й виводить напис «ОФІЦЕРСЬКЕ ПИВО – БАТЬКІВЩИНА ДУМАЄ ПРО ТЕБЕ!!!»
Але ми так само запитально продовжуємо дивитися на Антіна Христофоровича. Ми з Сєвою через те, що не зовсім в’їжджаємо в концепцію й рибу, а гопник – через те, що ще й досі не знає, по-справжньому його душитимуть чи «понарошку».
– Так, –
Сєва приречено веде гопника до мікроавтобуса пере… вдягатися, а мене Христофорович примушує лізти в шанець і спускає туди ящик пива. Я, не довго думаючи, відкриваю одне й починаю входити в роль… Режисер тим часом шурує до операторів, що заздрісно поглядають на моє «офіцерське», й починає їм щось втирати. Пиво, правду кажучи, галіме. Так, наче вода з господарчим милом і бульбашками. Але настрій у мене ще гірший, тому я продовжую пити… Хвилин за десять гопника, нарешті, випускають із мікроавтобуса – він у якомусь фріцівському куртяку, в усякому разі, на плечі в нього бундесівський триколор. На італійського солдата він узагалі не змахує, власне, і на німецького теж. Він так і залишається кур’єром, який найкраще знає це місто. Здалеку я бачу, як Антін Христофорович знову плескає гопника по щоці, гопнику це не подобається, й він якось винувато зирить на свого шефа – Сєву. «Ну все, – думаю я й відкриваю друге пиво, – зараз він вирубить нашого режисера». Сьорбаючи, я спостерігаю, як Сєва знову зникає в мікроавтобусі й спочатку виносить із нього якийсь підозрілий мішок, а потім алюмінієвий тазок.
– Сєва, – кричу я йому, – а це ще на біса?
– Спецефекти… – якось загадково посміхається він. – Для вибухів спецефекти…
– Ну-ну, – відвертаюсь я, але бічним поглядом помічаю, як він навіщось вдягає довгі гумові рукавички.
Коли до мене підходить Христофорович, я вже допиваю четверте пиво й мені дико хочеться відлити.
– Всьо, зара зніматимемо, на, – каже він і кидає мені в шанець макет гранати.
Від одного її вигляду мій настрій з галімого обертається на зовсім галімий.
– Давай, ти сидиш під бруствером, тримаєш гранату, флєжку і думаєш, як ти ненавидиш італійських зольдатів.
Я всідаюся під бруствер, беру болванку, пиво і думаю натомість про те, що коли мені не відлити, то я й справді можу тут загинути. Загинути ідіотською смертю в цьому шанці. А тим часом навколо шанця починають бігати два придурки з камерами.
– Перфектно, просто перфектно! – кричить Христофорович. – Яка ненависть на лиці! Талант!
Цієї миті в мене над головою, прямо в бруствері, починає щось рватися. Я інстинктивно падаю на землю. Усе це нагадує кулеметні черги, а на голову мені сипляться шматки землі.
– Гранату, гранату! – кричить Антін Христофорович.
Я витягую перше, що валяється піді мною, й кидаю кудись угору. Здається, це було недопите «офіцерське» пиво, але Христофорович не зверта уваги.
– Ба-ба-бах! – горлає він. – Ну, це, тіпа, вибух був… а тепер спецєфекти. Баз, давай під бруствер.
Я перелажу під бруствер і одним оком бачу, як наді мною пролітають шматки землі, потім (повний пипець!) рука й нога у військовій формі. Але найцікавіше починається за секунду. На бруствер плюхається щось важке й незрозуміле – я підіймаю голову й бачу на бруствері чиїсь тельбухи, справжні тельбухи. «Господи, бідний гопник», – думаю я… І відвертаюсь…