БЖД
Шрифт:
Я від самого ранку не мав у роті жодної крихти, але на хавку мене пробило тільки тоді, коли я повернувся додому. На кухні було порожньо – зрештою, для квартири, яку ми винаймали з Ікарусом, це було нормально. Ми купували рівно стільки, скільки могли з’їсти за один раз – холодильника в нас катма, а на балконі, де в холодну пору року можна було б тримати продукти, жили й гадили голуби. Зрештою, останнє, на думку Ікаруса, – не так уже й кепсько. Знаєш, – казав він, посміхаючись, – якщо в нас закінчаться бабки або станеться якийсь страшний катаклізм, ми зможемо протриматись іще кілька місяців, хаваючи голубів. Хріново, що вони не несуть яйця…
– Які на фіг яйця? – не розумів я. – Тобі що, їхнього лайна мало?
– Такі, великі, як кури… – відповідав він.
– Нічого не вийде, – хитав головою я, – розумієш, усі порядні птахи несуть яйця в гніздах, а на наш балкон вони прилітають тільки срати. Ти бачив там хоч одну стеблинку, хоч якийсь натяк на гніздо?
Звісна річ, Ікарус нічого не бачив, бо, окрім гівна, там справді нічого не було.
Одним
– Ти що, справді збираєшся їх їсти? – спитав мене Мяудзедун і тернувся об мою ногу.
– А що таке? – знизав я плечима.
– Бля, якісь у них підозрілі погляди… – висловив недовіру той, – таке враження, що вони нас пасуть.
– Слухай, вони дохлі.
– От я й кажу, здохли, паскуди, а тепер ще й пасуть…
– У тебе параноя, чуєш, тобі треба менше спати й більше рухатись…
– Як знаєш, як знаєш… – сказав Мяудзедун і пішов собі геть, певно, дивитися на голубів крізь вікно балкона…
Узагалі, я не їм морепродуктів, особливо рибу… Риба є для мене чимось на зразок священної істоти. Пригадую, у дитинстві, коли батько водив мене до зоопарку, я міг годинами простоювати перед велетенськими акваріумами, зазираючи крізь їхнє немите скло, а коли треба було повертатись додому, ну, коли батя встигав по п’ять разів подивитися на решту тварин, а я й досі втикав на рибок, я завжди влаштовував істерику. Одним словом, тоді, у моєму дитинстві, мені було дуже затишно з рибами, і це, певно, наклало на мою психіку якийсь відбиток.
Але зараз у мене не було вибору. Я відкрив баняк, ще раз глянув у сумні й підозрілі очі креветок, набрав їх цілу жменю, кинув до рота і, кривлячись від огиди, почав пережовувати, відчуваючи, як вони пускають сік. Не в силі терпіти, я запив їх кількома великими ковтками коньяку, поплентався до кімнати й, не роздягаючись, завалився на свій морський надувний матрац, який Кет привезла мені торік із моря, їздивши туди з батьками на літніх канікулах. Потім я миттю провалився в сон…
І от я знову опиняюся в якомусь окопі. Лежу на спині й дивлюся в небо, а в очі мені світить напівзатемнене сонце. Крізь сльози я бачу на його боці чорну пляму, і мені починає здаватися, що це карієс, звичайнісінький карієс… тож я шкодую, що не можу поділитись із сонцем зубною пастою, якої нещодавно нагрібся в маркеті і яку, судячи з усього, не можна ковтати. «Дивний якийсь окоп, – думаю я. – Де тельбухи? Де найкращий кур’єр цього міста?» Несподівано я помічаю, що в мене на шиї висить командирський бінокль. Це трохи збиває мене з пантелику, проте я не рухаюсь. Наступні кілька хвилин не відбувається нічого. Потім з неба долинає рев літака й над моїм окопом пролітає кукурудзник, скидаючи агітаційну літературу. Я знову лежу й чекаю, доки ця фігня, немов підбиті птахи, спланерує до мене… БЛЯАА!!!!!! Знову Біл Даун зі своїм мопедом!!!
Я повільно висовуюсь із окопу, бачу перед собою подовбане вибухами поле й огородження з колючого дроту, за якими височіє кілька кулеметних вишок. Я наводжу бінокль на найближчу з них і з жахом усвідомлюю, що там, ближче до небес, за кулеметом сидить стара швабра, яка діймала мене в мікроавтобусі. Ліпше настроївши бінокль, я бачу за вишками їхній едем, що нагадує звичайнісінький європейський кемпінг. Там снують якісь растамани, чи що… Проте мою увагу раптом відволікає лопотіння крил і пронизливий звук двигуна. Я кидаю геть бінокль і бачу ангела… точніше, не ангела, а… словом, уявіть собі, що вийде, якщо двадцятилітньому старійшині якоїсь американської церкви, у білій сорочці з бейджиком, краваткою, в чорних штанях і дорогих шузах, приробити крила. Він рулить до мене на мопеді, однією рукою тримаючи кермо, а іншою свій наплічник, однак метрів за десять починає вагатися й глушить двигун. «Гаси його», – чую я голос старої швабри з вишки. Той порпається в наплічнику, а потім винувато знизує плечима. «Офіцерське вже скінчилося», – кричить він їй у відповідь. «А ще казали, батьківщина думає про нас!!! – репетує стара. – Кидай у нього все, що маєш». Чувак із бейджиком і крилами підарським рухом кидає в мій бік наплічник. Той падає метрів за п’ять від мого окопу. «Ну ладно, я поїхав!» – кричить він старій… «Куди, курва мать? – нетямиться від люті вона. – Кидай ще!» «Та що кидати?» – не розуміє він. «Черевики кидай, усе, що маєш, кидай!» «Ти що, довбонулася? – кричить він їй. – Вони ж із крокодилячої шкіри, 800 єврів!!!» Але повітря над його головою раптово прошиває кулеметна черга… «Гаразд, гаразд… – кричить він знову. – Почекай, сука ти божевільна. Я зараз спробую з ним домовитись. Вот ду ю ду?» – починає він розмахувати руками до мене. Фішка в тому, що англійську я знаю не дуже добре, а тієї миті мені взагалі спадає на гадку тільки одна фраза, написана на стінці біля нашої з Ікарусом квартири. Саме її я й вирішую озвучити. «Йор мазер факін кук!!!» [1] – кричу
1
Твоя мама гівняно готує!!! (англ.)
2
Я в курсі! (англ.)
Я прокидаюсь від того, що мене трясе й нудить. Мені починає здаватися, що креветки, які я нещодавно їв, ожили всередині мене, ожили й зупинили мій шлунок, як терористи підземку в годину пік, з усіма наслідками, що звідси випливають. «На біса я їв ці довбані креветки? На біса? Га? У них же були такі сумні й стрьомні очі… – думаю я. – Навіть Мяудзедун мені не радив цього робити…»
Розплющивши очі, я переконуюсь, що наді мною нема жодного карієсного сонця, натомість самі газети, що ними власник квартири, яку ми винаймали, на якогось біса заклеїв стелю. Але про нього, про власника Рулерта Івановича, ще буде окрема розмова. Збоку, у кутку, біля стереосистеми втикає Ікарус. Власне кажучи, він мало чим схожий на справжнього Ікаруса, але коли втикає над стереосистемою у своїх велетенських навушниках, то збіса схожий на космонавта… на мертвого космонавта. Але я йому про це ніколи не казав. Ікарус сидить із заплющеними очима, і це означає, що зараз його чіпати не можна – він слухає «ред елвісів». Легше викопати на асфальті грядку, ніж вивести його з цього музичного коматозу. Власне, це єдина платівка, яку він слухає впродовж останніх двох років, що я його знаю. На альбомі написано: «Welcome to the Freakshow» [3] , але я навіть не підозрюю, що це означає. І тут креветки в моєму шлунку роблять іще одну ротацію. Я поспішаю зірватись із надувного матраца, бо обстругати свого ліпшого друга мені жах як не хочеться, тим паче що «ред елвісів» він буде слухати навіть обструганий. Зробивши пару кроків у напрямку коридора, я раптом усвідомлюю, що його дико штормить. Таке враження, що нашу, тобто не нашу, а Рулерта Івановича, квартиру за всі його гріхи змило всесвітнім потопом разом із нами, майже безгрішними. Від цієї думки про несправедливість всевишнього, єдиний можливий шлях до якого – мопед ямаха, мій розпач стає ще глибшим. Я добираюся до клозету, чую, як у ванній шумить вода… Схоже, там хтось приймає душ, але мені, якщо чесно, пофіг, хай навіть у нашому душі зараз сам папа римський… мені нема чого йому сказати, окрім як… вельмишановний папо, я радий, що ви люб’язно зволили завітати до нашого душу, але відійдіть, ради бога, якщо не хочете, щоб я обригав вас креветками…
3
Ласкаво просимо на виставку уродів (прим. Ікаруса).
До клозету я заповзаю на чотирьох і починаю блювати. Блюю відчайдушно, блюю й чую, як позаду мене весь час щось шкребеться. У якусь мить це шкряботіння сповнює всю мою голову й мені здається, що там, у моєму черепі, оселилась колонія обкурених кротів, яким саме зараз конче треба вилізти назовні й побачити, як я стругаю креветками, хоч як вони можуть це побачити, вони ж сліпі… Від цієї думки мене трохи попускає. «Не все так погано, якщо я усвідомлюю причинно-наслідкові зв’язки, якщо я розумію, що, за всіма правилами діалектики, кроти не можуть бачити, як я блюю креветками, то… але, бляха, чому це шкряботіння не вщуха?..» І раптом я починаю доганяти, що нашому Мяудзедуну приспічило «по великому» й він ніяк не може дорватися до свого дурного лотка, який має бути десь біля товчка. Несподівано я помічаю, що одна з моїх рук зараз саме в ньому. Шкряботіння не вщухає.
– Зайнято, – кажу я, випльовуючи з-під язика креветку.
Але шкряботіння все одно не вщухає…
– Мяудзедуне, іди на хер! – починаю злитись я. – Кожна людина має конституційне право спокійно поригати!
З-за дверей лунає сміх – у Мяудзедуна явно так не вийшло б…
– А, це ти, Кет…
– Я, я… А там хто?.. – не може заспокоїтись вона.
– Привид з енциклопедичним словником Брокгауза і Єфрона… – мелю я перше, що спадає на гадку…
– Гаразд, привиде, – погоджується Кет, – спускай в унітаз свій словник і ходи до мене, годуватиму тебе вугіллям…
Кет – це подружка Ікаруса. Вона час від часу мешкає з нами, коли її дістають предки, ядерні фізики, а трапляється це доволі часто. Мені здається, що вона їх не любить. Каже, через те, що вони створили ядерну зброю. Ну, тобто не саме вони, а вся ця шайка… Нам з Ікарусом, правду кажучи, пофіг, тому до батьків Кет нам нема жодного діла. Ми навіть раді, що Кет їх недолюблює, бо тоді вона більше часу проводить із нами. Чого не скажеш про її батьків. Ну, тобто якщо вони нам відверто по цимбалах, то вони нас просто зневажають і мають за покидьків, оскільки ми геть не шаримо на ядерній фізиці. Але мова зараз не про те. Мова про те, що, хоч Кет і подружка Ікаруса, – я теж якби її… Чорт… Коротше, я не мав цього казати й не треба нічого думати… Я її люблю, люблю її, типу, платонічно й люблю приносити їй ананаси. І знаєте, я, в принципі, зовсім не здивуюсь, якщо по-своєму люблю її навіть дужче, ніж сам Ікарус, незважаючи навіть на те, що спить вона тільки з ним. Лиш це я й хотів сказати.