Чарівний талісман (збірник)
Шрифт:
— Злазьте! — повторила кумедна бабуся і торкнула їх обох довгим пензлем.
Вітя стрибнув на паркет і подав руку, допомагаючи царівні Кірі. Вона стрибнула теж.
І одразу ж увірвалася музика. Дідусь опустив смичок.
Вітя глянув — застигле полотно на мольберті з намальованим небом і мітлою блимало, відбиваючи світло люстри. Звичайна собі картина.
Міс Таємниця зникла.
— Ну от, усе гаразд, — кивнула, усміхаючись, стара художниця.
І Вітя раптом відчув нестримну
Він тримає за руку цю таку дорогу йому дівчинку в голубому платтячку в сині горошини, з гривкою русявого волосся, з виткими кучерями на скронях, із бірюзовими сережками… Він знає, що це Кіра з нижнього балкона. І водночас це чарівна Добринка з казкової Добряндії. І в цьому нема нічого дивного…
От зараз вони спустяться гвинтовими сходами на площадку, зайдуть у квартиру і…
Вітя чогось певен, що тато вже вдома. Вдома, вдома, авжеж вдома!
Тато вже приїхав, і він усе знає. І чекає і Вітю. і Кіру.
Передчуття подвійної радості — від такої довгожданої зустрічі з татом і від того, що тепер Кіра житиме з ними, — переповнює Вітине серце таким солодким щемом, що починає щипати в очах.
Вітя стискає Кірину руку, і вони йдуть до дверей, маленьких дверей, що ведуть на скляний «ліхтар» над сходами. Уже видно денне світло і брудні запорошені шибки «ліхтаря».
Але таємнича кімната чогось стає такою великою… І вони все йдуть і йдуть…
XVIII
У Марії Іванівни дуже розболілися зуби, і вона змушена була йти до лікаря. Дала дітям домашнє завдання й одпустила їх із третього уроку.
Був кінець квітня. Погода стояла така тепла, що Вітя скинув курточку і ніс її під пахвою.
Коли надворі весна і вас одпустили з третього уроку, який у вас може бути настрій?
Пречудовий! У серці співають солов'ї, а в очах цвітуть троянди. І світ такий безмежно сонячний…
Перед дверима у свою квартиру Вітя все-таки накинув курточку. Нащо хвилювати бабусю Світлану. Він подзвонив. Тихо. Подзвонив удруге. Ніхто не відчиняв.
«Мабуть, кудись пішла. У крамницю чи на базар абощо. Вона ж не чекала, що я так рано повернусь».
Вітя понишпорив у портфелі, знайшов ключа (у другому класі він категорично відмовився, що б бабуся Світлана водила його до школи, ходив сам. а про всяк випадок бабуся дала йому ключа), одімкнув, зайшов і одразу радісно зойкнув:
— Мама приїхала!
У коридорі стояв знайомий мамин рюкзак і велика спортивна сумка.
Вітя кинувся в кімнату.
Бабуся Світлана і мама були на балконі. Тому вони й не чули дзвоника.
Вони стояли, зіпершись на поручні, спинами до кімнати, і не чули, не бачили, як Вітя підійшо в до балконних дверей.
Бабуся Світлана
— Не можу, не можу я більше… — схлипувала бабуся Світлана. — Ти їздиш, тебе нема, а я…
Я думала, що в мене буде інфаркт отам, біля фотоательє…
— Хто ж міг подумати, що він стане чемпіоном, цей Толик із Дніпропетровська, — винувато знизала мама плечима. — Я думала, що його фотографії ніколи…
— Я не можу вже дивитися йому в вічі… І без кінця щось вигадувати… Він весь час мене питає. Ми домовились, пам'ятаєш, що, коли він підросте… Він. по-моєму, вже підріс…
Мама важко-важко зітхнула:
— Ти хочеш, щоб я сказала: «Твій тато негідник. Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Він покинув мене й тебе, тільки-но ти народився. І втік. Навіть не захотів глянути, який ти є… Все життя парубкує. Тікає від аліментів…»
— Ні! Ні!..
— А що ж ти хочеш?
— Я не знаю… — розгублено сказала бабуся Світлана.
Мама знову тяжко зітхнула і. взявшись рукою за щоку, скрушно похитала головою:
— Ну чому, чому ми не сказали одразу, що він помер? Чому?.. Це все ти! Твої фантазії!..
— Я хотіла, як краще… Щоб не травмувати Зайчика… Мені здавалося… Я хотіла… — голос у бабусі був такий винуватий.
Далі Вітя вже не слухав Небо розкололося і впало на землю. Вітя задихнувся.
Першим порухом його було кинутися на балкон, закричати.
Але в цю мить мама затулила обличчя руками й гірко заплакала. Вітя ніколи не міг спокійно дивитися, як плаче мама.
І Вітя метнувся геть із кімнати.
У коридорі він спіткнувся об кинутий на підлогу портфель, радше механічно, ніж свідомо, схопив його й вискочив на сходи.
У світі вимкнувся звук.
Вулицями їхали машини, тролейбуси, трамваї… Але Вітя нічого не чув. У голові його була дзвінка тиша безодні…
Віковий дуб біля повороту алеї у Ботанічному саду недавно скинув торішнє листя і вже народжував нове — прозоро зеленів. То був дуб-нелінь. що всю зиму не скидає засохлого листя.
Вітя знайшов свій «секрет», розкопав його і тепер люто топтав ногами, судомно схлипуючи.
Потім сів на землю і не заплакав — завив від нестерпного безкінечного болю, що розривав груди.
— Недовго музика пограла, недовго фраєр танцював! — голосом сусіди з третього поверху Георгія Вадимовича сказав Злан Великий! зареготав.
Небо гінко гнало кудись хмари — білі, кучеряві й байдужі…
— Ти житимеш тепер у нас… Ти житимеш із нами… У мене такий тато! Такий тато! От побачиш! — почу в Вітя свій голос і не впізнав його.